Глава 8
Рецепція образу Мазепи в історичних жанрах
європейської літератури. Типологічні сходження (20-30-і рр.)

На початку XIX століття «Історія Русів» поширювалася в численних українських, білоруських і російських списках, вона була доступною навіть іноземцям. Німецький мандрівник Коль, подорожуючи Україною в 1838 р., чув від місцевих лю­дей, ніби ця історія мала безпосереднє відношення до руху де­кабристів, що вона буцімто повинна підготувати Україну до повстання і представляла в найкращім світлі блискучу добу ге­тьманів. «З недрукованих історій України найповажніша й найважніша є та, що склав якийсь Каневський (Кониський. — О. М.), воронізький єпископ. Від найдавніших часів доходить вона до Катерини. Вона написана найвірніше і найкраще та при цьому так вільнодумно, що ніколи не могла попасти до друку. Одначе за це, зокрема й тому, що написана українською мовою, є вона в найбільшій повазі й поширена в багатьох ко­піях по цілій країні. Є округи в Україні, в яких бачимо чи не в кожній посілості примірник історії Каневського»¹. У перші де­сятиліття XIX віку «Історія Русів» вийшла далеко за межі України.

Зв'язок «Історії Русів» із літературою виявляється на різ­них рівнях: образному, жанровому, стильовому тощо. Вже є чимало спостережень із цього питання, зроблено перші спроби узагальнень. Але нас цікавить насамперед вияв наступності традиції на рівні глибинних структур, коли художні рефлексії стають набутком інтелектуальної сфери, формують спосіб мис­лення або впливають на нього.

Важливою особливістю художньої стихії «Історії Русів» є патріотизм її автора, втілений у сюжеті, образах, ідеї твору.

_________________________

 ¹ Kolh J.G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. Zweiter Teil. - Dіе Ukreine. Kleinrusland . - Dresden and Leipzig, 1841. - С. 320-321.

 

Звідси — детальна й послідовна характеристика «духу часу» козаччини і найвиразніших її представників — гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, які своєю патріотичною діяльністю прислужилися батьківщині. Засвоюючи безліч літописних матеріалів, розповідей про сотні історичних діячів, описів воєн і випробувань, які випали на долю народу впродовж семисот літ, автор псевдолітопису спирався на національну традицію. Літописна генеральна ідея виправдала його зосередженість власне на історії «Русів», тим більше, що ця історія спотворювалася польськими та литовськими істориками, які «справедливо запідозрювані у вигадках та самохвальстві, описуючи діяння народу Руського, що начебто у підданстві польському пробував, затьмарювали всіляко великі подвиги його, учинювані на користь спільної вітчизни своєї і Польської. Навіть самі постанови та привілеї їхні у сій вітчизні затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану й нікчемства» (34).

Дослідження історії за допомогою літописів відкривало нову істину, сенс якої був в тому, що боротьба за свободу ви­ражає корінну особливість української національної самосві­домості. Ця істина привертала увагу письменника до участі на­роду у важливих загальнонаціональних подіях, спонукала замислитися про його роль в історії, оцінити активність нації та її поводирів у створенні власної незалежної держави.

У світовій культурі, мабуть, не знайдеться ще одної поста­ті, подібної до Мазепи, інтерес до якої не втрачено через три століття. Ще за життя гетьмана його прізвище не зникало з га­зетних дописів Англії, Франції, Голландії, Швеції, Німеччини, Польщі¹. Враження від знайомства з ним зафіксовано у щоден­никах європейських дипломатів, листуванні, спогадах. Ще за життя гетьмана йому присвячували свої книжки І. Орновський («Муза роксолянська», 1688), С. Яворський («Луна голосу, що волає в пустелі», 1689), С. Мокрієвич («Виноград, домовитом, благим насажденный», 1697), Д. Туптало («Руно орошенное», 1697), П. Армашенко («Театр зголошеної слави», 1699). «Добродію і ктитору». І. Мазепі дякують у передмовах до тра­гікомедій професор Київської академії Феофан Прокопович («Володимир», 1705), літератор Лаврентій Горка («Йосип Пат­ріарх», 1708)².

_________________________

 ¹ Див.: Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах, 1687-1709 / Уклад. В. Кошова та ін; НАН України. Ін-т укр. археографії. - 2-е вид., допов. - К.: Полтава, 1995. -312 с.

 ² Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів.: Сіверян, думка, 1998. - С. 161.

 

Прижиттєві твори про Мазепу зображують гетьмана в героїчному плані: шоломі, панцирі, оточенні панцир­них знаків, знамен та зброї, часом на бойовому коні або цілком закутим у залізо, у бойовій готовності.

Та й після смерті ім'я Мазепи фігурує в листах, спогадах, щоденникових записах, численних історичних документах Єв­ропи. Відомий англійський письменник і журналіст, автор «Робінзона Крузо» Даніель Дефо (1661-1731) у своїй книзі про царя Петра І писав: «Мазепа не має королівського титулу, але він був рівний, а у якихось обставинах й перевищував короля Августа»¹, та й тримався він «мало менше польського коро­ля».² «Мазепа був значною особистістю, і його ім'я було відоме далеко за межами країни, якою він володів»³, — згадував шведський полковник Карл Клінгспор (1665-1742).

Монографія Т. Мацьківа, в якій скрупульозно зібрано ре­ляції про І. Мазепу в німецькій, англійській, французькій, шведській, голландській, австрійській і швейцарській мемуари­стиці, періодиці, дипломатичних записках і листах — від об­рання Мазепи гетьманом (1687) аж до його смерті (1709) — яс­кравий доказ популярності українського гетьмана. «Силою обставин, — зазначає Т. Мацьків, — Мазепа стає центральною постаттю історичних подій в Україні того часу. У зв'язку з во­єнними операціями західноєвропейська преса пише не лише про козаків, але теж присвячує багато уваги особі гетьмана. Деякі німецькі журнали помішують біографічні нариси та пор­трет Мазепи на першій сторінці. Та не тільки преса, але теж дипломати згадують у своїх звітах про гетьмана, ним цікав­ляться королі, про нього та його політичні плани, зокрема про його союз зі шведським королем, писали не раз і не два істори­ки й письменники»⁴.

_________________________

¹ Defoe D. An Impartial Histori of the Life and Actions of Peter Alexowitz, the рresent Сzar of Muscovy... - London, 1728. - Р. 208.

 ² Костомаров М. Мазепа и мазепенцы //Полное собр. соч. - СПб., 1905. - Т. 6.-С. 422.

 ³ Кlingspor Carl G. Сharlles the Twelft, Кіng оf Sweden (translated from the manussipt fy John А. Gade. - Boston; New York.: 1916. - Р. 226.

⁴ Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах, 1687- 1709.-СЮ.

 

З огляду на зазначене представляє інтерес лист (1704) Жана Казимира Балюза, виявлений Ільком Борщаком у рукописному відділі Паризької національної бібліотеки. Лист спростовує тенденційно-упереджену оцінку особи Івана Мазепи зарубіж­ними, російськими і вітчизняними істориками, підхоплену О. Пушкіним у «Полтаві», та іншими письменниками, зокрема й українськими, закорінену в сумнозвісній оцінкі Петра І про те, що українські гетьмани, крім Богдана Хмельницького, «злодії й зрадники».

Лист французького посла в Москві Жана де Балюза (1648-1731) проливає світло на особу Мазепи як державного діяча, дипломата, патріота, непересічну особистість, високоосвічену і шляхетну людину. Він засвідчив ставлення українського геть­мана до російського царя в час визрівання задуму про визво­лення України з-під московського гніту, ставлення козацтва до свого гетьмана тощо.

Доцільність повної цитації цього листа пояснюємо тим, що Жан де Балюз виховувався при королівському дворі у Варшаві як паж, де раніше (приблизно 1649-1652 рр.) при дворі польсь­кого короля Яна Казимира проходив найкращу школу життя Іван Мазепа. Балюз дуже добре орієнтувався в українських справах, навіть жив три роки (1711-1713) у Львові. Його хара­ктеристика Мазепи полярна характеристиці російської історіо­графії з її трактуванням Мазепи як «авантюриста», «користолюбивого» і «підступного» «зрадника» батьківщини.

