ВСТУП

«Історія Русів» — одна з найвидатніших літературних пам'яток кінця XVIII — початку XIX століття. Насичена ніжною і сильною любов'ю до України, овіяна теплом ліричного чуття, скріпленого пафосом громадянськості, вона витримала іспит часу, набувши здатності до реінкарнації в параметрах усе нової й нової її рецепції дослідниками.

Умістивши в собі універсальні модуси етнокультурного буття, фундаментальні параметри національно-культурної ідентичності від Київської Русі до другої половини XVIII ст., «Історія Русів» впливала на зародження і формування світогляду народу — від традиційно-ієрархічного до модерно-демократичного, від імперсько-регіонального до національного, від «малоросійського» до власне українського, відбитого в етно-історії, історіософії та літературі.

Іван Драч справедливо порівнював пам'ятку із первісною частиною ракети, яка запустила нас у космічний безмір історії народів і держав. «Дуже багато ми не знаємо про себе — ця книжка має властивість нам дещо розтлумачувати. І вперше, і вдруге, і втретє. Ми гірші, аніж ми думали про себе в найприкріший час петрівчаної ночі, але ж ми і кращі, аніж видаємося собі в мить золотої ейфорії. Ми тверді, пругкі, відчайдушні, сентиментальні і романтичні. Часто надто жорстокі, а часом слиняві лінюхи і надзвичайно безалаберні люди. Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до українців завжди у вирішальні часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора»1.

_____________________________

1 История Русовь или Малой Росіи. Сочинение Георгія Конискаго, Архіє­пископа Бъларускаго. - М.: Универс. тип., 1846. - Репринтне видання. - К.: Дзвін, 1991. - 309 с. (Далі цитуємо за цим виданням і в дужках записуємо номер сторінки з позначкою «с», наприклад, (с. 25)). Історія Русів / Укр. пер. І. Драча. -К.: Укр. письменник, 1991. - 318 с. (Далі цитуємо за цим виданням, вказуємо номери сторінок у дужках, наприклад, (25)). Надалі залишаємо в деяких місцях цитацію цього та інших джерел російською мовою для збереження мовних та історико-культурних особливостей доби.

 

«Історія Русів» поширювалася задовго до своєї публікації. Її слово — палке, пристрасне, схвильоване, звернене то до сивої давнини, то до подій живої сучасності, то гнівне, то печально-тужливе, але неодмінно патріотичне — тривожило тих, хто став «іграшкою» в руках імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлював. «Історія Русів» стала «однією із гострих сокир, що прорубала вікно у темниці українського народу»1.

Справді, небагато можна назвати творів, що мали б такий великий вплив на розвиток української політичної й національної свідомості. «Через півтора століття, — писав Дмитро Дорошенко 1921 року, — українці відчувають пульс живого патріотичного почуття «таємного автора». У його палких тирадах, натхненних українським патріотизмом, у його сміливих історичних концепціях «ми вбачаємо вияв невигаслої традиції самостійної української держави, традиції, що через довгі десятки літ подає руку нашим теперішнім змаганням утворити велику державу українську, достойну великого українського народу»2.

________________________

1Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Шевчук В. Козацька держава. - К.: Абрис, 1995. - С. 346.

2Дорошенко Д. «Исторія Русовъ» як пам'ятка української політичної думки другої половини XVIII століття. // Хліборобська Україна. - Відень, 1921. - Кн. 3. - С.183-190.

 

Упродовж майже всього XIX століття «Історія Русів» була найпопулярнішою серед «козацьких» літописів як твір, який дав піднесену, гіпергероїзовану історію України. Звеличення Богдана Хмельницького і його доби з метою нагадати українцям про колишню козацьку славу — таке завдання поставив перед собою анонімний автор в умовах втрати автономії України. З літературного погляду, вважав І. Франко, «се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу. У XIX віці побачили його значення для національного відродження і формування політичних ідеалів. Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була головною заслугою козацьких літописів».

Спроба деяких дослідників оцінювати «Історію Русів» як наукову працю не досягла успіху. Анонімний автор надто часто жертвував достовірністю історичних фактів, замінюючи їх художнім домислом, тому гостра критика наукової неспроможності «Історії Русів» як псевдолітопису, фальсифікату П. Кулішем, М. Костомаровим, В. Соловйовим, Л. Яновським та іншими дослідниками, хоч мала під собою певний ґрунт, та не була об'єктивною і повною щодо літературного твору.

