Глава 4
Фольклорний тип дискурсу
«ІСТОРІЇ РУСІВ»

У час написання «Історії Русів» багато епізодів історії не було висвітлено наукою, хоч істориків і літописців було в Україні чимало. За своїм духом, художніми смаками, панівни­ми демократичними настроями «Історія Русів» ще до публіка­ції належала до так званих козацьких літописів. Козацтво ж мілітаризувало художнє мислення в Україні. Як і «воєнізоване мистецтво», яке вряди-годи виявлялося в Стародавньому Римі, Ассирії, Вавилоні з його культом сили, збройної боротьби, бо­йових подвигів і т. ін., в Україні, починаючи з XVII століття, воно відбивало реальність життя українського суспільства, яке нагадувало тоді великий військовий табір. «Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужин­ців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх, — чи­таємо в «Предисловіи», — і, зрештою, од ненастанних міжусо­биць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров'ю людсь­кою і посилана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим? А з тої причини взято цю Істо­рію із літописів і записок білоруських, як із країни одноплемін­ної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої» (33-34), а також із вигаданих самим автором та оспіваних у народнопое­тичній творчості та літературі XVII століття.

     Обрана жанрова форма літопису органічно відповідала ре­альному історичному сюжету, давала можливість умістити ко­лосальний і різноманітний фактичний матеріал, що ввійшов в «Історію...» під знаком аналітичного й емоційного сприйняття. Така форма надавала автору широку свободу у виявленні своєї позиції. Для «Історії Русів» характерний чіткий сюжет, що зближує її з епічними оповіданнями або навіть з драматичними творами — в них завжди точно визначені зав'язка, кульмінація і розв'язка. Характер викладу — суворий, часом з натуралісти­чними деталями зображення жорстокостей війни, де поряд з історичними діють герої, взяті з народних дум, пісень і легенд. «Поет відтворює живий і цільний образ епохи, — відзначав В. Антонович, — оживлює і виводить перед зором читача окремі особи, цілі покоління; в творчості його воскресають епохи і народи з їх тілом і душею, з їх почуттями і помислами. Для художника байдужа фактична точність подробиць, тільки б вони були можливі на фоні відтворюваної ним епохи»1.

Давні українські поеми цього часу нерідко нагадують за­римовані козацькі хроніки. До потреб пропаганди козацьких діянь пристосовувалися думи, історичні пісні, плачі, панегіри­ки, діалоги й драматичні форми. Розгорнуті описи війн, похо­дів, битв знаходимо в «Хроніці польській, литовській, жмудській та всієї Русі» М. Стрийковського (1582), в поемі «Про Острозьку війну під П'яткою» С. Пекаліда (1600), в «Україні, татарами терзаній...» М. Пашковського (1608), «Чигирині» О. Бучинського-Яскольда (1678), «Короткому описі Сіркових діянь» (друга половина XVII ст.), «Розмові Великороси з Малоросією» С. Дівовича (1762) тощо.

Літопис вільно включав у себе твори давньоруської літера­тури — житія, «гисторії», повісті, послання, плачі, народнопо­етичні легенди, думи і пісні — все це виявлялось сплавленим в одне ціле не тільки завдяки зусиллям літописця і його ставлен­ню до зображуваного, а й завдяки тематичній єдності всіх включених у літопис інших жанрів: записок, щоденників, зако­нодавчих актів, договорів, спогадів очевидців подій, художніх і наукових історичних джерел, що так щедро, природно і віртуо­зно використав анонімний автор в «Історії Русів». Синкретизм став організуючим принципом «Історії Русів», що давало змогу автору поєднувати конкретну історичність образів із великим філософським узагальненням, виражати історичну правду і на­писати твір, який не втрачає актуальності й естетичного зна­чення й понині.

Однак, якщо пам'ятки історіографії були результатом со­лідарності південноруського козацтва і найбільш освіченого в давній Русі стану духовенства, плодом солідарності козацтва з народом була багата народно-історична поезія України.

_________________________

1 Антонович В. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. -К.:Либідь, 1995.-С. 102-103.

 

Пе­рейнята ліберально-демократичними ідеями свого, часу, тради­ція сприяла національному українському відродженню, що на порозі XIX століття знайшло для себе джерело в інтересі до народного життя, побуту, фольклору, етнографії, мови і поезії, що характеризують собою добу романтизму. Зародившись на Заході, торуючи собі шлях в Україну через слов'янські землі, через російських і польських романтиків української школи і безпосередньо через народнопоетичну творчість, романтизм потрапив в Україні на особливо родючий ґрунт.

Характерною ознакою історико-романтичних жанрів 20-х ро­ків XIX ст. є органічний зв'язок і співвіднесеність художнього відображення з їх науковими дослідженнями конкретного істо­ричного часу, з проблематикою, ідейною спрямованістю акту­альних проблем доби. Не випадково в 30-40-х рр. XIX ст. велике значення надається власне історіографічним дослідженням усної української словесності й писемним пам'яткам з історії Украї­ни, серед яких чільне місце посіли «Исторія объ уніи» та «Исторія Малороссіи» Д. Бантиш-Каменського, «Історія Русів» невідомого автора, праці О. Скальковського з історії Запорізь­кої Січі й особливо видання О. Бодянського з різних галузей української історії. «Тепер всюди, — писав М. Полєвой, — іс­торія й матеріали історичні у сильному ходу і дружно розроб­ляються; історія проникає всюди; вона зайшла в роман, вона оволоділа драмою, її прикладають до всякої науки і до всіх знань. Ми не могли стояти осторонь тому, що було спільним для всієї Європи»1.

Упродовж XVIII століття кількість рукописної оповідної літератури надзвичайно зростала. Так, у першій половині цьо­го століття в численних списках побутувало більше 100 оповідних творів, що складали основний белетристичний фонд оповідної літератури. Тут траплялись і переробки епічних творів української народної творчості — билин, духовних вір­шів, староцерковні перекладні та оригінальні повісті, легенд, фантастичних казок, «віршованих повістей» чи фацецій, і, на­решті, особливо популярні в петровські часи переклади сенти­ментально-дидактичних і авантюрно-любовних «гісторій» — термін, який, очевидно, повинен був створювати ілюзію реальності, невигаданості розповіді («Гісторія про гішпанського шляхтича Долторне і прекрасну королеву Елеонору», «Гісторія про англійського мілорда Гереоне» і т. ін.).

_________________________

1 Полєвой Н. Очерки русской литературы. - 2-е изд. - М: 1839. - Ч. 2. - С. 231-232.

 

 

Поряд із подібними нехитромудрими і зазвичай невеликими за обсягом «гісторіями» перекладаються в цей час і зразки любовно-авантюрного роману XVII століття. Як свідчать на­писи власників рукописних збірників, вся ця оповідна література мала багато прихильників не тільки в дворянському, духовному, а й у міщанському і навіть у селянському середовищі. Саме переписування повістей не було чимось механічним. Як і народні оповідачі, любителі «книжного почитания» грамотії-переписувачі часто не тільки переписували ту чи іншу повість, а й переказували її деякою мірою своїми словами, роблячи внесок у співтворчість певними змінами. У результаті цього у творах допетровської писемності зустрічаються нові деталі — в мові, в побутових подробицях, підказані новою історичною дійсністю. Інколи новий візерунок на старій основі був такий відчутний, що виникав ніби зовсім новий твір, включно до нової його назви. Яскравим прикладом цього може бути «Історія про французького сина» — переробка перекладної повісті про Василя Златовласого, королевича чеської землі, опублікованої в «Чтениях Общества истории и древностей российских при Московском университете».

Оскільки історія давала багатий матеріал до моральних положень проповіді, українські проповідники користувалися ним залюбки, наочним прикладом чого можуть бути світські оповідання українського проповідника Антонія Радиволовсько-го, в яких часто трапляється посилання на «гисторії»: «пишеться в исторіях», «вспоминают исторіє», «пишут гисторикове», «пишет єдин історик» тощо. Синтез «гисторій», народних дум і пісень; життєвих явищ сприяли зародженню історіографічної прози, а згодом й історичних літературних жанрів, яскравим зразком якої і є «Історія Русів» (див: 266, 267, 289,293, 297 та ін.). «Це не історія, — зазначає Н. Полонська-Василенко, — як її спочатку вважали. Це — блискучий політичний трактат, у якому виведено десятки вигаданих осіб, вигадані події, бої, ди­пломатичні переговори, трактати, сентенції. Як памфлет «Історія Русів» не має рівного в літературі. Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, пропонує свою концепцію історії України: її високу культуру з X ст., прагнення незалежності, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів, головним чином — до Росії»1.

Використання автором «Історії Русів» «гисторій» (народних переказів) про життя козацтва відзначали всі дослі­дники одразу ж після публікації. Анонімний автор пам'ятки шукав шлях від сутності фольклорних образів до закладеної в них системи народного мислення і народного побуту. Він під­ходив до всього комплексу народного культурно-історичного життя з найвиразніших суспільно-політичних позицій, відверто ідентифікуючи себе з українським народом.

В. Стороженко дивувався вільному лету уяви анонімного автора, яка допомагала йому скупий фактичний матеріал пере­творити «у блискучий, величний образ буцім-то багатої подія­ми доби в житті України. На чолі козацтва стоять казкові бо­гатирі; на їх негучний поклик незліченні сили козаків здійснюють успішні походи у далекі східні краї й наносять сме­ртельні поразки невірним бусурманам, на спасіння своїх душ і на славу короля і вітчизни»2.

О. Пипін вважав, що використані в пам'ятці перекази під­креслюють тенденцію анонімногр автора і цікаві для історії українських національних поглядів. І хоч вона хибує на досто­вірність історичних фактів, «Історія Русів» «показна як вияв живого патріотичного почуття, як твір, що закріпив багато ус­них переказів; вона оживляла любов до місцевої батьківщини — без якої ледве чи можна думати про розвиток суспільних мас»3.

Таку ж думку повторив О. Пипін в розділі про І. Срезневського: «Незвичайно цікавою пам'яткою того ж мусування місцевих історичних згадок і політичних ідеалів зосталася зна­менита «Історія Русів», що ходила по руках під прізвищем ар­хієпископа Юрія Кониського і тільки недавно визнана підроб­леною. Не належачи цілком Кониському, ця «Історія», наповнена або живими ще переказами, або тенденційним ви­кладом української історії, зостається характеристичним тво­ром, що змальовує задушевні поняття та мрії місцевих патріо­тів»4.

_________________________

1 Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 2. - С. 289.

2 Стороженко А. Стефан Баторий и Днепровские козаки: Исследования, памятники, документи и заметки. - К.: Тип. Г. Л. Фронцкевича, 1904. - С. 141-142.

3 Пыпин А., Спасович В. История славянских литератур А. Пыпина и В. Спасовича. - 2-е изд., перераб. и доп. - СПб., 1879. -Т. 1. - С. 366.

4 Пыпин А. История русской зтнографии. Зтнография малорусская. - СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1891. -Т. III. -С. 91-92.

     «Гісторичний» характер має оповідь про смерть Золотаре-нка, убитого кулею, зробленою із священної чаші, освяченою й укропленою «нарочитими заклинаніями» єзуїтів. У народному дусі «Історія Русів» зображує кошового Івана Сірка, смерть Полуботка (288-289), тортури Таємної канцелярії над малоро­сіянами. «Загальний і вірогідний переказ повідає про саме місце, де була Міністерська Канцелярія, що «якби перстом руки Божої скопати клаптик землі на тому місці, то вдарила б з нього фон­таном кров людська, пролита міністерською рукою» (297).