Наприкінці 1703 р. французький король Людовик XIV по­силає де Балюза як свого посередника до Москви на торгове­льні переговори між Петром І і Карлом XII. Відхилення росій­ським царем французьких пропозицій змусили Балюза вивідати докладніші відомості про плани царя. З цією метою Балюз на початку 1704 р. їде в Батурин до знайомого йому ще з Варшави Мазепи, де «він, хоча козацького походження, але зі славного шляхетського роду, мав придворну рангу при королі Казимирі. Мій батько знався з ним добре, навіть у молодечі роки я бачив пана Мазепу, гарного і стрункого, при дворі»¹.

Свої враження Жан де Балюз виклав у листі, не минаючи найменшої деталі зовнішності, поведінки, оточення гетьмана, ставлення до нього козацтва тощо. Вийшов своєрідний мінілітопис з детальним описом пишної зустрічі гетьмана на кордоні

__________________________

 ¹ Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. - С. 23.

 

України почесною козацькою вартою, розмови з ним, його ма­нери триматися тощо.

Минуло багато літ. Колишній паж став гетьманом. Знаючи добре, що найвищі посади, звання змінюють людей і що не завжди можна нагадувати високим достойникам їхню моло­дість, Балюз, прибувши до Батурина, привітав Мазепу якнай-чемніше, відповідно до його рангу, нічого не згадуючи про ми­нуле, «проте він сам спитав мене, чи не буду я сином Антуана Балюза. Діставши від мене притакливу відповідь, володар Ма­зепа виявив у найприхильнішій формі своє задоволення, що його Прехристиянська Величність (Людовик XIV) має своїм представником сина його давнього приятеля. Пан Мазепа сам згадав свою молодість і що бачив мене не раз у Кракові, а по­тім зітхнувши промовив: «Еheu! fugaces labuntur anni».

Він взагалі любить прикрашувати свою розмову латинсь­кими висловами, а як прегарний знавець цієї мови може бути суперником наших найкращих отців єзуїтів. Його мова взагалі добірна і вибаглива, правда, якщо взагалі розмовляє, бо біль­ше воліє мовчати і слухати інших.

При його дворі є два лікарі німці, з якими Мазепа розмов­ляє їхньою мовою, а з майстрами італійцями, яких у гетьман­ській резиденції є кілька, говорить по-італійськи. Я розмовляв з володарем України польською і латинською мовами, бо він запевняв мене, що недобре володіє французькою, хоча у молоді роки відвідав Париж і Південну Францію, був навіть на прий­нятті в Луврі, коли святкували піренейський мир (1659). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої при­чини, бо я сам бачив у цього мудрого володаря французькі та голяндські газети.

Володар Мазепа вже поважного віку, з яких десять років старший від мене; вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі і білі, як у жінки, тіло його міцніше від тіла німецького рейтера й їздець з нього знаменитий.

Його дуже поважають у козацькій країні, де народ назагал свободолюбивий і гордий і мало любить тих, що ним володі­ють. Мазепа привернув до себе козаків твердою владою, вели­кою військовою сміливістю і пишними бенкетами для козаць­кої старшини у своїй резиденції. Я був свідком одного такого бенкету, в якому багато дечого на польський лад.

Розмова з володарем вельми приємна тим, що він має ве­ликий досвід у політиці; у протилежності до москалів він слідкує і знає, що діється у чужих країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, яку бачив я в світі, а також до­бірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки.

Кілька разів я вельми обережно зводив розмову на сучасну політичну кон'юнктуру, але мушу признати, що від цього во­лодаря не міг я нічого певного витягнути. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити і не каза­ти. Все ж гадаю, що він ледве чи любить московського царя, бо не сказав ні слова, коли я жалувався на московське життя. Зате щодо польської корони пан Мазепа не затаїв, що вона іде при­кладом давнього Риму до занепаду. Про шведського короля говорив з пошаною, але вважає його занадто молодим. Особ­ливо було мені приємне почуття пошани, яке володар Мазепа виявив до особи Його Величності (Людовика XIV), про якого багато мене розпитував і якому прохав мене засвідчити свою пошану і відданість. Це не звичайна чемність, властива п. Ма­зепі, але відповідає дійсності: в залі його резиденції, де висять портрети чужоземних монархів, на найвиднішому місці знахо­диться гарний портрет Його Величності. Там, але на менше видному місці, я бачив портрети Цісаря, Султана, польського Короля та інших володарів»¹.

Зрозуміло, що й літописна література, історіографія після смерті І. Мазепи не могли обминути цю неординарну історич­ну постать, перше місце посідає тут «Історія Карла XII» (1731) Ф.-М. Вольтера, просвітницька концепція історії України якої набула небаченого поширення в західноєвропейській літерату­рі й історіографії XVIII століття, а в час написання «Історії Русів» (кінець XVIII — початок XIX ст.) стала визначальною.

Перекладена всіма європейськими мовами, вона користу­валась небувалим успіхом в усій Європі впродовж XVIII ст., насамперед у Франції та Англії. «Хоч вольтерівська «Історія Карла XII» за жанровими ознаками тяжіє до роману-біографії, — зазначає Д. Наливайко, — створювалася вона як серйозне іс­торичне дослідження. її написанню передувало ґрунтовне ви­вчення численних матеріалів і джерел, зокрема щоденників і мемуарів різних осіб, а також знайомство з працями інших іс­ториків. У архіві Вольтера збереглась велика кількість підгото­вчих виписок і нотаток до книги, які свідчать про прагнення автора до можливої повноти й точності висвітлення предмета.

__________________________

¹ Борщак І., Марсель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана. -К.:Свенас, 1991.-С. 36-38.

 

Готуючись до написання четвертого розділу (про події на Україні 1708-1709 рр. — О. М.), він звернувся до джерел і ма­теріалів з історії України»¹.

Крім значної кількості писемних джерел (переважно фран­цузьких, опублікованих в кінці XVIII ст.) з історії України, Вольтер одержав й усну інформацію від людей із близького ото­чення Мазепи, насамперед від сподвижника гетьмана України в екзилі Пилипа Орлика та його сина Григорія. Скористався він також спогадами шляхтича і письменника кінця XVII ст. Яна Пасека (1636-1701), недруга Мазепи з часів їх служби  польського короля, зокрема, й такою історією: Мазепа «народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в кра­сному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, який він мав у молодості з дружиною одного польського магната, розгніваний чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити у такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений перед тим з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго залишався серед них і через певний час відзна­чився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забез­печила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу ге­тьманом України»².

Теодор Мацьків зробив припущення³, що при написанні «Історії Карла XII» Вольтер спілкувався із Станіславом Лещинським, польським королем в екзилі, який письмово підтве­рдив факт, описаний у спогадах шляхтича Яна Пасека про лю­бовний зв'язок Мазепи з дружиною польського дворянина і помсту останнього⁴. Вольтер користувався і спогадами барона Фабріса, який підтримував тісний зв'язок із Пилипом Орли­ком; порадами близького свого друга Мезона, який одержував матеріали від сина Пилипа Орлика Григорія, свідченням чого є лист останнього до батька від 6 березня 1730 року: «Всі ваші інструкції одержав... а матеріали для життєпису короля Карла XII я також передав у належні руки. Дуже вдячний за ваші ін­струкції, тут дуже задоволені ними.

_________________________

¹ Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI- XVIII ст.-С. 409.

² Voltaire. Histoire de Charles XII, roi de Suede. - Раrіs.: 1846. - V. 413.

³ Див.: Мацьків Т. Легенда Й правда про Мазепу // Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах: 1687-1709.-С. 174-178.

⁴ Див: Павленко С. Міф третій: скандальне повернення в Україну // Міф про Мазепу. - С. 29.

 

Що особливо цікаво, так це відомості про гетьмана Мазепу й те, що ви розповідаєте про його проекти»¹.

Учені-історики ще в минулому столітті сумнівалися в іден­тичності версії Пасека, робили спроби спростувати її; успіху в цьому напрямі, на наш погляд, досягли вже названі нами вчені: Ілько Борщак, Рене Мартель («Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана»), Теодор Мацьків («Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах»), Сергій Павленко («Міф про Мазепу») та ін. З легкої руки Вольтера саме ця скандально-романтична історія стала сюжетною основою літературних творів Д. Байрона («Мазепа», 1818), В. Гюго («Мазепа», 1829), О.Пушкіна («Полтава», 1829), Ю. Словацького («Мазепа», 1839) та ін.