Суттєва відмінність «Історії Русів» в художньому відображенні та розумінні історії породжена насамперед своєрідністю національної історії, що стала предметом художнього дослідження письменника, характером історичних подій, особливостями першоджерел і матеріалів, національними характерами відображуваних героїв, іншими словами — розмаїттям національних традицій.

Різниця ця навдивовижу виявила свою суть стосовно жанру, обраного письменником. Для анонімного автора «Історії Русів» важливими були не так факти, як духовний зміст епохи, характер і «душа народу», тому великого значення він надавав народним легендам, переказам, історичним думам і пісням, що дало підстави дослідникам називати її «історичною легендою України», «політичним трактатом, утіленим в історичну форму» (І. Борщак), «політичним памфлетом» (Д. Дорошенко), «історичним памфлетом» (В. Іконников), «народною історичною думою» (М. Максимович), «літературною пам'яткою» (М. Драгоманов), «анонімним маніфестом українського патріотизму» (І. Лисяк-Рудницький), «епохальним твором», «одною з найвидатніших пам'яток української духовності, політичного й історичного мислення» (В. Шевчук) тощо. «Сам твір цей належить більше до красного письменства, ніж до історіографії. По суті спрямовано його на те, щоб збудити почуття українського читача покликами на славне романтичне минуле України. Страшенно вільний у ставленні до деталей, він наділений своєрідною поетичною енергією, і його, подібно до «Слова о полку Ігоревім», можна розглядати як вправно написаний політичний памфлет, — вважає Юрій Луцький. — Запальна сила «Історії Русів» була дуже велика — недарма вона справила глибокий вплив на більшість українських романтиків, так само, як і на Гоголя та Пушкіна»1.

________________________

1 Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - К.: Час, 1998. - С. 28.

 

У той час, коли дослідженням «Слова о полку Ігоревім» займалися цілі інститути й окремі вчені Росії, України та Білорусі, вивчали як програмовий твір у вузах і загальноосвітніх школах, «Історію Русів» донедавна згадували тільки принагідно, а її автора звинувачували в надмірному патріотизмі, реакцінному романтизмі, гіперболізації діянь полководців, гетьманів, старшин тощо.

Наукові концепції й окремі рецепції історичного минулого українців оцінювались, як правило, без конкретного врахування тих особистісних обставин і суспільно-політичних реалій, в яких писалась і поширювалась «Історія Русів». Між тим, в умовах загострення політичних конфліктів, занепаду національного духу «Історія Русів» ставала чинником консолідації і порозуміння конструктивних сил не лише українського, а й російського і польського письменства.

Своєрідність «Історії Русів» зумовлена часом її написання і формуванням нового історичного мислення, розумінням національної самобутності української історії, характером подій і тих випробовувань, які випали на долю українського народу під російською та польською «протекціями». Вона є дотичною до сфери, де відтворено розвиток духовності народу, де реконструюється дух нації. У цьому розумінні «Історії Русів» належить відповідальна роль у реалізації цілей відродження України, становленні національної ідентичності народу. Під її та Й. Гердера впливом інтелектуальна еліта виявляє науковий інтерес до своєї історії, фольклору, звичаїв, мови, складає словники та граматки, а згодом вірші й оповідання, внаслідок чого цілком лояльні щодо російської імперії культурно-освітні змагання, регіональний патріотизм (кінець XVIII — перші десятиріччя XIX століття) непомітно переходять в антиімперський політичний націоналізм (30-і рр.) і в український національний рух (40-і рр.).

Глибока сучасність «Історії Русів», органічний внутрішній зв'язок її з минулим, теперішнім і майбутнім України особливо відчуваються нині, коли розробляється нова концепція української літератури, історії і культури. Вихід двох видань «Історії Русів» у рік проголошення незалежності України — яскравий тому доказ. Усебічний аналіз входження «Історії Русів» у загальнослов'янський, а далі й у світовий літературний процес, більш повне висвітлення її впливу на основні тенденції розвитку нової української літератури, залежності від неї (генезис), безпосереднього зв'язку зі слов'янською і західно-європейською літературами, фольклором (контакти), спільності рис і ознак законів їх історичного поступу (типологія) — видається нам актуальним.