Автор «Історії Русів» вважає за потрібне не тільки вказати на переказ як на історичне джерело для опису подій, а й на осіб — авторів цих переказів, авторитет яких не підлягає сумніву: «Переказ народний, узятий од наближених до Мазепи осіб, розповідає, що в недавньому від того часі був Мазепа на одно­му банкеті з Государем у Князя Меншикова, і за те, що супере­чив у розмовах, ударив Государ Мазепу по щоці, і хоч скоро після того і замирився з ним, але Мазепа, затаївши назовні злобу, закарбував її в серці своїм» (255). «По оприлюдненню царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихи­льний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство і однородство, що їх гостро тоді відтінював йому на­род Шведський мовою своєю та чужовірством, приклав до маніфестів свої вигадки або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, не­змінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, на­чебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чу­дотворний образ Богородничний у селі Дегтярівці, що над Десною в мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спору­дженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазе­па, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську» (266-267).

Для більшої переконливості у правдивості сказаного автор посилається й на друковане джерело: «Пан Вольтер, розпові­даючи про той випадок у своїй Шведській Історії, свідчить так: «Государ, мавши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе в Малоросії регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на теє від­повів Мазепа, що в такому військовому й пограничному наро­ді, яким є Малоросійський, того раптово зробити не можна, а хіба спроквола і час од часу, то Государ, розгнівавшись за теє на Мазепу, вилаяв його, вхопив за вуса і нахвалявся позбавити Його Гетьманства» (255).

Двоначальна авторська позиція (аналітична і художня) об'єднала, як бачимо, весь введений в «Історію» матеріал, ви­значила залучення переказів, легенд, історій, цитат з Біблії, М. Ф. Вольтера, І. Крилова і самої розповіді літописця, яка або супроводжувалася коментарями, або зливалась із думкою тво­рця «Історії Русів», що доповнював цей матеріал розгорнутими психологічними характеристиками історичних діячів або роздумами про царів-тиранів; про складне, суперечливе ставлення народу до влади, до унії, до злуки з Росією тощо.

Вдало обраний жанр допоміг автору показати українську національну самосвідомість в її динаміці, виробити особливий епічний стиль оповіді про героїчну націю, чиї сини вийшли з невідомості на театр народного життя. Його новаторське став­лення до жанру, пошуки особливої жанрової структури, узго­джуваної з новим матеріалом, новим сюжетом, новим завдан­ням художнього дослідження «реального світу» історії покликало до життя численних наслідувачів.

Використані в «Історії Русів» фольклорні жанри, мотиви, образи увиразнювали ідею етнічної нації з усіма атрибутами національної ідентичності (історична територія, спільні міфи та історична пам'ять, спільна народна культура; єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів), яку в умовах бездержавно­сті, кооптації української шляхти треба було доводити і від­стоювати. Автор добре розумів, яку величезну вагу має етноісторія для відновлення гідності народу і його відродження. Що повніша і переконливіша етноісторія, то переконливішими є претензії нації, то глибших струн вона може торкнутися в її се­рцях. Давність давності етноісторії народу є критерієм націо­нальної гідності і трибуною захисту національних прав. Ось чому українські інтелектуали — М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Костомаров, П. Куліш та ін. — намагались зібраними піснями і думами відтворити минувши­ну України, її золоту добу героїв-козаків і подати їх як автен­тичну історію, щоб усі українці могли ввійти до живої минув­шини, вплести себе в ланцюг поколінь.

Українська етноісторія стала могутнім поштовхом до об'єднання народу, засобом переконання скептиків-чужцнців у вірогідності української минувшини, її заслуг. І з цієї причини менше важила достовірність явищ старовини, ніж її багатство, розмаїття й драматизм (естетичні якості), що збуджували праг­нення дорівнятися до героїв, оспіваних у народних піснях та думах, на які така багата Україна. «Якби з'явився поміж росіян геній, подібний до Вальтера Скотта, то я ствердно кажу, що Малоросія — це невичерпне джерело для романів історичних, — писав І. Срезневському І. Розковшенко 1830 року. — Ані Шотландія, ані жодна інша країна не може надати таких разючих картин, як Малоросія, особливо з XVI сторіччя»1.

Народні перекази, пісні, думи служили підтвердженням правдивості фактів або й логічним синтезом проаналізованого історичного явища, як це маємо у випадку міркування автора про одну із статей Переяславської угоди про закріплення прав і привілеїв польської шляхти, рівних із українською шляхтою і під протекцією війська. Ця стаття, за твердженням автора, бу­ла громовим ударом для уряду і гіркою пілюлею для апологе­тів її. «Бо шляхетство теє, бувши завжди серед чинів та посад в Малоросії і її військ, підводило під уряд її чимало мін підсту­пами своїми, контактами та відкритими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіршу чашу за­проданства і введення його у підозру, недовір'я і в найбільш ти­ранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним учинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною; і як їхні не заховані сіті та відступність від народу, але він пізнав винуватців, кількох знищив і заспівав нарешті тую втішну для себе пісеньку, яка значить більше, аніж її простота:

Да не буде лучче,

Да не буде краще,  

Як у нас на Вкраїні:

Нема Панів,

Нема Ляхів,

     Не буде й ізміни... (167-168). Як бачимо, анонімний автор показує козацький рух сти­хійно демократичним. Адже у більшості своїй козаки виявляли ворожість до всього панського, аристократичного. І це мало велике значення для розвитку не лише політичної, а й худож­ньої думки, оскільки завдяки активній пропаганді козаками своїх смаків в українській громаді встановлювалась атмосфера шанобливого ставлення до художніх надбань широких народ­них мас, до їхніх давніх культурних традицій.

___________________________

1 Харківська школа романтиків / Вступ, ст., ред. і прим. А. Шамрая; Ін-т Шевченка. - X.: Держвидав. України, 1930. - Т. 1. - С. ЗО.

 

 

Батальні сцени, виписані з епічною широтою, високим емоційним зарядом драматизму, з неодмінним героїчним пафосом і ритмомелоди­кою, нагадують історичні думи, що дало підстави М. Макси­мовичу з усіх «козацьких» літописів вирізнити «Історію Русів» «як народну історичну думу», сповнену «животрепетного мис­тецького захоплення і бережливого, вірного розуміння істоти подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання»1 (переклад наш — О. М.).

Інтерес учених, зокрема і автора «Історії Русів», як з'ясувалося, розвивався в дусі того фольклорного романтизму, для якого цінність мали не достовірні історичні деталі і події (хоч, зрозуміло, і ними автор свідомо не нехтує), а самий «дух епохи», народний погляд на події, народна психологія. «Вже на початку XIX ст., під впливом Макферсонова «Оссиана», Гердерових «Идей» і перших кроків слов'янського відродження, — писав І. Франко, — зароджується усвідомлене устремління від­новлення української національності шляхом дослідження української історії та народних традицій. Це устремління іде назустріч ще не згаслим мріям українського дворянства про автономію країни. Майже одночасно робиться перший запис козацьких дум (...) і пишеться талановитий політичний памф­лет «Исторія Русовъ», який видавався за твір Г. Кониського, але написаний, як довели нові дослідження, В. Г. Полетикой, колишнім українським депутатом в Єкатерининську комі­сію»2.

Ось чому ми схильні думати, що об'єднувальної функції рі­зних регіонів Європи «Історія Русів» набула саме завдячуючи наявності інтенсивного зв'язку і взаємодії з фольклором і вира­зної орієнтації на нього.

Українське національне відродження XIX ст., крім історич­ної традиції, починалося з інтересу до своєї народності, життя народу, його мови, словесності, що характеризують добу ро­мантизму. І тому О. Пипін підкреслює визначальний вплив - українського народного епосу на історичну тематику українсь­ких романтиків і наголошує на органічності національного ко­ріння українського романтизму. Саме цього так наполегливо дошукувались представники освіченого українського дворянс­тва, а серед них і автор «Історії Русів».

_________________________

1 Русская беседа. - 1857. - № 3. - С. 14.

2 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - К.: 1984.-Т. 41.-С. 118-119.

Декларація природного права народів на влаштування свого життя відповідно до свого духу, різке заперечення «нового» катерининського порядку як породження нівелюючого розуму, що не рахується з потребами національного розвитку, були в «Історії Русів» реакцією на раціоналізм Просвітництва.

Перетворення історії народності на сакральний міф, на ін­троспекцію історіософських поглядів нового часу, використан­ня її в інтересах політичної боротьби — типологічне явище пе­ріоду формування націй і національно-культурного розвитку перехідної епохи: від феодалізму до капіталістичного ладу. Отже, преромантичне повернення «Історії Русів» до національ­ної традиції, висування на перше місце природних основ за­мість соціальних, своєрідна реабілітація середньовічних погля­дів перебувають в одному типологічному ряді таких явищ слов'янської   культури,   як   «Історія   славено-болгарська...» (1762) П. Хелендарського, «Книги народу польського і польсь­кого пілігримства» (1832) А. Міцкевича; мотиви й ідеї її близькі месіанській ідеї діячів «великої еміграції» про «польську релі­гію пригноблених та Польщу як «Христа націй», що поведе народи шляхом спокутування людських гріхів.

Історіографічний преромантизм був явищем перехідним до романтизму. Подібний характер мали і перші спроби М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського та ін. теоретично осмислити українську народну поезію як безпосередній вияв природи національного генія і національного характеру коза­цького народу.

Являючи собою могутню військову і суспільно-політичну силу, козацтво було джерелом усього самобутньо-народного й національно-яскравого в житті й мистецтві, літературі й мові, носієм нового художнього смаку, творцем художніх цінностей: козацьких дум, пісень, танців, козацьких літописів тощо. І в XVII столітті ніхто не вмів користуватися багатствами укра­їнської мови так, як козацтво, свідченням чого є збережені в Ягелонській бібліотеці Кракова тексти українських дум.

Перша згадка про українські думи належить поляку Тадею Чацькому 1802 р. у творі «О lіtеwskісh і роІskісh sрrаwасh». З ім'ям українізованого поляка Зоріяна Доленги-Ходаковського (псевдонім Адама Чарноцького (1784—1825) і українізованого грузина князя Миколи Цертелєва (1790-1869) пов'язується ста­новлення української етнографії. 3. Доленга-Ходаковський у час подорожей по Україні (1814-1825) зібрав понад дві тисячі на­родних пісень та інших етнографічних матеріалів, якими част­ково скористався М. Максимович; М. Цертелєв видав у Петер­бурзі збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песен» (1819), що заклала основи для всебічного вивчення української народної творчості та козацького епосу. «Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, — відзначалося в передмові збірки, — то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятувалася від жадності сусідніх народів»1.

Окрім українських народних пісень, М. Цертелєв умістив ще близько десяти дум, чим започаткував вивчення цього жа­нру, закоріненого в XVI століття. Збірка стала своєрідним поштовхом для романтиків, які відгукнулися на неї рядом до­сліджень. Їй передувала стаття М. Цертелєва в «Сыне Отечества» (1818) «О старинных малороссийских песнях», що з невели­кими змінами і доповненнями ввійшла в передмову. У цій статті основним джерелом поезії М. Цертелєв визнає природу, високо ставить естетичну цінність середньовічної народної по­езії, вважаючи її неперевершеним зразком глибокої емоційнос­ті, поетичного чуття, інтуїтивного проникнення в глибини буття.