Певний внесок зробив і автор «Історії Русів», який показав намагання І. Мазепи в розбудові української державності на ґрунті козацько-гетьманського ладу і соборності українських земель. З цієї причини він брав участь у Кримському поході російських військ 1689 р., воював разом із ними в Казикермані 1695 р., здійснював облогу і взяття Азова у 1696 р., підтриму­вав Петра у Північній війні. Однак коли побачив репресивну політику царя щодо української держави аж до скасування її козацького устрою, надмірне визискування українського наро­ду з боку російських військ, це змусило Мазепу переглянути свою політику щодо Петра І та укласти угоду з шведським ко­ролем Карлом XII. Опинившись між двома проваллями воюю­чих між собою монархів, Мазепа робить вибір на користь шведського короля. Просто, доступно і поважно він промовляє до побратимів, малюючи перспективи і наслідки різних варіан­тів своєї участі в тому глобальному конфлікті — підтримка по­ляків означала б кінець договорам «про наші права і привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасу­ються» і «будемо рабами неключимі» (258); ще гіршою перспе­ктивою була спілка з царем московським, «бо ви бачите, що... прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській.

_________________________

¹ Цит. за кн. Наливайко Д.  Очима Заходу. Рецепція України в Західній Єв­ропі ХІІ-ХVIII ст. - С. 410.

 

Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та виму­шені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен» (258).

Анонімний автор спростував культивовані істориками, а також і Вольтером, «міфи» про меркантильні побудження «зради» Мазепи, вмотивувавши це рішення політичними, соці­альними та психологічними аргументами. «Історія Карла XII» Вольтера цікавила автора «Історії Русів» як «яскравий зразок роману-біографії, що не виходить за суворі рамки точної істо­рії, але разом з тим визначається межами саме літературного завдання»¹.

З неї він запозичував не так історичні факти, як «літературну» манеру викладу, що забезпечила таку популяр­ність обом письменникам в усій Європі. Та й сам Вольтер в од­ному з листів пояснював успіх книги «романічними» якостями: «Героїчні безумства Карла XII розважають навіть дам; рома­нічні пригоди, яких не вигадаєш і в романі, тішать уяву...»².

Одна із «романічних» скандальних пригод стосувалася за­значеної подробиці особистого життя Івана Мазепи — постаті неординарної, таланту непересічного, мужності незвичайної, шляхетності великої. Закономірно, що така цікава з усіх точок зору особистість привертала увагу журналістів, дипломатів, мандрівників, істориків, письменників — сучасників І. Мазепи.

Природно, що інтерес до такої винятково неординарної, «сформовано романтичної» постаті, як І. Мазепа, на початку XIX століття, в час зародження романтичного напряму в євро­пейській літературі був колосальний у французів, німців, анг­лійців, іспанців, поляків тощо. Постать Мазепи як державного мужа, як символ прагнень українського народу в нерівній бо­ротьбі вибороти свободу приваблювала увагу політиків і до­слідників світової історії ще за його життя. Особиста драма Мазепи надихнула поетів і драматургів: Д. Байрона, В. Гюго, К. Рилєєва,   О. Пушкіна,    Ю. Словацького,   С. Руданського,

М. Костомарова; митців: — Буланжера, Делякруа, Жеріко, Ве­рне; композиторів — Ф. Ліста, П. Чайковського та ін.

__________________________

¹ Державин К. Вольтер. - М.: Изд-во АН СССР, 1946. - С. 183.

² Там само. -С. 185.

В Англії, яка однією з перших прилучилася до романтич­ного світу, Україну уявляли землею, мало позначеною цивілі­зацією, хранителькою «природної» свободи і «натуральної» людини. Логічним, як нам видається, є факт першої появи лі­тературного твору, спеціально присвяченого Мазепі, саме в Англії, як і те, що автором його був Д. Байрон. «На згадку про Мазепу в англійському світі мимоволі приходить легендарний герой із поеми Байрона, хоч ім'я гетьмана було відоме в Англії, навіть у Новому Світі, ще за його життя, — зазначає Т. Мацьків. — Безумовно, що до цього спричинилась його участь на стороні антитурецької т. зв. «Святої Ліги». Вона мала міжнародний характер, тому, зрозуміло, що за розвит­ком воєнних подій слідкувала теж і англійська преса. Зокрема перехід гетьмана на бік шведського короля, був сенсацією то­дішнього дня й давав багато матеріалу для повідомлень, зві­тів і т. ін.

Тогочасну англійську пресу не можна вважати за першо­джерело. Все ж таки вона була своєрідним «барометром» того­часної публічної опінії та одночасно свідчила про популярність Мазепи в тодішньому політичному світі. Ім'я Мазепи згадува­лося в англійській пресі вже у зв'язку з вибором його на геть­мана під час першого Кримського походу (1687)»¹.

Для своєї поеми Д. Байрон вибрав трагічний момент із життя Мазепи: поразку шведів під Полтавою; втечу поранено­го Карла XII з Мазепою і вимушену ночівлю їх «в пущі, в тем­ній гущині, де навкруги ворожі чати вже розвели свої вогні»².

Д. Байрон не мав потреби досліджувати періодику доби Мазепи. Йому достатньо було «Історії Карла XII» Вольтера, написаної, до речі, також в Англії і перевиданої в англійському перекладі за короткий час вісім разів. Д. Байрон не приховує своєї симпатії до гетьмана — похмурого, старого, стомленого — і... сильного, «як дуб той віковий», демократичного і «славного ватажка», надійного і вірного бойового товариша («добув торбинку й боклажок, Увесь убогий свій припас, — і з Карлом і всіма з почоту Гостинно поділився він 3 такою ж гідністю достоту, Як на бенкеті дворянин» (110), відважного воїна, рів­ного якому «від Олександрових часів» (111) Карл XII не знає.

_________________________

¹ Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687- 1709.-С. 113.

² Байрон Д. Мазепа. Поема // Борщах І. Маршель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана. - К.: Свенас, 1991. - С. 109. Далі цитуємо за цим ви­ данням, сторінки вказуємо в дужках.

 

Любовна пригода 50-літньої давності оживає в розповіді самого Мазепи в найдрібніших деталях у ІV-ХХ розділах по­еми, з усіма атрибутами романтичної поетики: таємничого пейзажу — бурхливого, зловісного; баладного сюжету, високої патетики:

Я мав гарячу кров дідів,

Що від образи хвилювалась

І враз на ворога пускалась,

Мов люта гадина-змія, —

Не диво, що на хвильку тіло

Під гнітом тих страждань зомліло...

Шалено закрутився обрій —

Та ба! Прив'язаний був добре!

Завмерло серце, тьма в мізку,

Щось хвильку стукало в виску

І стало... Небо і простір

Великим колесом кружляли,

Дерева п'яно танцювали,

Щось блиском осліпило зір... (121-122).

Для того щоб читач повірив у щирість ліричного спогаду Мазепи, Д. Байрон удається до застосування дисонансів, рито­ричних висловлювань, діалогів, емоційно забарвленої лексики, містких несподіваних метафор, сповнених контрастів, порів­нянь і запитань. Цей же мотив узяв і О. Пушкін для «Полтави», тільки «лорд Байрон, народжений у країні, звиклій до ораторс­тва, де з промовами виступають з будь-якого приводу і де час­то пишуть так само, як говорять, — писав П. Меріме, — ніколи не намагався робити вибору між думками, що тіснилися в його уяві. Незважаючи на те, що він завжди дає їм стислий словес­ний вираз, він ніколи не усічує їх кількості... Навпаки, вірші О. Пушкіна не менш стислі по суті, ніж формою...»¹.

П. Меріме протиставляє О. Пушкіна Д. Байронові, порів­нюючи створений останнім романтично-піднесений образ Ма­зепи в одноіменній поемі. «Будучи ще дуже молодим, — аналі­зує П. Меріме образ Мазепи у О. Пушкіна, — він умів керувати своєю уявою, умів стримувати себе, виправляти самого себе.

_________________________

¹ Мериме П. Александр Пушкин / Пер., предисл. и прим. А. Виноградова. -М.: Изд. журн. - газет, обния, 1936. - С. 10.

 

Це не Мазепа, прив'язаний до дикого коня, це — вершник, який прекрасно сидить в сідлі, заставляючи свого коня скакати в ту сторону, в яку він хоче»¹.

Мазепа О. Пушкіна був антиподом Мазепи Д. Байрона. Рі­зниця рецепції образу Мазепи обома письменниками зумовле­на насамперед різними ідеологічними настановами і викорис­таними історичними джерелами: «Історією Карла XII» Вольтера (Д. Байрон), «Історією Держави Російської...» М. Карамзіна, «Історією Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського (О. Пушкін).

