ВИСНОВКИ

«Історія Русів» — одна з найвидатніших пам'яток україн­ської історіографічної прози кінця XVIII — початку XIX сто­ліття. Умовно віднесена до «козацьких літописів», «Історія Русів», проте, є самостійним твором з яскраво вираженим ав­торським началом. їй властива своя, досить складна, віддалена від традиційної літописної, багатопланова композиція, в якій гармонійно поєднані характеристики історичних діячів, описи подій, битв, повстань, змов, тлумачення документів, актів, угод тощо. Глибока політична ідейність «Історії Русів» зумовлена нагальними проблемами історичного моменту в органічному зв'язку із багатющою скарбницею народнопоетичної творчос­ті, що характеризує її як історико-літературний твір.

Знаменно, що «Історія Русів» невідомого автора-патріота та «Енеїда» І. Котляревського писались майже одночасно, на межі епох занепаду й національного піднесення і мали епоха­льне значення для самооздоровлення та самоутвердження на­ції. «Енеїда» пробудила українців емоційно, проголосила нову епоху в українській літературі; «Історія Русів» нагадала інтеле­ктуальній еліті українського суспільства про історичні корені, історію, героїчні діяння пращурів — кращих синів великого волелюбного народу.

        Своєрідність твору анонімного автора ще до його публіка­ції була такою очевидною ( у жанрі, сюжеті, драматизації опо­віді та розумінні природи поетичного в історії), що застосову­вання традиційних критеріїв оцінки виключалося. Особливість «Історії Русів» зумовлена насамперед сукупністю національних традицій, часом вироблення нового історичного мислення, ро­зумінням національної самобутності української історії та ха­рактером подій і тих випробувань, які випали на долю україн­ської нації впродовж багатьох століть. Значну роль у створенні пам'ятки відіграли автономістські погляди анонімного автора, що націлили його увагу на історію України, особливо на наці­онально-визвольну боротьбу народу впродовж ХУІ-ХУІІ ст., естетичні погляди письменника, що обумовили нове розуміння поезії минулого, вироблення особливої художньої структури твору, в якому гармонійно поєдналися історичні факти і вими­сел, два начала — наукове і художнє пізнання дійсності. Зазначена авторська позиція об'єднала весь матеріал «Історії Русів», визначила включення цитат з історіографічних праць, народ­них переказів, дум і пісень, літописів і самої розповіді автора із розгорнутими психологічними характеристиками історичних діячів чи роздумами про царів-тиранів, героїзм козацтва, про ставлення народу до влади, Польщі і Росії та Переяславського акту.

Анонімний автор використав факти літописів, історичних праць російських і польських учених, піддавши їх критиці, пе­ревірці, роз'ясненню і коментарям. Автор-художник засвоював естетичні принципи літопису, сприймаючи його як національ­ний український тип розповіді про минуле, як особливу худож­ню систему, що зафіксувала національний погляд на історичні події, історичних діячів та долю України.

Літописний синкретизм допоміг автору виразити націона­льну свідомість українців в її динаміці і розвитку, виробити особливий епічний стиль повіствування про героїчну націю, засвоєний пізніше письменниками. На «художності» «Історії Русів» акцентували увагу літератори і історики (І. Срезневський, Т. Шевченко, О. Пушкін, М. Максимович, М. Маркевич, О. Бодянський, М. Гоголь, Д. Дорошенко та ін.). Відтворивши своєрідні риси української національної самосвідомості, пред­ставивши її як результат історичного досвіду багатьох поко­лінь, як певну структуру психологічного життя нації, зумовле­ного сукупністю обставин історичного буття народу, збагаченого новими рисами за останнє століття, автор «Історії Русів» надихнув Д. Бантиша-Каменського під час другого ви­дання «Історії Малої Росії» (1830), М. Маркевича, спочатку як поета (зб. «Украинские мелодии», 1831), а згодом й історика, автора «Історії Малоросії» в п'яти томах (1842).

«Історія Русів» «увірвалась» у живий процес літературного розвитку, допомагала формуванню історизму, сприяла руху літератури шляхом національної самобутності. Вона збагачу­вала літературу важливими художніми відкриттями. Ввібрав­ши досвід літописів, «Історія Русів» озброювала нову літерату­ру важливими знаннями минулого, допомагала їй опертися на національні традиції. Творчість російських і польських пись­менників української школи, поетів-декабристів, О. Пушкіна і М. Гоголя, українських поетів-романтиків, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша — доказ всеохопного впливу і непере­січного значення «Історії Русів».

       Факти засвідчують, що «Історія Русів» користувалася не­бувалим успіхом впродовж кількох десятиліть XIX століття, справляючи колосальний вплив на письменників і вчених ще до її публікації О. Бодянським (1846). Видавці збірок народно­поетичної творчості, історичних пісень і дум — М. Макси­мович, І. Срезневський, М. Костомаров, О. Бодянський — во­лоділи списками «Історії Русів». Глибокий патріотизм, щирий ліризм у ставленні автора «Історії Русів» до України, її героїч­ного народу привернули увагу науково-творчої української еліти до національної проблеми, що зводилася до вирішення політичного (створення федерації слов'ян, незалежної від ім­перських впливів), соціального (скасування кріпацтва) та мов­ного (розвиток літератури українською мовою, забезпечення загальної освіти рідною мовою тощо) питань.