Добре знання європейського, зокрема, слов'янського полі­тично-культурного контексту та ідей західноєвропейського романтизму й лібералізму допомогло М. Цертелєву накресли­ти своєрідну творчу методологію і план, що цілком відповідали духовно-політичним потребам доби, допомагали заглибитись у національну підсвідомість, у колективну національну душу й розбудити в ній приспані енергію й почуття самореспекту.

_________________________

1 Цертелєв Н. О старинных малороссийских песнях // Цертелєв Н. Опыт собрания старинных малороссийских песен. - СПб., 1819. - С. 5.

 

Краса українських народних пісень, їх унікальні моральні особливості утвердили М. Цертелєва в думці, що українці не гірше, ніж греки та римляни, вміють бачити і відчувати. І в цьому він був близький до концепції Гердера, який пророку­вав, що «Україна стане новою Грецією: чудове підсоння, життєрадісна вдача народу, його природна музична обдарованість і родюча земля — колись усе це пробудиться»1.

Глибше, всебічніше пізнання народу, його матеріального і духовного буття відкривало не тільки нові сфери для мистецт­ва, а й нові можливості для ідейно-художнього осягнення ним своєрідності історичної долі, мови і характеру нації. М. Цертелєв заохочує до такої роботи і М. Максимовича: «Пора і нам звернути увагу на твори народної нашої поезії: одні ми з освічених європейців зосталися байдужі до цього предмета; всі інші старалися і стараються зберегти для нащад­ків останки поезії народної. Невже будемо чекати, поки чужо­земці вкажуть нам те, що у нас під руками?»2.

Історіософські ідеї просвітників підказують орієнтири для культурного розвитку націй. Його джерелом стає народна культура, народнопісенна творчість та жива народна мова. На хвилі слов'янського Відродження еліта України вдається до ве­ликого і ризикованого експерименту — побудови національної культури на новій парадигмі, стрижнем якої повинна стати на­родна мова. В умовах політичного занепаду Д. Чижевський назвав це «мовним Відродженням». І хоч національне відро­дження України відбувалось повільно і спорадично, його на­прям був властивий для всієї Європи, духовне життя України за всіх складнощів підневільного існування у вищих своїх ви­явах долучалось до загальних цінностей, тенденцій і процесів.

Знаменно, що М. Цертелєв один з перших звернув увагу на мову як на важливу зовнішню і внутрішню ознаку національ­ної самобутності. Орієнтуючись на Я. Коллара, на «Енеїду» І. Котляревського, на українські народні пісні й думи, М. Цертелєв намагається довести своєму читачеві, а швидше опонентам, що українська мова володіє багатим лексичним та ідіоматичним апаратом для комунікування понять усіх сфер культури, науки й філософії, що вона здатна передавати емо­ційний та загалом внутрішній світ людини, її настрої і мрії. Не­пересічне значення мало його зауваження про окремішність української мови: «Наріччя малоросійське, що було колись, так би мовити, мовою окремою і панівною в південних країнах вітчизни нашої, не менше інших мов придатне до поезії»3.

____________________

1 Неrdеr І. .Jоurnаl mеіnег Rеіsе іm Jаhг 1769 // Негdеrs Sаmtlісhе Werkе еd. В Suрhаn. - Веrlin, 1878. - Т. IV. - Р. 40.

2 Цертелєв Н. Відкритий лист М. Максимовичу. - С. 272.

3 Цертелєв Н. О старинньїх малороссийских песнях. - С. 13.

Збірка М. Цертелєва мала таке ж значення для пробуджен­ня національного почуття серед українців, як видання Буком Караджичем сербських юнацьких пісень для південних слов'ян або опублікування «Краледворського рукопису» (1819) і «Зеленогорського рукопису» (1820) Ганкою і Ліндою для чехів. Ви­дану збірку народнопоетичних творів М. Цертелєв розглядав як один із прикладів реалізації естетичної програми, до якої намагався залучити й українських письменників-сучасників. У зв'язку з цим він звернувся до М. Максимовича з листом, в якому зробив акцент на два аспекти проблеми: вітчизняна те­матика і значення народнопоетичної творчості для пізнання душі й мови народу: «Хто хоче дати, якщо можна так сказати, народний колорит своїм творам, той не повинен вважати дріб­ницею вітчизняні перекази й пісні, та зобов'язаний вслухатися в них якомога більше»1. Стимулом для розвитку письменства, на думку М. Цертелєва, може бути тільки фольклор, а не чужа література: «Можна наслідувати чужоземців у прагненні бути досконалим у дотриманні приписів письменства й чистоти мо­ви, — але навіщо бути рабами їхніми? Чи не краще навчатись за тими книгами, за якими вони самі навчалися? А ці книги має кожен: це природа, серце письменника і його вітчизна»2.

Погляди на народну творчість М. Цертелєва не виходили за межі естетичної думки цього періоду, що розвивалася у двох основних напрямах: продовження розвитку естетико-філософської і художньої ідеї Просвітництва, відстоювання деїстичних філософських позицій; висхідним в ученні про людську приро­ду і пізнання для яких зостається примат розуму, так само, як і думка про провідну роль науки і мистецтва в моральному удо­сконаленні особистості й суспільства.

У теорії мистецтва представники цього напряму сповідували позиції класицизму і реалізму, відстоюючи зближення художньої творчості з життям. У своїх теоретичних судженнях вони спира­лися на ідеї європейських просвітителів — Гольбаха, Дідро, Гельвеція, Вольтера, — запозичуючи і перероблюючи деякі поло­ження їх учення про людину, її суспільну природу, про можливості і шляхи пізнання світу.

Другий напрям теоретико-естетичної думки представляли автори, схильні до суб'єктивного ідеалізму, до сенсуалістичних уявлень про людську природу і пізнання.

________________________

1 Цертелєв Н. О старинных малороссийских песнях. - С. 392.

2 Там само.

Підкреслюючи голо­вну роль почуття, пристрасті в моральному світі людини, вони відводили мистецтву гедонічну функцію, а його метою вважали створення багатого емоційного світу, що протистоїть дійснос­ті, яка їх не задовольняє. У художній теорії представники цього напряму утверджували ідеї сентименталізму і романтизму, який уже народжувався.

Зрозуміло, що, кажучи про два напрями у філософсько-естетичній і теоретико-художній думці кінця XVIII століття, мусимо відзначити, що між ними не було чіткої межі. Тут має­мо справу з таким станом естетичної думки, коли її внутрішня суперечливість ще не усвідомлювалася. Звідси — нечіткість, розмитість меж і деяка плутанина естетичних суджень, вислов­лених у процесі полеміки, винесеної на сторінки періодичної преси. І Максимович зумів легко засвоїти і перенести на україн­ський ґрунт ідеї рівноправності народів і людської гідності, а особливо ідеалістичні принципи романтизму. Він об'єднав ес­тетично-філософські засади романтизму державних народів із принципами романтизму народів бездержавних.

Романтизм у державних народів культивував індивідуаль­ну творчу свободу, звільнення від формалізму кінцевої фази класицизму, органічну єдність людини і природи, творчу фан­тазію, символ і міф. Романтизм народів бездержавних, окрім цього, робив наголос на історизмі, фольклорі, в якому був за­кодований національний етнос, на важливій ролі підневільної мови. Своїми літературно-естетичними поглядами М. Церте-лєв, М. Максимович, І. Срезневський найближче стояли до фольклористичної концепції Й. Гердера і поглядів Д. Макферсона, М. Чезаротті, Р. Лоуса, Дж. Алдісона, А. Рамзея, В. Кап-ніста, М. Гнєдича і певною мірою до позиції польських роман­тиків української школи К. Бродзінського, М. Грабовського, А. Мальчевського. Це дає підставу говорити про наявність в українській літературно-естетичній думці початку XIX ст. (10-20-і рр.) своєрідного фольклористичного преромантизму, який і пізніше, за сформованих М. Максимовичем, І. Срезневським, О. Бодянським реалістичних і романтичних підходах до ви­вчення народної поезії, не зникне.

Збирання й осмислення фольклору мало неабияке значення для розв'язання проблеми народності нової української літера­тури, яка в період свого становлення значною мірою спиралась на уснопоетичну творчість, прагнула на її кращих зразках пізнати душу народу. Це, безперечно, розумів М. Максимович, видаючи збірку «Малорусские песни, изданные Михаилом Максимовичем» (1827). Народна пісня, зокрема пісня історич­на, визначила стилістику, образний лад і навіть систему заманіфестованих твором ідейно-естетичних цінностей.

У передмові до згаданої збірки, яка служила своєрідним маніфестом народно-романтичного напряму, прапором, на якому було виписане магічне для тих часів слово «народність», у статтях і рецензіях «О поэме Пушкина «Полтава», «О стихотворениях червонорусских», «О правописании малороссийского языка», «О народной исторической поэзии в Древней Руси» та ін. М. Максимович оцінює новітні явища літератури в аспекті народності — мови, стильової образності. У названих працях М. Максимович відстоює принцип зв'язку змісту українських народних пісень з історичним побутом та суспільним життям, розглядає думи і пісні як важливе пізнавальне джерело для но­вої літератури, вважаючи їх «літописом для нового побутопи­сання Малоросії»1.

Своєрідність літератури М. Максимович визначав конкре­тними умовами: історичним життям, яке виражається націона­льною літературною мовою в усьому її безмежному багатстві: граматичному, лексичному, стилістичному, інтонаційному то­що, мовою, — матеріалізованою свідомістю народу, а не прос­то матеріалом, з якого будуються літературні твори. Щодо цього показовими є передмови М. Максимовича до виданих ним збірок українських народних пісень 1827, 1834, 1849 рр.: «Настав, здається, той час, — починав передмову до першої збірки народних пісень М. Максимович, — коли вже пізнають справжню ціну народності; вже починає здійснюватися бажан­ня — нехай створиться поезія правдиво руська! Кращі наші по­ети беруть чужоземні твори вже не як основу й зразок для своїх власних писань, а тільки як допоміжний засіб для повнішого . розвитку самобутньої поезії, яка зародилася на рідному ґрунті й яку довго приглушували чужоземні прищіпки і тільки зрідка через них пробивалася»2.

Вже саме порушення питання про створення самобутньої національної літератури, найтісніше зв'язаної з життям народу, передбачало звернення до народної мови, яка відповідала най­більшою мірою поняттю мови національної.

_________________________

1 Максимович М. Собрание сочинений. - К.: 1877. -Т. II. -С. 452.

2 Максимович М.   Малороссийские песни, изданные Михайлом Максимовичем. - М.: 1827.-С. 1.

З цього погляду на велику увагу заслуговують пам'ятки, в яких, на думку М. Мак­симовича, найповніше виявлялась би народність: «це — суть пі­сні, де звучить душа, перейнята почуттям, і казки, — де відсвічу­ється народна фантазія... Особливо мова удосконалюється до­слідженнями останків минулого, в яких вона ближча до своїх коренів, отже, чистіша своїм складом і міцніша в силі»1.