Російський поет був заангажований ненавистю до гетьмана-зрадника, якому церква виголосила анафему зразу після Полтавської битви 9 листопада у Глухові під проводом та ін­спектурою єпископа Прокоповича. Процедуру цю в деталях описав автор «Історії Русів»: «Похмура урочистість тая відбу­лася в мурованій Миколаївській церкві, в присутності Госуда­ря, численних урядників та народу. Духовенство і клірики були в чорному одінні і всі зі свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста на шибениці, волоче­ний був по місту катами і втягнений до церкви. Духовенство, оточивши його, прочитувало і співало деякі псалми зі Святого Письма, потім, проголосивши і декілька разів повторивши: «Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!» — обернуло на портрет його запалені свічки, а клірики, повторюючи те саме співом, обертали свічки свої донизу. Головуючий Єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета із слова­ми: «Анафема!» І тоді поволокли назад портрет із церкви і спі­вали такий стих церковний: «Днесь Юда покидає вчителя і приймає диявола» і тим обряд той скінчився» (268).

Після анафеми ім'я Мазепи стало синонімом зради. «Здається, в світі немає жодного національного героя, проти якого було розгорнуто таку негаційну кампанію, як проти Ма­зепи, — зазначає В. Шевчук. — Століттями його проклинала в своїх храмах російська церква, і це того, який так багато зро­бив для православ'я; століттями його кляли, огуджували, об­кидали найдошкульнішими епітетами не тільки російські ідеологи та історики, а й їхні українські підспівувачі»².

___________________________

¹ Мериме П. Александр Пушкин / Пер., предисл. и прим. А. Виноградова. -М: Изд. журн. -газет, обния, 1936. - С. 24.

² Шевчук В. Визвольна акція Івана Мазепи //Шевчук В. Козацька держава. -

 

У працях російських істориків затвердилася фабула: Україна терпіла від шляхетської Польщі, визволилася під проводом Богдана Хме­льницького і добровільно, під його ж проводом, стала під «протекцію царя восточного, православного» і живе вона щас­ливо, як і всі піддані Богом хранимого царства.

Польська історіографія довільно трактувала національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богда­на Хмельницького з поляками і взагалі польсько-українські відносини XVII століття. Суть такого трактування зводилась до того, що Польща як могутня держава з високорозвиненою культурою виконувала велику державну місію — перетворю­вала українські області, що входили до Речі Посполитої, на свій «культурний» кшталт. Місію цю завершити не вдалося, мовляв, через нікчемність і непридатність українців до сприй­няття культури чи засвоєння будь-якої громадянськості й циві­лізації. Козаки, в міру свого вродженого дикунства, невігласт­ва і злоби, як вважали такі «історики», не тільки не могли збагнути цих висококультурних прагнень шляхетства та вигод для свого народу державного устрою, нав'язуваного Польщею, а й збунтувалися, тим самим самі прирекли себе на страту і ви­нищення. У творах історичного жанру польські письменники вико­ристовують переважно той період, де українці й поляки висту­пають разом проти турецьких і німецьких феодалів у XV-XVI ст. (Б. Залєський, А. Мальчевський, Т. Падура, М. Чайковський); рідше використовується історичний період гострих протиріч між Україною і Польщею (С. Гощинський, О. Гроза, Ю. Словацький та ін.). Російська історіографія виробила свою версію відносин Україна — Польща, Україна — Московія, що зводилась до простої схеми: до злуки з Москвою в Україні не було ніякого життя, окрім козацького; що козаки на те тільки потрібні були, щоб битись з Польщею і «вернуть Украйну Москве», а після цього або мусили щезнути, або перебратись на край Москов­ського царства, щоб там служити цареві, побиваючи черкесів. Тільки бунтівливі люди та безчесні зрадники козацькі ще деякий час (від смерті Б. Хмельницького до І. Мазепи) не підко­рялись московським царям. Таких Петро І назвав зрадниками: «Як усім відомо, що із часу першого гетьмана Богдана Хмель­ницького, навіть до Скоропадського, всі гетьмани були зрад­никами, і які бідування терпіла від того Наша Держава, особ­ливо Мала Росія»¹. Потім і вони зникли, а «народ український, мовляв, забув про свою колишню, дуже вже старосвітську і ди­ку волю, не думає про свою самостійність і про самовправу своєї країни»².

Власне такий «темний» образ українського гетьмана ви­ступає зі сторінок історій М. Карамзіна. Якраз такий образ Мазепи створив О. Пушкін в «Полтаві». «Що більше думаю, — визнавав він, — то дужче відчуваю, який відразливий об'єкт для художника в особі Мазепи! Жодного доброго, шляхетного почуття! Жодної втішливої риси! Спокуса, ворожнеча, зрада, лукавство, малодушність, жорстокість... Сильні характери і глибока трагічна тінь, накинута на всі ці жахіття, — ось що за­хопило мене. «Полтаву» написав я за кілька днів; довше не зміг би над нею працювати і кинув би все»³.

Відповідно портрет, думки і вчинки І. Мазепи, задуми і плани виписані найчорнішими фарбами, що вирізняють під­ступність, брехливість, хитрість, нестримну мстивість.

Немногим между тем известно,

Что гнев его неукротим,

Что мстить и честно и бесчестно

Готов он недругам своим,

Что далеко преступны виды

Старик лукавый простирал —

Что он и мелочной обиды

С тех пор как жив не забывал⁴.

___________________________

¹ Бантыш-Каменский Д. История Малой России. - С. 430.

² Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764 - 1880) // Драгоманов М. Вибране. - К.:1991.С.459

³ Пушкин А. Возражение критикам «Полтавы» // ПСС. - Т. 11. - С. 164.

⁴ Пушкин А. Сочинения: В Ют.- Т.5. - С.45.

 

У російській літературі, за слушним спостереженням Вале­рія Шевчука, Мазепі «приписували всі людські злодіяння: він і брехун, і інтриган, клятвопорушник, убивця, безчесний, жорс­токий і тому подібне; його лаяли, топтали в болото, відчуваю­чи до нього дивовижну оскаженілість, і в цей хор нечестивих включалися й люди із світлими іменами, як, приміром, К.Рилєєв та О.Пушкін».¹ Дослідники намагались розгадати логіку «творчого подвигу» О. Пушкіна, який не тільки сам від­чував відразу до героя, якого взявся змалювати, а й негативно, в безтактній формі, відгукувався про загальновизнаних у Єв­ропі письменників та їх твори, зокрема й про поему Байрона «Мазепа», захоплено зустрінуту європейськими романтиками; і про «Конрада Волленрода» А. Міцкевича. «За твоїми листами до княгині Віри бачу, що тобі і кюхельбекерно і тошно; тобі сумно за Байроном, а я радію його смерті, як найвищому пред­мету для поезії, — писав він П. Вяземському 1824-1825 р. — Ге-Іній Байрона зблід разом з його молодістю. У своїх трагедіях, не виключаючи і Каїна, він уже не той полум'яний демон, який створив «Гяура» і «Чайльд-Гарольда»... Його поезія зримо змінилася. Він увесь створений був навпаки; наступу в нього вже не було, він раптом визрів і змужнів — проспівав і замов­чав; і перші звуки йому вже не повернулись — після 4-ої пісні Child- Harlold! Байрона ми не чули...»²

Близько до розгадки, як нам видається, підійшов О. Лежньов з його цікавим спостереженням: «Творчість Пушкіна роз­вивається рівнозначно під знаком Тетяни і під знаком Петра. Та ставлення поета до останнього настільки складне (пор. «Полтаву» і «Медный всадник», «Арапа Петра Великого» і чо­рнові замітки про Петра: він напівбог і деспот, перетворювач і дріб'язковий тиран), образ Петра деколи так явно переходить в символ, у гігантське узагальнення, що його важко роздивитись в такій же площині, як інші образи, тобто в якості суворо реа­лістичної фігури. Все ж півбог «Полтави» і вічний працівник «Арапа», який перетворив Росію у величезну майстерню, пере­важає у Пушкіна над двійником, над контрастним силуетом чорнових записів. І наявність двох таких «позитивних» героїв (як Тетяна і Петро) дуже зрозуміло доводять, де були симпатії Пушкіна і чи могли вони належати «смирному» типові»³.

Безперечно, симпатії до Петра І й антипатії до Мазепи О. Пушкін відчував ще до написання «Полтави» і не зраджував їм ніколи. Отже, «участь» Мазепи була наперед визначена.

________________________

¹ Шевчук В. Визвольна акція Івана Мазепи та його система державотворен­ня // Шевчук В. Козацька держава. - С. 91.

² Пушкин А. Собр. соч.: В 10 т. -Т. 9. - С. 139.