Від першого критичного допису про «Історію Русів» О. Пушкіна (1831) минуло 169 років. За цей час з'явилося понад 1000 праць, у яких робилися спроби розв'язання проблеми авторства літературної пам'ятки, часу написання, жанрової своєрідності, ідейного спрямування і частково її впливу на українське письменство, зокрема на Тараса Шевченка.

Останнім часом вийшли фундаментальні праці українських учених, які більшою чи меншою мірою торкаються досліджуваної нами проблеми. Серед них вирізняємо: «Історію української філософії» В. Горського (К., 1997); «Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVШ ст.» Д. Наливайка (К., 1998); «Міф про Мазепу» С. Павленка (Чернігів, 1998), «Українська державна ідея. Проблеми формування, еволюції, реалізації» В. Смолія, В. Степанкова (К., 1997) та ін. Проблемі поетики «Історії Русів» присвятив монографійне дослідження Я. Мишанич.

Стали доступними автохтонні й діаспорні праці українських і зарубіжних дослідників (О. Апанович, І. Борщака, Л. Винара, М. Возняка, В. Горобця, М. Грушевського, Я.Дашкевича, Д. Донцова, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, С. Єфремова, Є. Когута, М.Костомарова, І. Лисяка-Рудницького, Ю. Луцького, Є. Маланюка, Т. Мацьківа, Ю.Мицика, О.Оглобліна, Є. Пріцака, О. Стромецького, О. Субтельного та ін.), які зробили вагомий внесок у дослідження проблем, пов'язаних безпосередньо з «Історією Русів».

Незважаючи на наявність компаративістичної літератури, феномен входження одного видатного твору у широкий контекст споріднених явищ і промінювання на них ще достатньо не вивчені. Потребують певного теоретичного осмислення категорії контексту як явища активного, як рецептора зі своїми зустрічними течіями, а також канали впливу в параметрах контактних і генетичних зв'язків і прихованих «недовідованих» (І. Франко), розчинених в атмосфері епохи, у «дусі часу», для з'ясування яких узвичаєні поняття «типологічні сходження», подібності чи аналогії недостатні.

Мета і завдання нашої роботи — дати власний дискурс «Історії Русів», висвітлити аспекти проблеми контактно-генетичних зв'язків і типологічних сходжень «Історії Русів», її значення у становленні й розвитку української літератури та формуванні національної самосвідомості народу.

Проблема монографічного дослідження має багатоаспектнии характер, тому виникає необхідність конкретизації його завдань. Стан і рівень дослідження означуваної теми, а також історичний період (кінець XVIII — перша половина XIX ст.), упродовж якого відбувався процес функціонування і впливу «Історії Русів» в Україні, Росії, Польщі і в цілому в Європі, потребує концентрації уваги на провідних лініях і кульмінаційних епізодах цього явища.

Реалізація поставленої мети, багатоаспектнии характер проблеми передбачає розв'язання таких завдань:

1) вивчити політико-культурний контекст «Історії Русів» (кінець XVIII — перші десятиріччя XIX ст.);

2)    визначити місце і роль «Історії Русів» у становленні української історіографії та нової української літератури;

3)    дати авторський дискурс «Історії Русів» у контексті фольклорної стихії слов'ян і літературного відродження України;

4)    дослідити історико-типологічний характер зв'язків «Історії Русів» із фольклорними жанрами слов'янських народів;

5)    проаналізувати види контактно-генетичних зв'язків «Історії Русів» із російською і польською літературами;

6)    виявити і проаналізувати типологічне сходження образу Мазепи в рецепції анонімного автора «Історії Русів» та історичних жанрах європейської літератури;

7)    охарактеризувати «Історію Русів» як предтечу, імпульс і художнє джерело українського романтизму;

8)    дослідити типологічну спорідненість, інтертекстуальне поле, зв'язок тексту літературної пам'ятки з українською літе­ратурою (романом П. Білецького-Носенка «Зиновій Богдан Хмельницький», поемою «Богдан» Є. Гребінки, історичними жанрами М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін.), її роль у жанрово-тематичному збагаченні української літератури.