У праці «Роздуми про природу», в основу якої покладено курс лекцій з натуральної історії, що частинами друкувалася з 1827 по 1832 рік, М. Максимович говорить про значення на­родної пісні для творчого натхнення письменника: «Квіти по красоті близька рідня поезії. Поезія, натхненна ними, завжди любила надихати їх. Сліди такого натхнення представляє на­родна поезія наша в піснях, звичаях і повір'ях. Ще і зараз під Іванів день, як талісмана, шукають вогненних квітів безцвітного папоротника; ще вірять в чудотворну силу розрив-трави; ро­сійські і українські дівчата ворожать про долю свою на квітах загадки і запитують її, як віщу Піфію»2.

З переїздом до Києва (1834), де М.Максимович обійняв посаду ректора університету св. Володимира, він стає «цілим ученим історично-філологічним закладом» (М. Драгоманов), прооравши цілину всього циклу гуманітарних наук: «Почавши з етнографії, він ступенево переходить на історію письменства, поетику, філологію, історію, історичну географію, археологію, в кожній ділянці даючи низку визначних праць; пробував себе в критиці, навіть у красному письменстві. Відбиваючи в своїй діяльності тодішній стан науки українознавства та йдучи в цьому вперед і далі, збираючи матеріал і даючи зразки його оброблення, Максимович показав собою, може, найхарактер­ніший зв'язок того, що ми тепер назвали б краєзнавцем, і спра­вді, сам один був вартий цілого кадру дослідників»3.

     Окрім цього, М. Максимович висунув справжню деклара­цію розвитку літератури на основі принципу народності і по­дав зразки народних пісень, які показували різноманітність тем і тону народної поезії, цим самим утверджуючи думку про широкі можливості розвитку нової української літератури за ме­жами бурлеску.

_________________________

1 Максимович М. Малороссийские песни, изданные Михайлом Максимовичем. - М.: 1827.-С. 1-2.

2 Бродский Н. М. Ю. Лєрмонтов. Биография. - М.: Госполитиздат, 1945. -Т. 1.-С. 97.

3 Там само. - С. 320.

 

     Але М. Максимович не тільки дав характеристику ідейно-мистецького змісту пісень, а й вказав на їх роль у розвитку сучас­ної культури, мистецтва, літератури, порушив важливі питання теорії романтизму і народності літератури, розкрив багатство фо­льклору, його стильову різноманітність. Збірка М. Макси­мовича містила понад двісті українських народних пісень різно­го жанру, багато з яких зазнали музичної обробки композитора О. Аляб'єва. Вона надихнула О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Шашкевича, Т. Шевченка, поетів-романтиків, які насамперед просла­вляли в своїх творах героїчне минуле українського народу, най­більш яскраві і значні сторінки його історії. Все це сприяло тому, що українська пісня зачарувала весь слов'янський світ. Її сюже­ти, мотиви, образи використовувалися поляками, чехами і, зви­чайно ж, росіянами. Зміст балади О. Пушкіна «Козак» (1814), його тема, українські слова, зрештою, напис на автографі «Подражание малороссийскому» прямо свідчать про те, що ро­сійський поет орієнтувався на українську пісню.

Збіркою українських народних історичних пісень і дум 1834-го року з його епіграфами та ґрунтовними коментарями М. Максимович мав на меті показати нерозривний зв'язок української народнопоетичної поезії зі «Словом о полку Ігоре­вім». «Ця ж думка стала панівною у вирішенні фундаментально­го питання походження українського народу, — писав М. Петров, — де М. Максимович захищав самобутність народу і мови. Кожному, хто знайомий з історією Південної Русі і з її становищем, здається, зрозумілим буде, яке величезне практичне державне значення мала думка, що мова, поезія, почуття хлопа в Південно-Західній Русі — прямі нащадки мови, поезії, почуттів князів древньокиївської землі. І дійсно, ті праці і ті інтереси, над якими працював етнограф і археолог Максимович в Києві і після, мають таке ж наукове, як і політичне значення»1.

1837 р. М. Максимович опублікував спеціальну статтю «Песнь о полку Игореве», а 1839-му видав «Историю древней русской словесности», в яких не тільки підтвердив давність української мови, а й на підставі скрупульозного дослідження Довів, що перші пам'ятки, зокрема і «Слово о полку...» написані давньою українською мовою.

_________________________

 1 Петров Н. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. - К.: 1884.-С. 179-180.

 

Головною ж відправною точ­кою  цих  праць  було  беззастережне визнання  українців  як окремого народу, відмінного від великоросів історією, культу­рою й, головне, мовою і навіть вірою, нетотожність якої неод­норазово підкреслює й автор «Історії Русів». Устами татарсь­кого  хана  він  указує  на  азіатське  походження  росіян,  їх генетичні риси, що не корелюють з християнською мораллю, її заповідями: «Війни з Московією є неминучі й безконечні для всіх народів, — переконує Богдана Хмельницького татарський хан, якому явно симпатизує анонімний автор, — бо, незважаю­чи на те, що вона недавно вийшла з володіння татарського, і то єдино через міжусіб'я татарське, яким і тепер є данина, незва­жаючи на те, що в ній всі чини і народ майже неграмотні і без­ліччю різновірств і дивних мольбищ єднаються з поганством, а лютістю перевищують диких, незважаючи, кажу, на невігласт­во і грубіянство, нагадати потрібно прив'язливість їхню до са­мих дрібниць і вигадок, за які вони вели безглузду й довголіт­ню війну зі шведами та поляками, відмітивши в переписці з ними дещо нескладне в словах, за що і між собою вони безпе­рестанно б'ються і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось недогідне і не за правом кожного (йдеться про роз­кол російської церкви. — О. М.). Згадати варто жадібність їхню до владолюбства і домагання, при яких присвоюють вони на­віть самі царства, — імперії Грецьку і Римську, — вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що є начебто по наслідству їхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха і йому належав, хоч той Володимир насправді був князь руський київський, а не московський, від скіфів він походив. Згадаймо, нарешті, непо­стійне правління їхнє царське і знищення самих царів, яких кі­лькох вони самі замучили по-злодійському, а одного продали полякам на убій. А доказано, що там, де нема постійної релігії і добрих норовів, там і правління постійного бути не може, і ру­саки (українці — О. М.) будуть плазувати між москалями, як вівці між вовків» (134-135).

     Анонімний автор «Історії Русів», міркуючи про союз України з Росією, висловлює сумнів у його доцільності. Так, вустами татарського хана, козацької молоді, Мазепи, Полуботка він говорить, що Україна, козацтво стали рабами Російської імперії. Цей союз став фатальним для козацтва, що потрапило в рабську залежність від царизму, а той робив усе можливе, аби знищити свого колишнього союзника (козацтво) напередодні формального закріпачення українського населення. Автор пе­редбачає можливість такого сумного фіналу славного колись союзу, але водночас він знає, що козацтво не змириться зі своїм рабським становищем.

Автор упродовж усієї книжки на матеріалі численних дже­рел показав, що з давніх-давен в Європі чітко розрізняли Україну і Росію, причому за Україною закріпилася спадкоємно назва «Русь», тоді як Росія не тільки «вкрала назву», а й герб (двоголовий орел) запозичила у київського князя Володимира. Автор зробив чи не першу спробу з'ясувати менталітет, етно­психологію, політичну концепцію українців і великоросів, піз­ніше продовжену М. Костомаровим у праці «Об историческом значений русской народной поэзии» (1843). Вихідним матеріа­лом для обох авторів, окрім історичних даних, слугувала на­родна поезія з її неодмінною основою — мовою.

Слід зауважити, що «Історія Русів» написана російською (із залученням українізмів) мовою, яка на той час вважалася літературною. Адже народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася по руко­писних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хі­ба на Правобережній Україні (без Києва), особливо в Почаївському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе поводи­ти, господарчі поради) треба писати народною українською мовою, більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою навіть книги духовного змісту. Отже, на Лі­вобережжі народна мова як літературна вживалася стихійно аж До появи «Енеїди» І. Котляревського.

Мовна проблема постала, звичайно, раніше. Про вагу україн­ського слова йдеться у листі Лобисевича до Кониського від ЗО ве­ресня 1794 р., де з приводу української мови говориться: «Як у кожному покрої платтів, так у кожному діалекті мов є своя краса; а до того, коли і дим вітчизни солодкий, то сей запах духмяний Думок вітчизняних є найсолодший». З «честю нації, матері нашої» Лобисевич пов'язує свій інтерес до українських інтермедій.1

_________________________

1 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. - Вільно, 1867. - Т. II. - С. 147.

 

Актуальність проблеми викликана тим, що вчені люди то­го часу писали різними мовами, а «місцеву» часто зневажали. Доходило до парадоксів, коли в Київській академії — центрі національного відродження — була заборонена українська мо­ва. Отже, козацтво було єдиною групою, яка глибоко розуміла її значення для духовного життя народу і пропаганди націона­льно-визвольних ідей.

Питання про мову української літератури М. Максимович розглядає не так у комунікативному, як в історичному й есте­тичному аспектах, переконливо доводячи появу літератури українською мовою як явища історично закономірного. Та українофобська політика, що із завидною послідовністю про­водилась щодо України царським урядом і шовіністично на­лаштованою російською інтелігенцією, всіляко гальмувала розвиток української культури та літератури.

Так, з початком виступів В. Бєлінського кожна українська книжка зустрічалась глумом. Не знаючи української мови, В. Бєлінський  наосліп,  не  читаючи,  «з  голосу»  рецензував українських авторів, то спонукаючи їх наслідувати М. Гоголя і писати російською мовою (Г. Квітку-Основ'яненка), бо «ми, москалі, трохи загорді, а ще більш того, ліниві, щоб спонукати себе до розуміння краси малоросійського наріччя, коли йдеться не про народну поезію. Адже Гоголь вміє нам малювати мало­росіян російською мовою»1; то зверхньо-іронічно, поблажливо робить «ласку» О. Бодянському, не критикуючи його «Наські українські казки» лише через «абсолютну недоступність для «москалів» «чистої української мови» казок. Зрештою, і крити­кувати нема, мовляв, потреби твір, написаний для «розваги»: «Ми чули, що цей твір є плодом відпочинку людини, що при­святила себе заняттю науками, і написаний без будь-яких авто­рських претензій...»2; іншим разом В. Бєлінський наказує всім українцям: «Літературною мовою малоросіян повинна бути мова їх освіченого суспільства — мова російська»3.

Провідник, як бачимо у даному випадку, царської колоніа­льної політики, В. Бєлінський безапеляційно стверджував, що жодна слов'янська нація (крім російської, звичайно) не має справжнього великого поета.

_________________________

1 Белинский В. Литературная хроника // Белинский В. Собрание сочинений: В 3 т.-М.: І949.-Т. З.-С. 400-401.

2 Белинский В. Полное собрание сочинений: В 12т./ Под ред. и прим. С. Венгерова.-СПб., 1917.-Т. II.-С. 160.

 3 Там само. -Т. V. -С. 331.

 

Серби, далмати, ілірійці, болгари мають тільки народну поезію, не здатну піднятися до рівня ми­стецтва. Болгарам В. Бєлінський добродушно «дозволяє» «просвещаться» і писати «стихи, коли уж не можете без них об­ходиться»1.