Репресивні заходи щодо національно-патріотичної ідеї, на­ціонального почуття в перші десятиріччя XIX століття обумо­вили нову продуктивність цієї ідеї в українській літературі. Пригноблене і поневолене національне почуття раптом вибух­нуло з незвичайною силою. У 20-і рр. XIX ст. з'являються героїко-романтичні епопеї (російською мовою), в яких щільно пов'язана національна та екзистенціальна проблематики.

Кінець XVIII — початок XIX століть позначився розвит­ком слов'янознавства в Україні, в тому числі й серед романти­ків (О. Бодянський, М. Максимович, І. Срезневський, М. Кос­томаров, П. Куліш, Я. Головацький, М. Шашкевич, І. Вагилевич). Вони зібрали та систематизували слов'янознавчий мате­ріал у галузі фольклористики, етнографії, історіографії, пам'яткознавства та мовознавства. Перші ґрунтовні праці уза-гальнювального характеру з різних проблем духовної культури пов'язані саме з іменами письменників і вчених — власників списків «Історії Русів». Інтереси та їх наукові пошуки в різних аспектах — історіографічному, фольклористичному, худож­ньому, теоретико-систематичному — постійно повертаються до «Історії Русів».

         У кінці 20-х рр. XIX ст., а надто в 30-х, Україна відчула лі­тературне відродження, близьке до відродження західних слов'ян. Ідея об'єднання слов'ян узгоджувалась із романтич­ним віянням тієї епохи, поширеним в усіх цивілізованих краї­нах Європи. З цієї позиції вивчались історія кожної із слов'янських націй, її мова, література, звичаї та релігійний світогляд. Першими розпочали подібні дослідження чехи Ян Коллар, Павел Шафарик і Вацлав Ганка; з їхніми іменами, як відомо, пов'язується слов'янське відродження. Публікація се­рбських народних пісень Вуком Караджичем (1814-1815), ви­явлення Краледворського рукопису (підробленого) В. Ганкою (1817), заснування Чеського музею у Празі (1818), що став своєрідним центральним зібранням слов'янських літературних та історичних матеріалів і реліквій, стали віхами, що знамену­вали зростання зацікавленості славістикою і, зокрема, пробу­дження інтересу до українських проблем. З огляду на відзначе­не, чільне місце в чеській та словацькій літературах посідала українська тематика. Своїм змістом і суспільним звучанням тво­ри про життя і боротьбу українського народу відчутно впливали на розвиток літературного процесу в Чехії і Словаччині.

Знайомству чехів з українською історією, літературою, мо­вою сприяли насамперед особисті контакти, скажімо, П. Шафарика, В. Ґанки з О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим, П. Кулішем та ін. Особливе місце в слов'янознавчих студіях посіла проблема російсько-українських, польсько-українських зв'язків та впливів, світо­глядне і рецептивне тяжіння українських романтиків до твор­чості російської та польської «шкіл».

Поява і поширення «Історії Русів» збіглася в часі з підне­сенням національно-визвольних рухів в громадсько-політич­ному житті Росії і Польщі. Волелюбні ідеї росіян були співзву­чні «духові часу», помислам народу, який після Вітчизняної війни 1812 року відчув силу, зрозумів своє місце та роль у сус­пільстві. Одним із плідних напрямів ідентифікації українського романтизму є зіставлення його з декабристською літературою, творчістю К. Рилєєва, О. Пушкіна, М. Гоголя.

Підґрунтям українофільських симпатій української школи у польській літературі був територіальний патріотизм (рестав­рація історичної Речі Посполитої, до складу якої мала входити Русь (Україна) як автономна одиниця). Політична ідеологія Ф. Духінського, Б. Залеського, Ю. Словацького, М. Чайковського безпосередньо висловлена у публіцистичних виступах, історіографічних та фольклористичних працях, листах, щоден­никах, особливо в художніх творах історичного жанру. Коза­цька Україна, її гетьмани, зокрема, Іван Мазепа, в рецепції ~ польських поетів української школи є досконалим втіленням справжнього слов'янського духу.

Вважаючи себе поляками, ідею незалежної Польщі вони пов'язували з ідеєю вільної України, зрозуміло, під владою іде­алізованої Польщі. Провідною ідеєю письменників української школи було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України у тій самій формі й характері, що існували в добу ста­рої Речі Посполитої. Вони вірили, що стара Україна була вті­ленням найвищих життєвих ідеалів, тому її воскресіння вважа­ли справою не локальною, а європейського і навіть світового значення. Свою віру у всесвітнє значення козацтва М. Чайковський, наприклад, любив обґрунтовувати афоризмом Наполеона про те, що за сто років уся Європа буде або республікансь­кою, або козацькою. Українофільськи спрямовані польські письменники з ентузіазмом спостерігали за українським націо­нальним відродженням. У своїх працях вони часто посилалися на «Історію Русів», яка імпонувала їм протестом проти москов­ського панування над Україною.