9)    Об'єктом дослідження є «Історія Русів» та європейський контекст розглядуваної доби (етноісторичні праці; збірки українських народних пісень; історичні жанри російських і польських письменників української школи; декабристська поезія; думи К.Рилєєва «Богдан Хмельницький», «Наливайко», «Войнаровський»; «Полтава» О.Пушкіна; «Тарас Бульба» М. Гоголя; «Мазепа» Д. Байрона; «Мазепа» В. Гюго; «Мазепа» Ю. Словацького; роман «Зиновій Богдан Хмельницький» П.Білецького-Носенка; поема «Богдан» Є. Гребінки; роман «Михайло Чарньїшенко, или Малороссия 80 лет назад» П. Куліша; наукові праці М. Костомарова; твори Т. Шевченка на історичну тему.

Предметом дослідження є інтелектуальний період, обмежений такими хронологічними рамками: друга половина XVIII ст. — гіпотетичний час написання «Історії Русів», 40—50-і рр. XIX ст. — час її публікації (1846) та рецепцій у європейській літературі.

Теоретико-методологічною основою монографії є праці вітчизняних і зарубіжних учених — літературознавців, фольклористів, істориків, філософів, а також наукові праці про «Історію Русів»: О. Бодянського, М. Драгоманова, О. Лазаревського, М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Куліша, І. Срезневського (XIX ст.); О. Апанович, І. Борщака, Л. Винара, М. Возняка, М. Грушевського, О. Грушевського, Я. Дашкевича, І. Денисюка, Д. Донцова, Д.Дорошенка, С. Єфремова, Є. Когута, І. Лисяка-Рудницького, Ю. Луцького, Є. Маланюка, Т. Мацьківа, Ю. Мицика, Д. Наливайка, О.Оглобліна, Є. Пріцака, О. Стромецького, П. Федченка, П. Хропка, В. Шевчука, М.Яценка та ін. (XX ст.).

Значний обсяг матеріалу спонукав нас поєднати історичний та біографічний підходи у викладі матеріалу та застосувати генетичний, порівняльно-історичний, системно-естетичний і типологічний методи дослідження.

Наукова новизна дослідження в тому, що й досі немає спеціального дослідження, в якому розглядались би шляхи проникнення «Історії Русів» в європейський світ і формування нового механізму взаємообміну «Історії Русів» з літературною культурою Європи. Під літературною культурою розуміємо весь спектр літературної продукції, а також систему уявлень про засоби її творення, історичний період (кінець XVIII — перша половина XIX ст.), упродовж якого відбувався процес підготовки, функціонування та впливу «Історії Русів» в Україні, Росії, Польщі і в цілому в Європі.

Відомо, що ще в давню епоху Київська Русь визначилася як європейська країна, а її культура — як культура європейська. Це суттєво впливало на весь її подальший культурний і літературний розвиток, яким би складним і драматичним він не був в окремі періоди. «Східне слов'янство, вступивши на спільний для людства шлях в X і XI ст., встановивши тісні зв'язки з європейською літературою і не пориваючи цих зв'язків навіть у найтяжчі часи татаро-монгольської навали, неминуче повинне було разом з Візантією і південним слов'янством прийти до Передвідродження»1. Д. Наливайко додає — і до Відродження, до освоєння у специфічних формах культурних і літературних здобутків, основоположних для всієї новочасної Європи2.

«Історія Русів» трактує Україну як незалежну державу. Приєднання до Росії розглядає як «небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі» (В. Шевчук), через що єв­ропейські держави вимагали від Богдана Хмельницького повернути Україну в «колишній натуральний стан». Сама «Історія Русів», її національно-визвольні ідеї знайшли відгук у Польщі, Чехії, Словаччині, Франції, Англії, Німеччині. З огляду на відзначене, доцільність дослідження обраної теми очевидна.

_________________________

1 Лихачев Д. Развитие русской литературы Х-ХVІІ веков: Эпохи и етили. - Л.: Наука, Ленингр. отд-ние, 1973. - С. 79.

2 Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К.: Основи, 1998. – 578 с.