³ Лежнев А. Проза Пушкина: Опыт сталевого исследования. - 2-е изд. - М.: Худ. лит., 1966.-С. 222.

 

 Це підкреслює і дослідник О. Пушкіна Д. Благой: «Працюючи над черговим своїм твором, — писав він, — Пушкін ніколи не по­кладався на волю натхнення, а навпаки, підпорядковував свій творчий труд завчасно старанно продуманому і в основних своїх рисах завершеному задуму. Поет ніколи не йшов у своїй роботі навмання, наосліп. Починаючи своє натхненне «плавання»... він одразу ж ставив і вирішував питання про йо­го мету і призначення. Повторними планами до «Полтави» О. Пушкін мовби освітлював перед собою один за другим чергові відрізки початого ним великого і тяжкого шляху»¹.

Перейнятий почуттями Сальєрі, припускає Ю. Луцький, О. Пушкін прагнув написати твір, що перевершив би «Войнаровського» К. Рилєєва. М. Зеров вважає, що рядки Рилєєва «жену страдальца Кочубея и обольщенную им дочь» зумовили сюжет «Полтави». Войнаровського згадує він в епізоді Полта­вського бою: «у Войнаровского в руках мушкетный ствол еще дымился». Як боротьбу за політичну незалежність характери­зує свої вчинки Мазепа і в його поемі: Мазепа підіймає на Пет­ра «знамя вольности кровавой»².

Художні форми історичних творів О. Пушкін створював після студій історичних джерел, обмежуючись переважно М. Карамзіним та Д. Бантиш-Каменським. Створюючи, наприклад, трагедію «Борис Годунов», він з жадобою й увагою простудіював «Историю Государства Российского». «Поява цієї книжки, — писав він, — наробила багато галасу і вразила. 3000 примірників розійшлися за один місяць... — приклад оди­ничний у нашій землі. Всі, навіть світські жінки кинулися чита­ти історію своєї держави, до того часу їм невідому. Вона була для них новим відкриттям»³. На основі «Історії» М. Карамзіна і був написаний «Борис Годунов», мета якого «воскресить минувший век во всей его истине». «Історія» М. Карамзіна була попередницею успіху О. Пушкіна і значною мірою підготувала його. В результаті сучасники О. Пушкіна сприйняли його твір як віршований переклад Карамзінської історичної прози.

_________________________

¹ Благой Д. Мастерство Пушкина. - М: Сов.писатель, 1955. - С. 92.

² Зеров М. Лекції з історії української літератури. - С. 110.

³ Пушкин А. Карамзин / Собр. соч.: В 10 т. - Т. 9. - С. 48.

 

«Воно далеко не драма, а шматок історії, розбитий на дрібні шматочки, в розмовах»¹, — іронізував поет, драматург і критик П. Катенін над «Борисом Годуновим».

Під час написання «Полтави» О. Пушкін опрацював усі доступні йому на той час джерела (Бантиш-Каменського, Голікова, Корниловича, Лесюра, пізніше ознайомився й з «Історією Русів»), але в передмові й примітках до поеми відзначив, що «Полтава» — це спроба його власного тлумачення історичного минулого. Справді, новітні дослідження показали, що майже кожний вірш поеми «Полтава» можна підтвердити посиланням на те чи інше історичне джерело.

Знайомство з чернетками «Полтави» дає можливість про­стежити процес творення історичного сюжету поеми, що мав розкрити людину в широких зв'язках із суспільним життям держави і народу. Життя Мазепи давало матеріал для побудо­ви любовного сюжету. Та історична ситуація, що склалася піс­ля коаліції гетьмана з Карлом XII, окреслила характер гетьма­на, його вчинки, що вразили «всю Росію» і Петра. Пушкін мав намір почати поему історичним вступом:

Была та... смутная пора —

Когда Россия молодая,

В бореньях силы... развивая,

Мужала с гением Петра².

Далі йшов опис подій російсько-шведської війни — поча­ток походу Карла на «древнюю Москву» і несподіваного пере­носу ним військових дій «в Украйну»³. Це і вводило в поему особисту тему Мазепи, Марії і Кочубея. Однак О. Пушкіна та­кий зачин, що передбачав дещо спрощену композицію поеми (історично обрамлена любовна фабула), не задовольнив. Істо­ричні події зачину були перенесені в середину першої пісні, піс­ля опису особистої драми в сім'ї' Кочубея, в результаті чого приватне життя та історія тісніше переплелися між собою. Пе­реростання вузько-особистісної любовної драми Мазепи і Ма­рії в героїчну патетику Полтавської битви відповідає ідейному задуму О. Пушкіна і відкриває собою внутрішній його зміст — прославлення Петра І.

___________________________

¹ Письмо П. Катенина к неизвестному 1. 02. 1831 р. // Помощь голодающим: Сб. - М.: Изд. Русских новостей, 1892. - С. 253.

² Пушкин А. Собр. соч.: В 10 т. - Т. 5. - С. 75.

³ Там само.-С. 180-182.

 

Любовна фабула також доведена до кінця і відзначається тією ж стрункістю і майже математичною симетрією, типовою для О. Пушкіна. Поема має художнє обрамлення: вона відкри­вається описом багатства родини Кочубея, яка володіє, крім хуторів, садів, срібла-золота, найдорожчим скарбом — красу­нею дочкою. Закінчується вона описом того ж хутора, але сплюндрованого й спустошеного, і знову ж портретом Марії — але блідої й збожеволілої.

Не порушуючи стрункості композиції, в третій пісні (опис Полтавської битви) поет переключає поему в новий героїчний план, у новий ідейний вимір — опис самої битви (майже в кінці), що є водночас кульмінацією й ідейним стрижнем усієї поеми.

Деякі критики докоряли поету за відсутність у «Полтаві» єдності дії; в тому, що в межах одного твору поет об'єднав, як їм здавалося, різнорідний, зазвичай співвідносний до різних віршових жанрів матеріал — любовну, романтичну фабулу і «оспівування» важливих історичних подій. «З «Полтави» О. Пушкіна, — писав В. Бєлінський, — епічна поема не могла вийти з причини неможливості епічної поеми в наш час, а ро­мантична поема, типу байронівської, також не могла вийти че­рез бажання поета злити її з неможливою епічною поемою»¹.

Однак і В. Бєлінський підійшов у оцінці поеми О. Пушкіна з міркою традиційного поділу поезії на роди і види, тоді як ми­тець всією своєю творчістю ці традиційні рамки, як правило, ламав. Ні традиційну епічну поему, ні нову романтичну, яку він нібито намагався злити з епічною, О. Пушкін творити наміру не мав. «Полтавою» він створив синтетичний вид історичної поеми, якого раніше, до нього, не було.

Чим гострішим в політичному, ідейно-філософському, мо­ральному відношенні був його твір, тим прозорішим ставав зв'язок сюжетної основи з фактами та історією, інтерпрето­ваними талановито, але з монархістських позицій. Характери Петра і Мазепи побудовані за традиційною схемою: цар — герой-патріот, гетьман — «зрадник-злодій». Поет не приховує свого захоплення патріотизмом, мужністю Петра, оспіваного ним у «Стансах» (1826), «Арапі Петра Великого» (1827) як царя, який «самодержавною рукою» «смело сеял просвещенье», «не страшился народной свободы», і своєї відрази до Мазепи, яко­го «зображено як цілковитого негідника, хоч його негідництво й не виглядає переконливим.

_______________________________

¹ Белинский В. ПСС. - Т. VII. - С. 409.

 

Щоб пристати на Пушкінів осуд гетьмана, читач має прийняти письменницьку вихідну тезу про те, що «зрада» Мазепи вийшла на зле Україні. З погляду сучас­ної (не тільки української) історіографії таке твердження що­найменше сумнівне»¹.

Щоб опоетизувати реформаторство «білого царя», його «будівниче» значення, О. Пушкін визнає «благодійність само­державства» для Росії («Предметом самодержавства є ніщо ін­ше, як спроба відняти у людей природну свободу, але щоб дії їх спрямовувати до великого блага»²) і виправдовує репресії Пет­ра в Україні. Жити і діяти в ім'я «загального», іти шляхами Пе­тра — до цього закликає поет усіх тих, хто хоче, щоб їхнє жит­тя не пройшло «как сон пустой» («Медный всадник»). Це його поєднує з «Історією Росії за Петра Великого» (1763) Вольтера, що викликала в Д'Аламбера «огиду низістю й безсоромністю вихвалянь»; і відрізняє від автора «Історії Русів», який хоч ви­знає І. Мазепу зрадником, але все ж таки показує його держав­ним діячем європейського масштабу, патріотом України, ме­тою політики якого була консолідація української землі та встановлення автократичної влади. Не випадково саме його устами автор висловлює головну ідею твору, що найбільшою цінністю для народу є незалежна національна держава. «А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, придбавши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні ро­дини найбільш варварськими карами за провини, стягнені на­клепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий на­род стерпіти й перетерпіти не годен... Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, нарі­каннями своїми та прокляттями нас не обтяжили» (258).