У рецензії на альманах «Ластівка» В. Бєлінський безапеля­ційно заявляє, «що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні наріччя»2. «Відмовивши українсь­кому народові в самобутності його мови, — пише О. Гнідан, — російський критик позбавляв українців права називатися на­родом, тим більше мати свою історію»3. Таким чином, народ, який не має своєї держави, мови, за В. Бєлінським, не може ма­ти і своєї історії: «Малоросія ніколи не була державою, отже, й історії, в точному розумінні цього слова, не мала, — робить висновок «неистовый Виссарион» в рецензії на «Історію Мало­росії» М. Маркевича. — «Історія Малоросії є не що більше, як епізод з царювання царя Олексія Михайловича... Історія Ма­лоросії — це побічна річка, що впадає у велику річку російсь­кої історії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а ще менше — державою»4.

Аналогічним чином професор слов'янської філології Санкт-Петербурзького університету Володимир Ламанський закликав слов'ян відмовитися від їх мовної автономії, визнати гегемонію однієї слов'янської мови — російської, сподіваю­чись, що російська мова в разі її прийняття відіграє вирішальну роль у поширенні російської культури і відповідно — російсь­кого впливу5.

     Професор російської та церковно-слов'янської мов Вар­шавського університету Антон Будилович був переконаний, що лише російський народ здобув для своєї літературної мови історичне право на звання всеслов'янської, отже, ні про яку рівноправність інших мов з російською не могло бути й мови бо, мовляв, саме російській мові відведена роль гегемонії. Ро­сійська політика русифікації повністю відповідала цілям росій­ських панславістів, які не могли допустити активізації політич­них устремлінь неросійських груп.

________________________

1 Белинский В. Полное собрание сочинений: В 12т./ Под ред. и прим. С. Венгерова. - СПб., 1917. -Т. VI.-С. 343.

2 Там само.-Т. VI.-С. 200.

3 Гнідан О. Григорій Квітка-Основ'яненко // Історія української літератури: (Перші десятиріччя XIX століття). - К.: 1992. - С. 249.

4 Белинский В. «История Малороссии» Н. Маркевича // Белинский В. Избр. филос. соч.: В 3 т. - М.: 1948.-Т. 1.-С. 514.

5 Ламанский В. Национальность итальянская и славянская в политическом и литературном отношениях. - СПб.: Тип. А. А. Краевского, 1865. - С. 17.

 

Часті випади проти української мови і народу сіяли сумнів у функціональних можливостях української мови (у слабших) або викликали потужний опір і бажання довести на практиці мелодійність, зрілість і багатство мови, її здатність відтворю­вати найніжніші і найсерйозніші почуття, розказати про коза­цьку славу, героїзм народу, змушеного систематично захищати себе від нахабних посягань близьких, «єдиновірних» сусідів і різних ворогів (у сильних).

Захист М. Максимовичем одвічності української мови, а отже, одвічної заселеності Русі українським народом, знайшов енергійну  підтримку в  наступних  статтях  М. Костомарова: «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народносте», «Черты народной южнорусской истории» (1861-1862), в художній творчості поетів-романтиків дошевченківської доби. До розв'язання цієї проблеми наближалися й інші вчені: І. Срезневський, О. Бодянський, І. Котляревський, в ре­зультаті «Суперечка про малоруську народність розпочалася на ґрунті чистої філології та історії, стала потім питанням літе­ратурним, перейшла згодом у питання внутрішньої політики і тепер (1865 р. — О. М.) затихла»1, — зробив підсумок О. Пипін. Але й після 60-х років XIX ст. дискусія не припинилася, не віді­йшла в забуття і сьогодні.

З метою пізнання душі й думки народу письменники про­довжують дослідження зібраних «залишків» «умираючої» ста­ровини, дбають про якнайповніше їх збереження. «Історичні спогади оживляли теперішню діяльність і прикрашали минуле. Часи «Гетьманщини» видавались принадними часами народної свободи; любителі-етнографи й археологи із напівнаївним пат­ріотичним почуттям підправляли або просто складали старі пісні й думи про подвиги козацтва та його вождів... Старовина була ідеалізована, як в усіх національно-романтичних школах; слід тої ідеалізації проник і в нове літературне покоління»2.

________________________

1 Пыпин А., Спасовт В. Обзор истории славянских литератур. - СПб.: Изд. О. И.Бакста, 1865.-Т. VI.-С. 206.

2 Там само. - С. 206.

 

Проблема вільного національного розвитку українського народу, зокрема утвердження рівноправності його мови серед інших мов, пов'язувалася з народністю літератури. Українська народна дума і пісня, за відсутності «серйозних», «чутливо-ніжних» українських художніх творів, спростовувала випади українофобів з їх твердженням про неповноцінність, обмеже­ність, «розважальність» української мови. Теоретичні праці М. Максимовача об'єктивно спрямовували естетичну думку на поєднання романтизму з реалізмом, нагадували про потребу більшого надання уваги пізнавальній стороні фольклору й ху­дожнього слова у цілому. Серед тих, у кого збірка М. Максимовича викликала не тільки зацікавлення, а й праг­нення безпосередньо сприяти збиранню та вивченню українсь­кого фольклору, були Осип Бодянський, Ізмаїл Срезневський, Платон Лукашевич, Амвросій Могила та ін. «Збірник Макси­мовича викликав величезне враження, справжній захват не тільки на Україні, — писав С. Єфремов. — Ним захоплюється й «обирає» його для своєї «Полтави» Пушкін. Він дуже подіяв на запалення українських інтересів у Гоголя. Під його впливом починається національне відродження й етнографічна робота «Руської трійці» — Шашкевича з товаришами — в Галичині. А на Україні не було тоді ймення, почавши від Срезневського і Кулішем кінчаючи, щоб не зазнало на собі впливу Максимовичевого почину, не було йому значною мірою зобов'язане в своїх українських симпатіях і заходах. Молодий природозна­вець на цьому словесному полі творить ніби школу дослідників і зазнає такого успіху, якого не міг добитися своїми природни­чими працями»1.

Одним із найталановитіших учнів і послідовників цієї шко­ли був професор Харківського університету Ізмаїл Срезневсь­кий (1812-1880), власник рукопису «Історії Русів». У своєму знаменитому листі він зробив небезуспішну спробу теоретично (а в науково-видавничій діяльності — на практиці) довести ме­лодійність, зрілість і багатство її мови, здатність відтворювати найніжніші і найсерйозніші почуття, розказати про козацьку славу, героїзм народу, змушеного систематично захищати себе від нахабних посягань близьких сусідів і різномастих ворогів. «Тепер годі доказувати, — писав І. Срезневський 1834 року, знавець усіх слов'янських мов, — що українська...

_________________________

1 Єфремов С. Максимович в історії української самосвідомості // Єфре­мов С. Літературно-критичні статті. - К.: 1993. - С. 319.

 

 

мова се мо­ва, а не наріччя «русского или польского языка», а багато хто переконаний, що ця мова одна з найбагатших слов'янських мов, хоч іще не оброблена, може своєю гнучкістю та багатст­вом свого складу рівнятися вже з відродженими мовами, мова поетична, музична, живописна»1.

Глибокі думки про особливості мови, властивості та функ­ції слова І. Срезневський висловив у афористичних сентенціях: «Думка — дух, слова — тіло, в яке одягається дух, вираження — форма цього тіла. Тіло і його форма... повинні бути в абсолю­тному і безперечному зв'язку і гармонії (з духом). Чуття, по­няття, судження, розумування — ось оригінал, який повинно змальовувати слово людське. Чим точніше змальований спи­сок, тим він вишуканіший»2, — писав І. Срезневський у праці «Мысли и замечания» — першій спробі філософсько-лінгві­стичних роздумів визначного мовознавця-славіста.

Ця сентенція мала безпосереднє відношення до художньої творчості на тому етапі, коли вона сприяла виявленню посиле­ної уваги до «почуттів». Не менш вагомі думки висловив І. Срезневський про характер і шляхи вдосконалення мови: «У творенні мови є три періоди. Перший період — час потреб, мо­ва виражає саму необхідність, обмежену матеріально. Другий період — час поезії і поява науки. Третій період — час, в який мова, удосконалюючись, прагне до удосконалення наук... На початку своєму вона складається з малих, але сильних, коротких, різких нарисів; далі поступово з'являються на ній фарби — вона покращується; нарешті фарби у мові набувають відтінків — мова удосконалюється»3.

     Росіянин Ізмаїл Срезневський провів молоді літа в Харкові і під впливом свободолюбивих ідей козаччини та «Історії Русів» став українофілом. Повернувшись у Харківський універси­тет після трирічного службового відрядження до Слов'янщини, І. Срезневський згуртував навколо себе молодих письменників — піонерів українського літературного відродження і став органі­затором так званої «харківської школи романтиків» з наміром поступово заселяти ту дику пустелю української літератури, в якій так самотньо почуваються «глибокорозумний Сковорода, простодушний Котляревський, багатий фантазією Артемовський, завжди грайливий і завжди чутливий Квітка-Основ'яненко»4.

________________________

1 Срезневский И. Взгляд на памятники украинской народной словесности // Ученые записки Московского университета. - 1834. - Кн. VI. - С. 134-150.

2 Срезневский И.  Мьісли и замечания // Украинский альманах. - X.: 1831.

3 Там само.

4  Срезневский И. Взгляд на памятники украинской народной словесности. -С. 134-150.

 

Заснований гурток поетів-романтиків при Харківському університеті, випускником якого був вісімнадцятирічний І. Срезневський, проймаючись духом загального слов'янського відродження, прагнув вивести українську літературу з вузьких рамок побуту, відстоював вільний розвиток української мови, літератури, популяризував народну поезію як джерело пізнан­ня минулих літ. Відкриваючи для себе фольклор, українські романтики використовували його як матеріал для утвердження національної самосвідомості, а його естетично-живописні цін­ності, поетику — як основу розвитку самобутньої літератури.

Орієнтація на минуле передбачала вибіркове ставлення і до жанрів народної поезії, переважно історичної пісні і думи, пе­реказів, легенд, міфології тощо. Народні пісні сприймались романтиками і як своєрідний літопис минулих подій, картина народного побуту, внутрішня історія, що давала неповторне уявлення народу про самого себе і навколишнє середовище. Вони були вдячним матеріалом для філологічного досліджен­ня. «Як солодко мріяти про славу нашої України, рідної матері моєї, — писав І. Срезневському захоплений старовиною О. Шпигоцький. — О друже мій, дбай, дбай про пробудження малоросійського генія і вір мені: твоя праця буде оцінена. Минуло її козакування на полях битв — не класти вже коза­кові меча свого на терези долі; закозакує ж він тепер на полях солодкого піснеспіву»1.

     Справді, літературне козакування, розпочате на полях фо­льклорних збірників Миколи Цертелєва, Михайла Максимо­вича у перші десятиріччя XIX ст., продовжилось на полях літе­ратурних альманахів у 30-і роки. 1831 року І. Срезневський разом з І. Розковшенком видають альманах «Український збір­ник». Окрім «Наталки Полтавки» І. Котляревського, «Козака» Л. Боровиковського, «Гаркуші» Ф. Євецького, «Малоросійсь­кої балади» О. Шпигоцького, туди були вміщені перші зразки перекладів українською мовою, зокрема Пушкінської «Полтави», з оглядом на сюжети з вітчизняної історії, що демонструвало спроби літераторів відійти від бурлескного стилю.

_________________________

1 Харківська школа романтиків.    С. 31.