 

Спільність походження, історичний розвиток, територіальне сусідство, культурні взаємини слов'янських народів обумовили близькість їх фольклору та літератури не лише в ідейній спрямованості і тематиці, а й у сюжетно-образній і стилістичній системах. Ця спільність була помічена вченими-слов'янознавцями ще в період становлення нової української літератури (Ю. Венеліним, В. Караджичем, О. Бодянським, Л. Каравеловим, К. Бродзінським), які зробили перші кроки у з'ясуванні природи цих явищ і причин їх виникнення.

Включення «Історії Русів» в європейський контекст — це передусім розгляд її в порівняльно-типологічному аспекті, виявлення ідейно-тематичних перегуків у різних літературах Європи, збігів і спільностей, розходжень і відмінностей, її контактних зв'язків (переклади, критичні оцінки, тематичні, жанрові модифікації тощо).

Науковий аналіз «Історії Русів» як системи, як невід'ємного компоненту української літератури, методом істо-рико-генетичного, типологічного зіставлення, яке встановлює впливи «Історії Русів» на розвиток української літератури та її входження в європейську літературу, здійснено вперше, що становить наукову новизну дослідження.

Поширення рукописів «Історії Русів» збігається в часі із зародженням в середовищі українських інтелектуалів національного руху, учасниками якого і одночасно власниками спис­ків пам'ятки були не тільки українські, російські і польські письменники, а й учені-історики: Д. Бантиш-Каменський (росіянин), М. Маркевич (російськомовний поет-романтик), О. Бодянський (російський учений-історик, славіст українського походження), М. Духінський, (польський учений-історик і поет); М. Максимович, І. Срезневський (фолькло­ристи) тощо. З цієї причини не ставилося завдання більш-менш вичерпно розглянути весь спектр досліджуваної проблеми, не кажучи вже про повний аналіз творчого доробку письменників або українсько-слов'янських чи українсько-європейських взаємозв'язків.

У вивченні семантичного коду «Історії Русів», її своєрідності використана джерельна база документальних (актових) і наративних (розповідних) джерел. Вивчено та вперше введено до наукового обігу значну частину матеріалів, що зберігаються в архівах Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Інституту історії України НАН України, Центральному державному архіві давніх актів Росії (м. Москва), Архіві головному актів давніх Польщі (м. Варшава), а також у рукописних відділах Національної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника тощо.

Порушені проблеми і висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні теорії й історії літератури, зокрема проблем творчого напряму, історизму, генології, нарації, між-літературних і літературно-фольклорних інтертекстуальних зв'язків; у розробленні цілісної концепції історіографічних жанрів; у формуванні нових підходів до розуміння історіософії «Історії Русів» та її впливу на історіософську сферу історичних жанрів поезії та белетристики першої половини XIX століття, на вагомість цього суспільно заангажованого жанру в українському та європейському літературних процесах.

Розглядувана проблема не була предметом спеціального дослідження, за винятком окремих епізодів, висвітлених у працях українських і зарубіжних літературознавців на рівні російсько-українських, слов'янсько-українських зв'язків, принагідних згадок про вплив «Історії Русів» на окремих письменників (К. Рилєєва, О. Пушкіна, М. Гоголя, Т. Шевченка та ін.).

Радянські вчені задовольнялися зауваженнями про українські витоки окремих явищ, не вдаючись до системного вивчення всього масиву взаємообміну та технології трансформації інонаціонального елементу. Жорсткі ідеологічні схеми змушували українських учених орієнтуватися на ілюстративно-репрезентативний характер наукових описів, які повинні були аргументувати «суперечності» історичних поглядів письменника, зумовлених «шкідливим» впливом «Історії Русів», або ілюструвати всі «вигоди» і «переваги» «вічної» після Переяслава дружби українського та російського народів. Надмірна увага до прагматичного аспекту аналізу, ігнорування суто естетич­них параметрів досліджуваних феноменів, що виявлялося в перебільшеному акценті на інтерпретаційному аспекті порівняно з фактологічним, — типова хиба досліджень радянської доби. Саме цим зумовлений вибір фактів, принципів інтерпретації, врешті, сам «сюжет» монографії.

Київ     Парламентське видавництво     2002