У дещо іншому ключі постає образ українського гетьмана у творі «Мазепа» (1828) В. Гюго, де вже зовсім зникають ті не­численні «реалії» (фортеці, замки, степи і ліси), що були у  Д. Байрона, і натомість з'являється «орієнтальна пустеля».

________________________________

¹ Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - С. 104.

² Карамзин В. Сочинения. - М.: 1820. - С. 51. 253

 

Сам герой уже не має жодних історичних рис і служить моделлю для демонстрації польотів поетичного натхнення романтичного генія:

Та що ж! цей труп живий, що повзаючи гине

Колись іще буде народом України

Звеличений як князь;

Шулікам і вірлам він дасть свою відплату,

невкритими гробами вкриє піль багато.

Де кров його лилась.

Страхітна його велич з його мук повстане.

Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

У сяєві зіниць;

А як у ній з'явиться — степові народи

Пішлють йому назустріч фанфар хороводи

І падатимуть ниць!¹

1834 року Ю. Словацький написав драму «Мазепа». За сві­дченням польського історика Г. Левестама, автор працював над нею 5 днів по 16 годин, за чотири години було складено план трагедії на п'ять дій. Через три місяці з невідомих причин Ю. Словацький спалив свій твір. Про це довідуємося з листа до матері від 5 лютого 1835 року з Женеви: «Я закінчив свої зимо­ві праці. Із двох трагедій залишилась мені тільки одна, бо дру­гу спалив у своєму каміні. Це «Мазепу» спіткала така сумна доля; інша під назвою «Балладина» є моєю фавориткою і буде чекати...» Через п'ять років Ю. Словацький повністю відновив драму і видав зі своєю передмовою, в якій, зокрема, вказав на твори Д. Байрона, К. Рилєєва, О. Пушкіна, В. Гюго і Б. Залєського («Думки Мазепи»,  1824). Г. Вервес вважає, що драма Ю. Словацького «Мазепа», «крім імені головної дійової особи, нічого не має спільного з Україною: поета і тут цікавлять пере­дусім причини занепаду польської державності за часів Яна-Казимира, легковажного і безвладного польського короля, оточеного інтриганами. Образ юного Мазепи, майбутнього гетьмана-зрадника, Ю. Словацький трактує в дусі одноймен­ного твору Д. Байрона — як ловеласа і кмітливого пажа коро­ля»², з чим важко погодитися.

_____________________________

¹ Гюго В. Мазепа // Борщак І., Марсель Р.  Іван Мазепа: життя й пориви великого гетьмана. - К.: Свенас, 1991. -С. 133.

² Вервес Г. Польська література і Україна. - С. 46.

 

Людина надзвичайного таланту і трагічної долі, Ю. Словацький був тісно пов'язаний з Україною, зокрема з Кременцем. Тут 4 вересня 1809 року в родині професора рито­рики і польської літератури Кременецького ліцею та Вільнюсь­кого університету, письменника і перекладача з французької мови, відомого у літературних колах перекладом «Генріади» Вольтера (1803) — Евзебіуша Словацького і доньки власника маєтків Кременецького ліцею Саломії Янушевської з'явився на світ Божий Юліуш Словацький.

Місто Кременець сягає своєю історією в глибину віків, оповите легендами й переказами, центр культурного життя Волині, не без підстав названий «Волинськими Афінами», в лі­цеї якого викладали видатні діячі польської культури і науки Алойза Фелінський — автор п'єси «Варвара Радзивилівна»; ксьондз Осінський — автор словника польської мови; Бессер — відомий ботанік, дослідник волинської флори, засновник бота­нічного саду при ліцеї; Лелевель — відомий історик; прозаїк і драматург Ю. Кожельовський — викладач польської літерату­ри та ін. Ліцей випустив славнозвісних польських поетів украї­нської школи: А. Мальчевського, автора поеми «Марія», Т. Падуру — двомовного поета (писав польською і українською мовами), М. Гославського, С. Вітвітського та ін. У ньому ви­кладав батько Е. Словацький, його закінчив син — Юліуш Словацький.

Кременецький період характерний впливом романтизму — панівної течії в тодішній літературі. Молоді літератори Креме­нецького ліцею підхопили романтичну манеру письма, покла­вши в основу своїх творів краєзнавчі, історичні, фольклорні й етнографічні матеріали. Кращі з них (М. Мальчевський, С. Гощинський, Б. Залеський, Т. Падура, М. Гославський, О. Гроза, Т. Олізаровський) склали «українську школу» в польській літературі. «Життя романтичного поета повинно бу­ти романтичним, — вважав Ю. Словацький. — І хоч я не по­требую багатьох подій, однак хочу, щоб ті події були чисті і підносили душу»¹. Романтичні настрої і почуття навіювали по­ету подорожі й народна творчість. «Я витворив собі тип, подіб­ний до темних героїв повістей Байрона, а тому, плануючи подорожі, я завжди думав про них, як про поетичну пустелю, на яку я сам, як поетична і темна особа, буду кинутий» (XI, 165).

___________________________

¹ Slowacki J. Dzielа. - WEroclaw, 1959. - Т. XI. - 8. 165. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо в тексті том і сторінку.

 

Незабутнє враження справила на нього подорож на пів­день України, здійснена зі знайомим Зеноном Міхальським улітку 1827 року, місцями, пов'язаними з історичними подіями періоду Коліївщини і дій Барської конфедерації — Тульчин, Софіївка (Умань), Одеса. У Тульчині «сад і палац захопили ме­не, — зазначає в «Щоденнику» поет. — Ми довго ходили по парку, аж доки не дочекалися місяця. Ще довго, стоячи на по­двір'ї палацу, ми дивилися на цей великий будинок, на який місяць посилав свої ясні промені і, бачачи його опустілим і ти­хим, уявляли собі, що над ним висить прокляття Бога за зраду батьківщини, і мимоволі приходила нам в голову народна ду­ма, в якій проклинається Потоцького» (XI, 157). Ця подорож дала Ю. Словацькому матеріал для поеми «Беньовський», драми «Срібний сон Саломеї» та ін.

Доля розпорядилася так, що майже половину життя (з бе­резня 1831 р. до смерті — 3 квітня 1849 р.) Ю. Словацький про­вів у еміграційних подорожах (Німеччина, Лондон, Париж, Швейцарія, Італія, Близький Схід), ніколи не покидаючи надії повернутися в Кременець, зустрітися з матір'ю. «Майже два місяці живу в Парижі й не отримую від вас жодного листа, — пише матері 20 жовтня 1831 р. — В таких часах (час Листопа­дового повстання. — О. М.) можете собі уявити, який неспокій про вас мучить мене; і, крім того, ще здоров'я мами з набли­женням зими... Все це мене страшно лякає, а я так далеко і не можу, як бувало колись, прилетіти до Кременця, вночі відчи­нити вашу фіртку, збудити дідуня, вдавати на хвилину із себе злодія, що крадеться додому, і вранці бути прийнятим із сльо­зами мамою. Що ж я дав би за ту хвилину! Здається мені, що я бачу цю Замкову гору, осяяну місяцем, і чую свій поштовий дзвінок. А ми мали колись побачитися щасливими — і все це могло бути» (XIII, 31).

Живучи в Женеві серед чудової швейцарської природи, поет не перестає тужити за рідними місцями, де «квасоля наша сто раз краща, бо росте на вищих тиках і цвіте червоно» (XIII, 195). Туга за батьківщиною така велика, що інколи він фізично від­чуває її присутність, в напруженій уяві бачить «Кременець, ки­лимки, що розквітають під маминими руками», і впродовж ба­гатьох годин перебуває з рідними — в уяві. Та в житті все виглядає «не таким гарним, як це було в уяві, — і потім залишаються в пам'яті два образи — один такий, який повинен бу­ти сприйнятий очима; другий краще, раніше утворений уявою. Колись утвориться третій, найкращий, з уяви і сонного прига­дування, та поєднає в собі все найкраще з цих трьох образів. Не розумію, як Байрон міг писати на місці» (XIII, 32).