 

Альманах вміщував і літературно-критичні статті видавця (І. Срезневського), і невідомого критика, в яких порушувались проблеми розвитку української літератури, її зв'язку з народом та фольклором. Високу оцінку І. Срезневський дав «Наталці Полтавці», назвавши цю п'єсу не тільки одним із перших кни­жно-народних творів України, а й першим збірником пам'яток української народності, що «мала сильний вплив на вивчення української народності, можна сказати, пробудила її, і до сих пір зостається кращим показником майже на всі важливі сто­рони, з яких треба вивчати українську народність»1.

Увага до «зовнішньої» і «внутрішньої» історії української народності, до народних звичаїв, історичного й сучасного на­родного побуту, яка дедалі зростала, неминуче поставила на порядок денний в естетичній науці питання про принципи ві­дображення народного характеру й відбиття історичного зміс­ту епохи. За давньою українською традицією козак виступає мужнім, освіченим, розумним, з високим почуттям власної гід­ності, готовий служити високій ідеї, громаді, ставати в обороні гнаного, переслідуваного. Козак — це український архитип мужчини. Це питання виникло як один з важливих критеріїв ідейно-естетичної цінності фольклору — головної бази нової української літератури, — і як потреба осягнення літературою провідних тенденцій суспільного розвитку, що виявляються у загальнонародних подіях і впливають на долю народу та інди­відуальні людські долі.

     Схвальні відгуки про фольклор, відбиваючи романтичне захоплення українською історією та поетичною творчістю на­роду, об'єктивно спрямовували естетичну думку на поєднання романтизму з реалізмом, звертали увагу письменства на пізна­вальну сторону історичної думи і козацької пісні — «літопису для нового побутописця»2. Автор «Історії Русів», І. Срезнев­ський належали до тих митців, які поєднували створення істо­рично-героїчних пісень і дум з військовими походами «хороб­рих вольників запорожських»3. Цю думку знаходимо у вже згаданому листі І. Срезневського до І. Снєгірьова, в якому істори­чні пісні, думи, народні перекази і легенди трактуються як іс­торичне джерело, що розвиває «знамено слави віків минувших, тих бурхливих годин, коли Украйна боролася з ворогами, і по­вістує про подвиги Свірговського, Богданка, Підкови, Нали­вайка, Лободи, Хмельницького, Палія...»4. Осмислюючи на­родну пісню, І. Срезневський утверджував ідеал прекрасного, яким є героїчне минуле українського народу.

_________________________

1 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. - Т. II. - С. 147.

2 Максимович М. Собрание сочинений М. Максимовича. - Т. II. - С. 454.

3 Запорожская старина. -X.: 1833, Кн. 1.-С. 7.

4 Запорожская старина.-X.: 1833, Кн. І.-С. 8.

    

     Кілька переказів-оповідань такого характеру І. Срезнев­ський вибрав з «Історії Русів» для збірника «Запорожская ста­рина», виданого ним у Харкові 1833-1838 рр. Збірник складався з двох частин, кожна з яких мала три випуски. І. Срезневський вважав історичні документи разом з усними народними твора­ми національним скарбом. Зібрані й опрацьовані ним історичні джерела, насамперед «Історія Русів», народні перекази, думи й пісні доносили живий відгук героїчної боротьби козацтва про­ти всякого гніту, розповідали про козацьких гетьманів, ватаж­ків і полководців.

В умовах русифікаторської політики, спрямованої не тіль­ки на ліквідацію автономії суспільно-політичного життя України, а й усього, що могло свідчити про розвиток культури українського народу, ознайомлення громадськості з різними пам'ятками старовини, з історією своєї батьківщини, внеском рідного народу в скарбницю світової культури — вельми смі­ливий і важливий крок. «Історія Русів» допомогла І. Срезневському побачити, зрозуміти і відтворити драматичний характер української історії, показати героїчні сторінки життя народу та його провідників; вона відкрила художній світ середньовічної України, пов'язавши минуле з сучасним. Минуле постало як справжній світ, таємниці якого були розкриті як «істини», що допомагали пізнати і зрозуміти самих себе і свою історію.

      Ідейний зміст «Запорожской старины» І. Срезневський ви­словив у двох епіграфах: «Так вічной пам'яті бувало у нас в Ге­тьманщині колись» (І. Котляревський) і «Сіchо wszedziе, gluсhо wszedziе» (А. Міцкевич); мету — у передмові: «Випускаючи в світ моє зібрання запорозьких пісень і дум, — писав він, — я маю намір зробити послугу, хоч невелику, не тільки любителям народної поезії, а переважно людям, охочим знати старовину Запорозьку, — побут, вдачу, звичаї, подвиги цього народу воїнів, котрий хоробрістю і сміливістю, своїм упливом на весь південно-схід Європи і навіть Малої Азії, особливо в XVII сто­літті, своїм дивним складом і способом життя, і характером, будучи відмінний від усього його оточуючого, заслужив місце в пам'яті нащадків»1.

Із зазначеного видно, що І. Срезневський висунув перед собою не так фольклорні завдання, як історико-літературні. На перше місце він ставить ознайомлення любителів старожитностей із побутом, звичаями, подвигами незвичайного «народу воїнів», який «заслужив місце в пам'яті нащадків». Тому, крім пісень і дум, «Запорожская старина» дає виклад-переказ змісту літописів та літературно-історіографічних джерел.

У першій частині вміщено історичні пісні і думи, створені самим І. Срезневським «під народні» (виняток складають пісня про Саву Чалого і дві думи). У другій І. Срезневський подав своєрідну хрестоматію всіх історичних джерел до історії Украї­ни під загальною назвою «Сказанія лътописцевъ и преданія о лицахъ и событіяхъ, бившихъ въ Украинъ и Запорожьи до смерти Стефана Баторія». Сюди ввійшли уривки з історії України Д. Бантиш-Каменського, українського літопису Боплана, ви­даного Рубаном; з польської історичної праці Бандтке і Нарушевича, Енгеля, «Записок» Шафонського; «Короткого літопи­су»  М. Рогалевського;  «Літопису  про іменування  козаків  і справи їх». Чільне місце серед них посіла рукописна «Історія Русів»,   на   основі   якої  створено   більшість   фальсифікатів І.Срезневського.

«Запорожскую старину» І. Срезневський задумав як запов­нення прогалин в історіографічній літературі про Україну та її народ. «Літописи українські повіствують тільки про подвиги цього народу, торкаючись дуже рідко внутрішнього життя йо­го, і самі навіть подвиги описують інколи коротко, інколи не­вірно, плутано, часто суперечачи одна другій. Ще менше за­слуговують уваги літописи польські, ще менше молдавські; нарешті руські літописи майже нічого не говорять про запоро­жців. Ця бідність історії запорозької в джерелах писемних за­ставляє спостерігача шукати інших джерел, — і він знаходить для своїх досліджень багате, невичерпне джерело в переказах народних»2.

_________________________

1 Запорожская старина. - Кн. 1. - С. 5.

2 Там само. - С. 6.

Оскільки не всі історичні події та постаті знайшли відбиток у фольклорі, І. Срезневський на основі оповідань «Історії Ру­сів» доповнює розповіді про подвиги народу своїми підробка­ми (під народні) історичних пісень і дум. «Срезневський, нада­ючи збірці етнографічного характеру, — писав М. Зеров, — не мав наміру підробляти, але йому не було ще на чому базувати критичну перевірку матеріялу. Вносячи до своєї збірки поряд з думами автентичними й фальсифікати, Срезневський радий був подати козацьку старовину якнайбагатшою. Це свідчить про суто романтичне ставлення його до народної поезії. Духо­вне надбання народу є показник сили й культурної традиції, дає перспективи майбутнього розвитку. Виходячи з цього по­гляду, романтики намагалися показати народнопоетичні скар­би якнайімпозантніше»1.

Раніше аналогічне явище мало місце в чеській фольклорис­тиці, де з'явилися славнозвісні Краледворський та Зеленогорський рукописи (1819, 1820). «Говорячи про підроблені думи й пісні, — зазначає П. Волинський, — не можна ігнорувати, що вони, поряд з автентичними, відіграли свого часу певну роль у літературному процесі. Досить згадати, що мотиви їх знайшли відгук у повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» (наприклад, кінець VIII розділу повісті з думою «Похід на поляків»), у кількох по­езіях Т. Шевченка («У неділеньку у святую...», «Чернець»), у Куліша, Стороженка та ін»2.

     Розділ пісень першої книги «Запорожской старины» почи­нався двома піснями-підробками І. Срезневського про Свірговського: «Надгробная песнь Свирговскому», «Вторая над­гробная песнь Свирговскому» і двома піснями про Серпягу: «Убіеніе Серпяги», «Надгробная песнь Серпяги»; були тут і дві пісні про Наливайка (також фальсифікати) «Сожжение Могилева», «Убіеніе Налівайка» і дума про нього «Битва Чигиринская» — це своєрідна поетична інтерпретація «Історії Русів» про численні переможні битви Наливайка з поляками, яких завжди «на голову разбивали и разгоняли, получая в добычу обозы ихъ и вооружения. И такимъ образом очищая Гетманъ Малороссію отъ Поляковъ и Уній, принужденъ былъ два города свои, Могилевъ над Днестромъ и Слуцкъ над Случью, запершіесь съ сильними гарнизонами Польскими и многими уніятами, чинившими крепкія вылазки, доставать штурмомъ, при чемъ оба те города созжены и разорены были до основанія, а Поляки выбиты до последняго» (с. 38).

________________________

1 Зеров М. Лекції з історії української літератури. - С. 76.

2 Волинський П. Розвиток літературних напрямів в українській літературі XIX століття // Волинський П. З творчого доробку: Вибр. ст. - К.: 1973. - С. 44.

У цей момент з Варшави приїхали королівські посланці з листом про перемир'я, а король з усіма чинами і Сеймом «даровавъ войску и народу Русскому полную амнистію, забывая вечно все прошедшее, подтвердили уже пакты ихъ и привиллегіи на вечные времена» (с. 38). Наливайко з депутацією вирушив до Варшави, де був кинутий в «подземную темницу, а по двухъ дняхъ безъ всякихъ спросовъ и суждений, вывели Гет-мана и съ нимъ Лободу, Мазепу (Федора. — О. М.) и Кизима на площадь и, объявивъ им вину гонителей на веру Христову, посадили живыхъ в меднаго быка, и жгли быка того малымъ огнемъ несколько часовъ, пока вопль и стонъ страдальцевъ былъ слышенъ, а наконец тела замученныхъ въ томъ быку сожжены в пепелъ» (с. 39).

І. Срезневський так беззастережно вірить авторові «Історії Русів», що повторює слідом за ним фактичні помилки, напри­клад, про перемогу Наливайка в битві з гетьманом Жолкевським під Чигирином; про неіснуючі приятельські стосунки На­ливайка з Лободою та їх одночасну смерть у мідяному волі, повторює сплутані автором «Історії Русів» імена Наливайка, Остряниці тощо.

Підробляючи думу, І. Срезневський сам визнає у третій книзі, що дотримувався оповідання Літопису про Чигиринську битву, висловлюючи при цьому своє захоплення: «Читаючи цей уривок (опис козацького походу проти кримського хана в «Історії Русів». — О. М.) і йому подібні, можу тільки дивувати­ся багатству джерел, якими користувавсь Кониський при укла­ді свого Літопису; а тих, що не вірять оповіданням преосвя­щенного могилівського єпископа, відсилаю до «Исторіи Малой Россіи», 1, 113-114»1.