Найзначніший інтерес у Європі викликала бурхлива соціа­льно-політична історія України і відповідно рецепції цієї історії художньою літературою. Західні джерела XVII — XVIII ст. щодо зазначеного містять багатий етнографічний і соціологіч­ний матеріал; деякі джерела чітко розрізняли Україну і Росію, фіксували і той факт, що «руси» і «московити» говорили різ­ними мовами; багато уваги приділялось подіям 1709 р., поста­тям Івана Мазепи, Пилипа Орлика та іншим «мазепинцям» і «орликівцям», державополітичним змаганням. «Козакоманія» і «мазепоманія» в перші десятиріччя XIX століття охопила всю Європу, що відбилося у творах Д. Байрона, В. Гюго, П. Мері-ме, Ю. Словацького, О. Пушкіна та ін.

«Історія Русів» стала чи не першою спробою поставити під сумнів найстрашніше звинувачення гетьмана І.Мазепи у «зраді», заподіяної, мовляв, з причини власної злоби і помсти, а ніяк не з національних інтересів. Анонімний автор «Історії Русів» подає переказ промови Мазепи, в якій гетьман пояснює причину відступу від Петра І задля добра України, що сприяло поштовху до роздумів, сумнівів, пошуків і дискусій у наступних дослідженнях. Автор порушує традиційну звинувачувальну ме­тодологію і показує гетьмана як патріота України, доброчес­ного, шляхетного реалізатора державницьких заходів щодо поліпшення життя козацтва та селянства.

На початку 30-х рр. уявлення про те, що Україна мала сла­вне минуле, значно поширилося та переросло у захист потреби розробляти історичну тематику в українській літературі. Інте­рес українських романтиків до історичної національної теми, зумовлений значною мірою «Історією Русів», підпорядковува­вся актуальним завданням національно-культурного й загалом національно-визвольного руху. Звеличенням волелюбності ко­зацтва автор «Історії Русів», а за ним П. Білецький-Носенко, Є. Гребінка, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, поети харківської школи романтиків сприяли зародженню та розвит­ку громадянських мотивів в українській літературі, найвираз­нішим інтерпретатором яких був Т. Шевченко.

         Романтики зробили літературу основним націотворчим чинником, актуалізувавши місію літератури як форми націона­льного пророцтва. Прийнявши естафету безпосередньо від кобзарів — духовних батьків народу, — словом Божої Правди проникали в глибини душі народу. Образи минулого, того, що згуртовує в один національний колектив розпорошених по сві­ту людей, сучасного і майбутнього посідали центральне місце в українській романтичній поезії.

«Історія Русів» порушила одну з найважливіших ідеологіч­них проблем українського національного руху XIX століття — українсько-російські зв'язки після Переяславської угоди. Прак­тична нагальність цього питання зумовлювала потребу вироб­лення політики щодо російської імперської держави, присут­ність якої так тяжко відчувалась на всіх аспектах українського національного життя. Найкращі уми України початку й сере­дини XIX століття задумувалися над цією проблемою і в по­шуках національної тотожності щораз радикальніше ствер­джували відмінність України як етнічної та історичної реальності. Та на початку XIX століття у творчості Є. Гребін­ки, П. Білецького-Носенка, харківських поетів-романтиків український патріотизм часто співіснував з ідеєю ширшої все­російської ідентичності, що охоплювала і українців, і росіян. Після так званої Руїни другої половини XVII ст., а особливо після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою 1709 року Україна була остаточно включена до російської імперської си­стеми. Навіть в «Історії Русів», яка так промовисто виступала проти ліквідації автономії козацької України Московією, часто йдеться про росіян як про «народ однакового походження й однакової віри».

Альтернативний, сепаратний напрям в українському суспі­льстві очолив Т. Шевченко, який відразу і назавжди сприйняв національно-визвольний пафос «Історії Русів», феномен націо­нальної природи українців, світосприймання минулого аноні­мним автором і надію на майбутнє. Йому, Шевченкові, суди­лося стати символом душі українського народу і вдалося втілити у своїх творах гідність, дух і пам'ять нації.

У критично-переломний момент української історії, коли народжувалася концепція незалежної української літератури та й, власне, самої нації, «Історія Русів» мала непересічне значен­ня. Вона представила національну історію з її стоїчним героїз­мом, мучеництвом і відступництвом, породила вільнодумство, ставши предтечею і джерелом вільнодумства Т. Шевченка. У часі тимчасових соціальних ідеалів «Історія Русів» утверджува­ла вічні мистецькі цінності, незнищенність національного ду­ховного досвіду, мудру життєву філософію.