Його фантазія — невгамовно-безмежна, його віршові фор­ми — тонко відшліфовані, його мова — дивовижно гнучка і барвиста; його різносторонній художній доробок, зважаючи на короткий вік письменника, проведений у трагічній самотності, — подиву гідний. «Він то заводить нас на сліпучо-білі верховини Альп, де розквітає голубино-чисте кохання двох невинних іс­тот (поема «У Швейцарії»); то вражає суворо-простою розпо­віддю араба, в якого чума відібрала по черзі всіх дітей і дружину («Батько зачумлених»); то вводить в атмосферу палких пристра­стей і нещадних ревнощів («Мазепа»), то переселяє в країну не­ймовірної фантастики і страшних злочинів («Балладина», «Лілля Венеда»); то мчить з нами при димному світлі факелів збирати поляків на всенародне повстання («Кулик»); то пори­нає в найглибші роздуми про долю народів (вірші «Гробниця Агамемнона», «Рим», «Гімн», «Богородице діво», «На вершині піраміди»)»¹ — в усіх них, незважаючи на віддаленість у просто­рі і часі від України, навіть у такій поемі, як «У Швейцарії», ма­теріалом для якої послужила екскурсія в гори і романтична його любов до Марії Водзінської, звучать кременецькі мотиви.

Вірний своєму творчому методові, Ю. Словацький створює образи шляхом синтезу різноманітного матеріалу, здобутого як завдяки безпосередньому життєвому досвіду, так і шляхом читання літературних творів, ставлення до яких висловив сам автор у передмові до третього тому: «Данте писав про пекло, Вольтер погоджувався з віком матеріалізму, Байрон, який в розпачі засумнівався у майбутньому, розпочав XIX століття; ті троє представляли епохи, в які жили, дух віків викарбовано в їхньому світосприйманні... Понад усіма піднісся Шекспір, бо він не власне серце, не свої думки, а серця і думки людські, неза­лежно від пересудів епохи, малював і створював силою, до Бо­жої подібною. На нижчому щаблі стоять поети, лише обмежені вітчизняними рамками, як Гете, Кальдерон, Вальтер Скотт, сто­ять однак високо і міцно, бо їх основою є народи» (III, 10).

_____________________________

¹ Рильський М. Полум'яний геній // Рильський М. Статті про літературу. -К.: 1980.-С. 444.

 

Характерно, що в пошуках нових шляхів творчості Ю. Словацький все частіше звертається до української тема­тики. Показовим у цьому плані є трагедія «Мазепа». Слова­цький мав літературних попередників рецепції образу Мазепи: Ф.-М. Вольтера, Д. Байрона, К. Рилєєва і О. Пушкіна, В. Гюго і Б. Залєського, про що вже зазначалося нами. Безперечно, Ю. Словацький скористався їхніми розвідками, поклавши в основу трагедії міф про любовні пригоди Мазепи. Трагедія має обмежену кількість дійових осіб - п'ять: король Польщі Ян Ка­зимир, паж короля Мазепа, Воєвода, його дружина Амелія та син від першого шлюбу Збігнєв. Час дії — XVII століття, три­валість дії — місяць, місце дії — замок Воєводи недалеко від Глухова в Україні. «Напруженість дії і трагізм конфлікту в драмі, — зазначає дослідник Р. Радишевський, — досягалися за рахунок протиставлення окремих дійових осіб: Короля — Мазепи, Амелії — Воєводи, Мазепи — Збігнєва. Драматург по черзі зосереджував увагу то на одній парі, то на іншій. Тому серед персонажів важко виділити центральних героїв»¹.

І все ж центральний герой наявний у трагедії. Ним є І. Мазепа, чиє ім'я дало назву твору, з чиїм іменем пов'язані долі всіх дійових осіб. На творчості Ю. Словацького, безпере­чно, позначилось його знайомство з Д. Байроном, П. Кальдероном, В. Гюго, А. Мюсе, Альфредом де Віньї, В. Скоттом. Не підлягає сумніву «байронізм» поета, але найбільшу силу, як ви­знавав сам поет, мали над ним райдужний Аріосто, грозовий Данте, невичерпно глибокий Шекспір. Відблиск останнього (напружений динамічний розвиток дії, трагізм конфлікту (три герої — Воєвода, Амелія, Збігнєв — кінчають життя самогубс­твом), майстерна індивідуалізація характерів) бачимо в «Мазепі» Ю. Словацького.

Художня довершеність твору, віртуозне володіння драма­тичною технікою, добре знання сценічних законів, уміння три­мати в напрузі від початку до фіналу увагу глядача забезпечи­ли трагедії безсмертя. Поставлена ще за життя поета (1847 р.) в Будапешті, трагедія ось уже півтора століття не сходить зі сце­ни польського та європейського театрів, а в останні десять ро­ків з успіхом йде на сценах незалежної України.

____________________________________

¹ Радишевський Р. Юліуш Словацький: Життя і творчість. - К.: Дніпро, 1985.-С. 127.

 

Якщо Ю. Словацького цікавлять виключно любовні пери­петії юного королівського пажа, в які він втягує інших героїв трагедії, його готовність до поєдинку за «даму серця», то автор «Історії Русів» акцентує на іншій рисі характеру Мазепи — шляхетного лицаря і державного мужа. Його не цікавлять лю­бовні інтриги Мазепи. Він особисто про них, як і про причину втечі майбутнього гетьмана України з Польщі, не знає: «Вважалось, що втік він з Польщі з невідомих причин», а прий­нято його спершу в домі Самойловича, де він навчав його дітей сім літ, і потім приписався до Малоросійських реєстрових Ко­заків у Переяславський полк» (237).

І. Мазепа цікавить анонімного автора як історична по­стать — державний діяч, гетьман України, військовий стра­тег: «І що тії Козаки оберталися в безугавних майже воєнних діях то з Поляками, то з Татарами і Турками, а Мазепа щора­зу відзначався в них хоробрістю, заповзятістю та всією війсь­ковою вмілістю, то, бувши за те нагороджений рангами, під­нісся, нарешті, за сімнадцять років своєї служби, з поміччю при тому і Гетьмана Самойловича, до рангу Осавула Генера­льного» (238).

Інформацію про пікантні подробиці особистого життя ге­тьмана, явно для нього неприємну, автор тактовно обминає, пославшись на високий авторитет Ф.-М. Вольтера, цитуючи його: «Славнозвісний філософ і письменник п. Вольтер в Істо­рії своїй про Карла XII, Короля Шведського, пише про Мазе­пу, що «він був породи польської і вихований у тій країні Єзуї­тами, через те, що знав він декілька красних по-тодішньому наук. Та коли він служив при дворі Короля Польського Казимира, то за любовні інтриги з жінками переслідуваний був од­ним знатним вельможею, що хотів його погубити. Тим-то втік він з Польщі на дикому Козацькому коні світ за очі. Але кінь заніс його на свою батьківщину, у селище Козаків, які, прийня­вши його до свого товариства за видатні військові заслуги, зробили згодом своїм найвищим урядником» (237).

Невідомому автору імпонувала критика Вольтером «нерозумного» суспільно-політичного ладу Речі Посполитої, під протекцією якої була Україна, через який багаті її землі піддались такій руйнації та занедбувалися. Автор «Історії Ру­сів» засуджував пафос Вольтера щодо безправності третього К стану, рабського становища селян і співчутливе витлумачення визвольних змагань України, котра завжди прагнула свободи, але оточена Московією, Портою і Польщею, змушена була шукати протекторату, отже, володаря серед цих трьох держав. Але чи не найбільше імпонував Вольтер анонімному автору «Історії Русів» новим, прихильним поглядом на Україну, неві­домим сучасникам, чим пишався і сам Вольтер: «Наприклад, про Україну у нас знали тільки книгу Боплана, але цю книгу написала людина, прихильна до поляків. У той час за гетьма­на Хмельницького, Україна була майже незалежна держава, потім у союзі з Московією»¹.