      Публікуючи два оповідання з «Історії Русів» у своєму збір­нику («Повесть Конисскаго о следствиях Брестского Собора», «Повесть Конисскаго о следствиях смерти Наливайка»), І. Срезневський переконує уявних опонентів: «Згадане послан­ня уніатів, подане в «И. Р.» у цілості й у цілості також внесене в «И. М. Р». 171-173. Дехто думає, що воно не оригінальне, а створене сміливою фантазією в пізнішому часі, що буцім-то навіть єсть і оригінальне, — десь в якійсь чужій книзі. — Як не було б, «И. Р.» цікава як збірка подібних документів»2. І. Срезневський багато разів посилається на «Історію Русів» як на найавторитетніше історичне джерело, що помітно у процесі порівняння тексту літопису й думи.

_________________________

1 Запорожская старина. - X.: 1833. - Кн. 3. - С. 58-59.

2 Запорожская старина. - X.: 1833. - Кн. 3. - С. 105.

 

     Наприклад, в «Історії Русів»: «Посему Гетманъ Наливайко принужденным нашелся собрать и свои войска къ Чигирину и сталь обозомъ при реке Тясмине, где, укрепивши стань свой окопами и артиллеріею, ожидалъ начинания отъ Поляковъ. Они скоро появились въ числе множественномъ подъ начальст­вом Короннаго Гетмана Жолкевскаго. Наливайко сначала выставилъ противъ нихъ, на возвышенномъ месте, три белыя хрещатыя хоругви, то есть знамена съ крестами, на нихъ вышитыми, и съ подписью или девизомъ: «Міръ Христіанству, а на начинщика Богъ и Его крестъ». Поляки, насупротивъ зна­мень, миръ возвещающихъ, выставили на шибинице трехъ Малоросійскихъ чиновниковъ, Богуна, Войновича и Сутигу, отъ Гетмана въ городъ посланныхъ, съ надписью: «Кара бунтовцомъ!» За симъ явленіемъ началась отъ Поляковъ атака на стань Козацкій. Наливайко заблаговременно учредилъ въ скрытомъ месте за станомъ сильную засаду изъ отборныхъ войскъ, построенныхъ фалангою, и когда началась обапольная съ орудий и ружьемъ жестокая пальба и сделалось кружение дыма, онъ вывелъ свою фалангу изъ засады и ударилъ опрометчиво на самый центръ арміи Польской; а въ ту самую пору двинулись Козаки впередъ изь стана и, поставивъ Поляковъ въ два огня, смешали ихъ и произвели страшноъ между ими пораженіе» (с. 37). У Срезневського:

              Поляки, перейшовши ріку,

              Огороди та шанці робили,

              Ув окріп гармати становили,

              А поперед гарматами три хрести в землю вколотили.

              А що первий хрест, то Сомино висить;

              Сомино висить, барзо голосить;

              А що другий хрест, то Богун висить;

              Богун висить, шаблюкою лепотить;

              А що третій хрест, то порожній стоїть;

               Усіх інших козаків до себе піджидає, козаків оглядає.

               Хто первий підойде, того гармата уб'є;

               Хто другий добіжить, того самопал цапне;

               Хто третій підскочить, той хреститься буде й молиться стане;

Що хрест з осоки, то його надбане.

               А козаки гляділи, ув очі вбачали,

Три хоругви на забаченнє ляхам становили,

На хоругвах уговор-рядну писали:

Вірному православному христьянству миром мир,

               А ляхам ворогам пекельний пир.

               Кого хрест, на того й хрест1.

      Згідно з «Історією Русів» подано «Подвиги Богданка», бо, як зазначив у нотатках сам І. Срезневський, «усі інші літописці дуже коротко описують воєнні дії гетьмана Богданка, — так само коротко описує їх Бантиш-Каменський (И. М. Р. 1,158), надаючи йому гідність князя Ружинського, у чому суперечить літописам»2. У розповідях про Підкову І. Срезневський також віддає перевагу псевдолітопису, про що зазначає в нотатках: «Велика частина українських літописців називає Підкову геть­маном; навпаки, Енкель, Бантиш-Каменський та інші назива­ють його просто козаком, оповідаючи, зрештою, про його дії однаково з літописами, виключаючи, розуміється, Літопис Кониського, що сливе завжди різниться від інших»3.

Уважний аналіз дум засвідчує, що персонажі й події в них І. Срезневський змальовує, відштовхуючись від текстів «Історії Русів» та й у нотатках автор сам посилається на неї.

У другій книзі «Запорожской старины» вміщений уривок з «Історії  Русів»  про   перемогу   Свірговського   над  турками 1575 року з усіма відхиленнями від історичної правди невідо­мий автор «Історії Русів», «виправлені» значно пізніше Кате­риною Антонович у статті «Описаніє войни Ивоніи, господаря волошскаго (1574)». «Невідомий нам автор «Історії Русів», — писала вона, — покористувавсь порозкидуваними в козацьких літописах короткими звістками про Свірговського й війну Івонії та згідно з своїм прийнятим способом утворив на підставі цих нотаток досить широке оповідання про гетьманство Свірчовського, прикрасивши його фантастичними деталями й пере­сипавши анахронізмами.

_____________________________________

1 Срезневский И, Битва Чигиринская // Запорожская старина. - X.: 1834. - Кн. 3. - С. 88-90.

2 Там само.-С. 103-104.
3 Там само. -С. 122.

Згідно із його словами, Свірчовський посідав перед своїм гетьманством посаду генерального обоз­ного (якої тоді ще не було), потім був у союзі із господарем Лупулом, воював із Кара-Мустафою тощо. Талановите, але цілком не історичне оповідання «Історії Русів» мало вплив на пізніших істориків України. Д. Бантиш-Каменський і М. Марке­вич повторили це оповідання в більше або менше скорочених варіантах. Таким чином, первісне оповідання Горецького, пе­реходячи через декілька переповідань і підпавши повній пере­робці в «Історії Русів», почали друкувати нібито народні істо­ричні пісні про Сверговського в «Запорожській старовині», а звідти в збірнику Максимовича з 1834 р. та в «Малоруському літературному збірнику», що видав Данило Мордовець у Са­ратові 1859 р. Усі вони повторювали, згідно з «Історією Русів», імення Сверчовського в переробці «Сверговський», бо ще в кі­нці XVIII віку наслідком помилки в транскрипції українські літописи переробили імення Свирчовського на Сверговського й думали, що цей псевдогетьман, згідно зі словами того ж дже­рела, загинув у часі приступу до міста Килії»1.

Поставивши собі на меті заповнити прогалини літописів та історіографічних праць, які надто скупо або й зовсім обмина­ють відомості про старосвітчину, особливо про козаччину, І. Срезневський користувався, крім «Історії Русів», переказами бандуристів, які він вважав найдостовірнішими, оскільки пер­ша створювалася учасниками історичних подій, а другі своїми піснями і думами надихали запорожців на подвиги: «У пам'яті цих дідуганів живе запорозька старовина й щодо цього ці діду­гани (бандуристи. — О. М.) важливіші від усяких літописів. Хоч перекази про старовину, що вони оповідають, і підляга­ють суворій критиці, проте вони сливе необхідні для всякого, хто бажає знати історію запорожців і навіть решти України. Щодо подій, щодо зверхньої історії народу, як називають нім­ці, в цих переказах можуть бути помилки в дрібницях, — у вла­сних іменнях, у послідовності подій. Перекази цього роду мо­жна перевірити літописами, ще краще порівняти їх між собою; бо ні брехня, ні помилка не може бути загальна, один бандурист скаже так, інший інакше; критика допоможе відрізнити правду від видумки. Другий рід переказів бандуристів — про побут, звичаї запорожців, себто про все, що торкається внут­рішньої історії.

_________________________

1 Антонович К. Описание войны Ивонии, господаря волошкаго (1574) // Киевская старина. - 1889. - Кн. X. Додаток. - С. 92.

 

Ці перекази рішуче дорогоцінні, бо єдині в своєму роді й щодо змісту й щодо просторості. Головна галузь переказів бандуристів одного й другого роду це пісні й думи»1. Характерно, що і в класичному варіанті живописний образ «Козака-бандуриста»,   натхненного   воїна,   лицаря-філософа XVIII століття не був грою фантазії митця. Козацтво являло собою значну культурну силу, причетну до складних, часто драматичних духовних пошуків своєї доби. «Мусимо пам'ята­ти, — писав М. Грушевський, — що в тодішній масі козаччини одчайдушні козацькі Мамаї були тільки певною частиною, а переважну більшість складали елементи, настроєні культурно: і городянсько-хліборобська, і ремісничо-сільська і  міщанська людність, прив'язана цілим серцем до того, що вважалося під­валинами культурного, національного життя. А на чолі козач­чини стояли значною частиною люди, що були плоттю від плоті і від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу. Були то люди з шляхетських і міщанських кругів українських, вихованці нових шкіл».2 Бандуристи відігравали й неоціненну місійну роль, про яку влучно сказав французький історик Альфред Рамбо: «Від села до села, намацуючи курний шлях своїми сукуватими па­лицями, вони йшли будити приспаний загамований гнів ніж­ними й тужливими звуками свого інструмента, вони були бла­говісниками свободи української... Біля закуреної хати стільки раз співали вони про зухвалий тріумф неправди, про те, що день кари настане...»3.

Дослідники відзначають страх тоталітарних правителів — російських, польських, аж до більшовицьких — перед кобза­рями. У часи Коліївщини було відрубано голови трьом банду­ристам (Прокопові Скрязі, Василеві Варченку, Миколі Соко­вому) за те, що вони «гайдамакам на бандурі грали». «Польський уряд мав свої причини для переслідування кобза­рів, адже саме їх пісні і думи робили справу підняття національного духу та ненависті до католицьких гнобителів краще, ніж це робили проповіді православних священиків, — писав Рамбо в статті «Україна та її історичні пісні». —

________________________

1 Запорожская старина. - Кн. 1. - С. 123.

2 Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVП віці / Публ. підготував І. Паславський //Жовтень. - 1989. - № 4. -С. 91.

 3 Мірошниченко В. Творці та виконавці українського героїчного епосу // Історичний епос східних слов'ян. - К.: 1958. - С. 63.

Отже, сталін­ські посіпаки це теж добре знали, коли знищили в 1932 р. біля чотирьохсот кобзарів, зібравши їх у Харкові ніби на якесь свя­то чи з'їзд»1.

І. Срезневський добре знав, що кобзарі виконували ще й агітаційні функції, були живими носіями ідеї свободи в часи ворожої окупації, пропагандистами героїки української бува­льщини. Так, він у піднесеному тоні, із юнацьким запалом і за­хопленням відзначає високі естетичні цілі кобзарських пісень і дум: «І хто може слухати без співучасті ці пісні й думи, в яких запорозька старовина відбилась такими правдивими, мальов­ничими рисами, — старовина, сповнена життя, хоч і грубого, але величного, поетичного, де незримий зв'язок, що в'яже нас із далеким поколінням, що так само, як і ми тепер, боліло ду­шею над справою державності української. В його палких ти­радах, натхненних українським патріотизмом, в його сміливих історичних концепціях, що не стільки відповідають фактичній дійсності, скільки ідеальному представленню української дер­жавності й традиційним поглядам на неї того стану, до якого належав сам автор, — ми вбачаємо вияв невигаслої традиції самостійної української держави. У запорозьких піснях і думах ви не знайдете ні пересадної красноспівності, виніжненості по­чувань, ні розкоші висловів. Ні! У них усе дике, подібне до діб­ров і степів, які прийняли їх на своє лоно при народженні, — все рвучке, подібне до лету степового буревію, під глухі голо­сіння якого вони вилеліяні, — все бурхливе, подібне до мину­лого життя Запоріжжя»2.