Історичне, моральне і натуральне право кожного народу взагалі, а українського зокрема, на самостійний державно-політичний розвиток становить зміст та ідею «Історії Русів». Кожен, хто захищає це право, заслуговує на вдячну пам'ять і похвалу. Захисником його виступає І. Мазепа, всупереч тому, що російська історіографія трактує його однозначно — зрадни­ком, а отже, ворогом «номер один». «Міфоманія довкола обра­зу І. Мазепи йде ще від XVIII ст., від негативних оцінок бага­тогранної, неординарної особистості гетьмана Петром І, переможцем військової кампанії 1709 року, — робить висновок Сергій Павленко, — царської цензури і пропаганди, які свідо­мо, щоб очорнити гетьмана, поширювали наклепи, брехню і продукували фальшиві документи. Спотворення істини поро­дило цілий ланцюг брехні, що буяла і розгалужувалася. Так закріплювалися у народній свідомості стереотипи мазепіани, бездоказові й абсурдні за логікою звинувачень міфи про І. Мазепу як авантюриста, діяча, керованого надмірною жадо­бою влади і збагачення, сепаратиста і т. ін. Визначеній схемі антигероя добре прислужилися насамперед сумнівного похо­дження припущення, здогади»².

Автор «Історії Русів» сумлінно дотримується офіційної оцінки Мазепи, наводячи «міфи» про нечесно одержану геть­манську булаву (за великий хабар кн. Голіцину (254-236); про «страшний суд над Самойловичами і такі слабі на них докази здвигнув таємним ковом Осавул Генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі гетьманського титулу» (236); про ненависть народу до гетьмана (258); про «мерзенний задум», породжений пекельною злобою за особисту образу свою» (254), «списаний» з Вольтера: «Пан Вольтер, розповідаючи про той випадок у своїй Шведській історії, свідчить так: «Государ, ма­вши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе в Малоросії регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на теє відповів Мазепа, що в такому військовому й пограничному народі, яким є Малоросій­ський, того зробити не можна, а хіба спроквола і час од часу, то Государ, розгнівавшись за теє на Мазепу, вилаяв його, вхо­пив за вуса і нахвалявся позбавити його Гетьманства» (255).

__________________________________

¹ Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Україні та білоруси' в XVI-XVIII вв. / Всеукр. акад. наук. - К.: 1928. - С. 46.

² Павленко С. Міф про Мазепу. - С 198.

 

Якщо політичні, державницькі, воєнні зусилля Мазепи не принесли бажаних наслідків, то в галузі розбудови української культури його внесок неоціненний. Фундуючи будівництво цер­ков і храмів духовності, що поєднували в собі мистецтво живо­пису, архітектури та музики, Мазепа одночасно сприяв станов­ленню та зміцненню старшинської верстви, дбав про забезпечення прав козацтва, міщанства, захищав поспільство тощо. Це було своєрідне протистояння Мазепи царському на­ступу на Україну, яке він міг здійснити відкрито. Автор «Історії Русів» показує Мазепу як покровителя української церкви й мецената національної просвіти. Він опікувався Києво-Могилянською колегією, сприяючи перетворенню її у 1694 р. в академію, бажаючи дати можливість навчатися «всякому з ма­лоросійських дітей, які бажають навчатись» і вбачаючи в ній один із важливіших факторів збереження національного духу і української державної ідеї; заснував Чернігівський колегіум (1700); побудував своїм коштом величні церкви і монастирі у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах. На противагу В Петрові І Мазепа в рецепції автора «Історії Русів» виступає зразковим християнином: «Бо Мазепа, як усім відомо, бувши Християнином, глибоко побожним, що побудував своїм кош­том багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх про­ливати кров своїх земляків та одновірців і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над Росіянами. Одначе, незва­жаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки Росіян, зазнавали долі однакової з Лебединськими мерцями, і прикметно, що слово «нейтралітет», як чужомовне, інакше тоді тлумачили від теперішніх понять» (272).

І. Мазепа обороняв посполитих, коли московський уряд намагався притягти їх до відбування різних повинностей військового часу, та простих козаків, яких Петро І виснажував не­посильними походами й працею під час будови фортець.

Автор уперше дає власну трактовку українсько-москов­ського договору, постійно підкреслюючи, що «народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народ­ною і національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань Польських і Литовських на віки вічні, яко вільний, самостійний і незавойований, а лише за са­мими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і Литовської приналежний», а також те, що «народ Руський од сього часу є і має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, незалежним; а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів і присудом стар­шини і товариства за стародавніми правами і звичаями Русь­кими» (160).

«Історія Русів» неодноразово підкреслює добровільний, рівноправний і договірний характер українсько-московської угоди і вперше вустами різних політичних діячів не лише пере­конливо розкриває антиукраїнський характер московської по­літики, а й виступає палким захисником державної самостійно­сті України, демократичності її форми правління, соціальних завоювань XVII ст. Переяславську угоду автор сприймає як трагедію, яка схвилювала всю Європу: «І скільки Польща не набридала сусіднім державам тривогами своїми та несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республі­кою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Ро­сії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня царств мо­гутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену. І тому ге­тьман Хмельницький з усіх боків атакований був наріканнями та погрозами за свою протекцію, і од багатьох Дворів були вимоги, аби вернувся він до попереднього нейтрального стану» (169). Переяславська угода призвела українців до трагічних на­слідків. Ця думка виступає лейтмотивом «Історії Русів» — всу­ціль із трагічною тональністю: і в знищенні Гетьманщини, і в запровадженні кріпацтва, і в репресивній політиці царів у наці­ональній, соціальній і духовній сферах; у звірячо-азіатській по­ведінці росіян-зайд, які почувають себе господарями в Україні (навіть прості солдати). «Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам нале­жать по праву воїна і по наказу його Благородія» (264). Селяни не вірили своїм очам, що шведи (неприятелі) вели себе полярно протилежно одновірцям — союзникам росіянам. Вони нічого не вимагали, ґвалтом нічого не брали, а потрібні речі й проду­кти купували добровільним торгом і за готівку. «Вступ Шведів у Малоросію зовсім не схожий був на навалу неприятельську, — пише автор, — і нічого він в собі ворожого не мав, а переходи­ли вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні ман­дрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я слуга Царський!» (264). «Історія Русів» подає десятки фактів недотримання угод усіма російськими царями. Щоразу після виконаної козаками угоди, що коштувала їм життя і маєтків, цар щедро нагоро­джував козацтво репресіями, моторошні картини яких змальо­вує автор «Історії Русів»: «Самі лише Малоросіяни та їхні вій­ська зосталися при тому в зневазі і притчею в людях, себто без московського царя»¹. Імперська суть російського царя стала ще більш зрозумілою Мазепі 3 вересня 1689 року, під час па­діння Голіцина, перевороту в Москві, що вплинуло на історич­ний вибір Мазепи, прискорило рішучість у пошуках шляхів ви­зволення свого народу з-під московської ярмиги. Мазепа добре розумів, що лише на ґрунті державності й суверенітету він міг утримати гетьманську булаву, а отже, захистити права козацт­ва і старшини, порозумітися з оточенням. Автор «Історії Русів» поділяє ідеологію гетьмана як державотворця, просвітника»². Доба Мазепи — це час політичного, культурного та економіч­ного відродження України, а сам І. Мазепа став символом сво­боди і консолідації демократичних сил. Серед тих, хто в поша­ні схилився перед прахом гетьмана України, були Карл XII, король Швеції, найкращий воїн тої пори, «видатні люди з Франції, Англії, Туреччини, кримський хан, поляки, греки, ру­муни, люди багатьох народів.., воїни України, Швеції і Туреч­чини»³. Майже три століття після смерті Мазепу, політичного діяча, якого поважали навіть вороги, обливали брудом чужі і, чи не найдошкульніше і найбрудніше, свої. Євген Маланюк у своїй монографії навів промовистий факт: «переможний тріумфатор — цар Петро — двічі пропонує султанові за видачу переможеного, умираючого і політично ніби мертвого Мазепу 300000 талярів — суму на ті часи астрономічну, бо вона пере­вищувала десяту частину державного бюджету новопоставлеої імперії. І факт не менш виразний — султан, для якого «бакшиш», був річчю звичайною, двічі рішуче і обурено відки­дає щедру пропозицію московського царя»⁴.

«Історія Русів» стала чи не першою спробою піддати сум­нівам українсько-російські зв'язки після Переяславської угоди і «зраду» гетьмана Мазепи. Всі найкращі уми України початку і середини XIX століття замислювалися над цією проблемою і в пошуках національної тотожності щораз радикальніше ствер­джували наявність України як етнічної та історичної реалії.

___________________________________

¹ Маланюк Є. Мазепа - тло і постать. - Нью-Йорк.: 1960. - С. 23.

² Там само. - С. 23.

³ Манінг К. Гетьман України Іван Мазепа. - Нью-Йорк.: 1957.

⁴ Маланюк Є. Мазепа — тло і постать. - С. 23.