«Запорожская старина» мала величезний резонанс. Майже жодне із досліджень української старовини не обходилося без цитат із збірника І. Срезневського, а друковані в ній думи були вміщені в інші збірники як найкращі зразки українського епо­су. «Запорожской стариной» були захоплені М. Максимович, Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Гоголь. Всі вони володіли списком «Історії Русів» і використовували його як історичне Джерело під час написання художніх та наукових творів.

_______________________

1 Мірошниченко В. Запорозьке козацтво в англомовній періодиці та історіографії// Київська старовина. - 1992. - № 3. - С. 79.

2 Запорожская старина. - Кн. 1. - С. 5-7.

Вона стала стимулом Руській трійці у підготовці альманаху «Русалка Дністровая» (1837), в якій чільне місце відведено героїчній іс­торії козацтва. «Старина — то пісня, що дзвенить, що різним способом у кожні часи загомонює, що різним настроєм озива­ється з-перед віка до нас — і раз тихим миленьким голосом промовляє, обнімає солодким чувством серця, а знов піднімає величною силою душу, чудує казавбись надприродними діла­ми ум послідніх. Старина є то великий образ, є то зеркало, як вода чистоє, в котрім незмущенноє являєся лице столітей. Там тобі, внуче, глянути, а взриш, як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, радувало, а що печалило, якоє сонце ме­жи ними сіяло, як думали, яким духом обнімали природу, охресності, світ цілий... який їх світ внутренний, а який зверхній, що їх наділяло до сильного діяння, а що їм силу віднімало, який їх язик, яка бесіда, яка їх душа, яке серце — словом, якими хотіли перед тобою явитися і що по тобі ждали»1. І хоч народ україн­ський переніс багато горя і нужди від чужих і своїх, він не втратив волелюбства і готовий, як запорізькі лицарі, карпатсь­кі опришки, «кривавими грудьми» захищати вітчизну. Погляди на минуле Руська трійця підпорядковувала завданню будити патріотичну мрію, відкривати новий світ, майбутнє «життя ве­лике».

Поряд із «Історією Русів», збірками народних пісень М. Мак­симовича «Запорожская старина» мала найбільший вплив на сучасників, що підтверджує самовизнання М. Костомарова. 1837 р. М.Костомаров приїхав до Харківського університету, де під впливом лекцій з історії професора Луніна зрозумів, що для глибокого вивчення історії мертвих літописів і записок за­мало, потрібно вивчити життя народу та його творчість. Почав він із збірки М. Максимовича (1827). «Мене вразила і захопила непідробна приваба малоросійської народної поезії; я аж ніяк не підозрював, щоби така витонченість, така глибина і свіжість почуття були в творах народу... Малоруські пісні до того охо­пили все моє почуття і уяву, що за якийсь місяць я вже знав на­пам'ять збірку Максимовича»2.

________________________

1 Шашкевич М.  Старина // Русалка Дністровая. - К.: Наук, думка, 1987. -С. 115.

2 Костомаров Н. Автобиография // Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - 2-е изд. - К.: 1990. - С. 447.

 

Ще більше захопили М. Костомарова історичні думи і піс­ні, прочитані з другої збірки М. Максимовича (1834) і «Запорожской старины». Молодший від І. Срезневського на п'ять років, М. Костомаров піддався романтичним віянням, сам іде­алізував минуле України, не сумніваючись у достовірності таких джерел, як «Історія Русів» чи «Запорожская старина». М. Костомаров зрозумів із передмови до «Запорожской стари­ны», що важливим джерелом для вивчення минулого, а надто побуту запорозьких козаків є казки і думи

Його магістерська монографія «Об историческом значений русской народной поззии» (1843), на захисті якої головним офіційним опонентом виступав І. Срезневський, також навіяна «Запорожской стариною». Від І. Срезневського дізнався він про різке зростання національної свідомості слов'ян і, заохочу­ваний ним, вивчив польську та чеську мови та здійснив спробу перекладу Краледворського рукопису українською мовою. М. Костомаров, як і його сучасники, серцем сприйняв ідеї псевдоавторів, спираючись на них у монографії про Богдана Хме­льницького, у своїх романтичних творах («Переяславська ніч», «Сава Чалий» та «Баладах»), не задумуючись над їх достовір­ністю. Тому так боляче переживав, коли виявив фальсифікати. «Ця фальшивість походила від того, що я стояв тоді під шкід­ливим (під науковим оглядом) впливом таких псевдоісторій, як «Історія Русів», приписувана колись Кониському, що не писав її, і таких збірників псевдонародних творів, як «Запорожская старина» І. Срезневського. Багато шкоди наробив українській історії і етнографії цей чоловік.., очевидно, він сам свідомий свого гріха й не тільки оминає його повторення, але й уникає розмов і згадок про свою «Запорожскую старину», одначе не стало йому відваги й чесності рішитися в ім'я правди публічно признатися щодо того, що все, що він видавав за історичну й етнографічну правду, була брехня. Мій Богдан Хмельницький очищувався, очищувався з цього гною, що попав туди рясно завдяки довір'ю добросовісності й ученості Срезневського, і все-таки досі цілком не очистився. Срезневський не тільки дру­кував фальшиві вірші, видаючи їх як народні пісні й думи, але й підсував і подавав фальшиві літописні оповідання»1, — писав М. Костомаров Олександру Корсуну 1880 року.

_______________________

1 Шамрай   А.   «Запорожская   старина»   І. Срезневського   як   історико-літературний          факт//Харківська школа романтиків. -X.: 1930. -Т. 1.-С. 53.

 

1874 року М. Костомаров опублікував статтю «Историческая поззія и  новые ея материалы», в якій піддав критиці «Історію Русів» і «Запорожскую старину» І. Срезневського «Так, наприклад, — відзначає М. Костомаров, — говориться що Свірговський зібрав раду й на раді літав сизим орлом гнувсь явором і говорив до козаків:

«Де-сь то я, мої милі браття,

  Та й сподінуся?»

«Гнутись явором» — невдало вигаданий вислів; у народній поезії не можна зустріти його, бо — він і неприродний: явір не таке дерево, своєрідною властивістю якого було би гнутися. Що може бути недоречніше, як уявити собі козацького ватаж­ка, що на раді вигукує перед козаками: куди я дінусь? Козаки назвали б такого ватажка старою бабою»1.

Зауваживши чимало таких мовних недоречностей і в двох піснях про Серпягу: «Убіеніе Серпяги», «Надгробная песнь Серпяги», М. Костомаров дійшов висновку, що і ці дві пісні — підробка того ж самого автора. У статті «Историческая поззия и новые ея материалы» М. Костомаров «відкрив» фальсифіка­ти І. Срезневського: «Ми не ставимо питання, чи ці думи і пісні утворено навмисне для того, щоб одурити аматорів народної поезії, або чи їх написано, як і будь-який інший поетичний твір, цілком не з метою видавати їх за народні, а збирачі помилково включили їх у число народних; у кожному разі вони довго вво­дили нас у блуд, — писав М. Костомаров. — Максимович (наприкінці життя він визнавав ненародне походження цих дум і пісень) основував на них подібність «Слова про похід Ігорів» з українською поезією. Гоголь черпав з них натхнення для своїх творів»2.

Доцільність запізнілого розвінчування і його мету М. Костомаров вбачав у тому, щоб не сприяти поширенню фа­льсифікатів як фольклорного чи історичного джерела. У своїй конкретній роботі М. Костомаров, очевидно, використовував концепцію Новаліса, за якою «тільки та історія справді історія, яка може бути і вимислом»3.

_________________________

1 Костомаров Н. Историческая поззія и новые ея материалы // Вестник Ев ропи. - 1874.-Т. VI. -С. 614.

2 Там само. - С. 627-628.

3 Радлов 3. Философия первой половины XIX века. Немецкая философия // История западной литературы (1800-1910). -М.: 1912. -Т. 1.-С. 314.

 

Визнаючи правомірність художнього вимислу в літературному творі, М. Костомаров у той же час наполягає на необхідності роздуму автора: «Розповідь без участі розмірковування не може називатися історією, тому що в ній не буде досягнута та мета, якої потребує наука, власне — істина»1.

М. Костомаров був великий учений, загальновизнаний у Європі. Всі його історичні праці — високої наукової проби. Його поняття про історичних діячів і події або завжди збіга­ються з істиною, або близькі до неї. Введений в оману І. Срезневським і псевдо-Кониським на зорі своєї наукової дія­льності, М. Костомаров як солідний учений, найавторитетні­ший у Російській імперії джерелознавець, застерігав інших від такої омани, під впливом якої перебував сам.

Помічені М. Грабовським, М. Костомаровим, М. Макси­мовичем та ін. фальсифікати І. Срезневського В. Бєлінський ставив вище від російських пісень; Буслаєв, Галахов, Пор-фир'єв вважали їх знаменитими зразками народної творчості: «Учи молодь, як ти, гадати, думати, — писав захоплений гали­цький вчений і письменник І. Вагилевич І. Срезневському 28 лип­ня 1842 року. — Чей з гадок і думок колись зійде світ, а за ним життя велике. А то утіха тобі, а дай, Боже, коби і мені, тужити в пітьмі за світом»2.

Популярність «Історії Русів» і «Запорожской старины» не зменшувалась і наприкінці XIX століття, в чому особисто пе­реконався М. Костомаров. 1878 року під час поїздки в козацьку столицю він познайомився з великим українським патріотом Великданом — одним із тих, хто виховувався на «Історії Русів». М. Костомаров був здивований, що огляди, які «навіяла псевдоісторія Г. Кониського, досіль іще мають силу в української шляхти, і забобони, що вона посіяла, зросли так, що досіль усі сумлінніші досліди й видання актів, що довгий час зоставались нікому невідомими, не можуть іще розсіяти раз привласнених помилок: актів і дослідів не читають, а Кониському вірять»3.

________________________

1 Етнографічні писання М. Костомарова: Зібрані заходом академ. комісії укр. історіографії/ За ред. М. Грушевського. - X.: Держвидав. України, 1930. - С. 6.

2 Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. - Львів.: 1905. - Т. 1.-С.66.

3 Костомаров Н. Из поездки в Батурин в 1878 году // Порядок. - 1881. -№97.-С. 3.

 

Видані збірки народних пісень М. Цертелєва, М. Максимо­вича, І. Срезневського, П. Лукашевича, «Русалки Дністрової» М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, твори тогоча­сних українських письменників і М. Гоголя збуджували ба­жання якомога глибше пізнати український народ, його істо­рію, звичаї та творчість. Ознайомлення громадськості з різними пам'ятками старовини, з історією своєї батьківщини, з поетичною творчістю народу, внеском рідного народу в скарб­ницю світової культури — вельми сміливий і важливий крок.

«Історія Русів» показала читачам героїчний характер української історії, показала славні сторінки життя народу та його провідників; відкрила художній світ середньовічної України, пов'язавши минуле із сучасним. Минуле постало як справжній світ, таємниці якого були розкриті як «істини», що допомагали пізнати і зрозуміти самих себе і свою історію.

Київ     Парламентське видавництво     2002