Глава 1
"ІСТОРІЯ РУСІВ"
як історіко-літературний факт

Поява «Історії Русів» на межі епох занепаду та піднесення була історично закономірною. Вона мусила нагадати українцям їхні історичні корені, історію, побут і героїчні діяння, повідати сучасникам, що їхні пращури, старшина козацька прагнули звільнитися від «рабства і презирства», яке тяжіло над підвладним народом і до повернення «на першу ступінь свобод» старої України; що їхня головна турбота — «не бути рабами неключими і скотом нетямущим» (258), якою, на думку автора «Історії Русів», є завжди позбавлена своєї держави нація. Нарешті, треба було зупинити масовий відплив інтелектуальної еліти з України «в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім'я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія — не історія, отже, мусить він безболісно і мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного, даючи цьому підлеглому племені ніби вищу ласку: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправнення» (5). Перетворення відсталого Московського царства на могутню державу було органічно пов'язане з необхідністю створення і зміцнення національної культури, насамперед — російської історії, російської національної літератури й обов'язково загальнонародної російської літературної мови, національно-художньої форми. Без українців, які до другої половини XVIII століття значно переважали росіян за освітою, культурою і наукою, таке перетворення було неможливим. Це зрозумів Петро І, тому майже всі чільні посади — «від ієрархів до управлінь консисторій, ними утворених, від вихователів царської сім'ї до монастирських на­стоятелів, до ректорів, учених, префектів і вчителів ними ж проектованих шкіл, до кабінетних і друкарів, справодавців, дяків і секретарів. Все майже підлягало їх реформам: богословське учення, виправлення священного і богослужбового тексту, друкування, справи розколу, церковна адміністрація, проповідь, церковні, світські і домашні співи, ноти, фасади архієрейських будинків, спосіб їх життя, екіпажі і упряж, одяг службовців, півчих, вигляд і склад шкіл, предмети і способи навчання, зміст бібліотек, правопис, вимова мови усної і в читанні, світські ігри і видовища і т. ін. і т. ін.»¹ — посідали українці.

Академік О. Білецький делікатно називає цей процес «зміцненням і розвитком російсько-українського літературного єднання», культурним обміном інтелігентними силами, умови для якого створила Переяславська угода. Один за одним приїжджають у Москву колишні вихованці «Києво-Могилянської колегії» — Феофан Прокопович, Симеон Полоцький, Дмитро Туптало (Димитрій Ростовський), Стефан Яворський та багато інших. Вони беруть участь в організації шкіл, виступають як оратори, сприяють розвитку нових літературних форм, невідомих до того в літературі. Особливо видатною є роль Феофана Прокоповича, сподвижника Петра І, активного борця за петровські реформи.

У творенні нової російської літератури беруть участь у XVIII столітті і письменники, українці за походженням, а часом і за вихованням. Таким був І. Богданович, автор популярної протягом тривалого часу жартівливої поеми «Душенька», таким був В. Капніст — творець сатиричної комедії «Ябеда» і «Оди на рабство», першого, хоч і стриманого, легального протесту проти кріпосного права»².

________________________

¹Бессоновъ П. Белорусские песни, с подробными обьяснениями их творчес-тва и языка, с очерками народного обряда, обычая и всего быта. Издал Петр Бессонов издержками Общества любителей российской словесности. - М.: 1871.-Т.VI.-176 с.

²Білецький О. Шляхи розвитку російсько-українського літературного єднання // Білецький О. Від давнини до сучасності: 36. пр. з питань укр. літ. - К.:1960. -Т. 2. -С. 91.

 

Справедливо відзначивши «заслуги» возз'єднання, учений замовчує прізвища росіян, з котрими «єдналися» й «обміню­валися» українці, кому допомагали організувати школи, розвивати нові літературні форми, творити нову російську літературу тощо. Сама ж назва статті — «Російсько-українські зв'язки» — зобов'язувала автора посунути українців на задні, другорядні місця, зробити їх додатком до «передових», «великих», «старших» росіян. «Що ще лишилося, — писав І. Франко, — йшло на службу Московщині, розпалювало вогні освіти в Полоцьку, Ростові, ба навіть у далекому сибірському Тобольську, коли тим часом старе джерело освіти, Київ, щодалі більше висихало. До того Московщина, за почином Петра Великого, намагалася встановити прямі контакти з Заходом і в скорому часі перестала вже потребувати посередництва Києва, а в передовій частині своєї інтелігенції зоставила позаду украї­нців з їх схоластичною вченістю»¹.

Петро І охоче запрошував на службу українців, навіть високо оплачував їх працю, але люто ненавидів за повсякчасні поривання до волі, за послідовну і тверду оборону старої авто­номії, як, до речі, і всі його наступники. Автор першої наукової історії України Йоганн Енгель ще 1796 року відзначив, що російський уряд завжди ставився до українців із великою підозрою, оскільки це були переважно козаки, «що вміли обстоювати свою політичну й культурну належність та людську гідність»².

Свою обіцянку «Малу Русь до рук прибрати» Петро І здійснював надійними й ефективними способами: фізичним знищенням і русифікацією. Більше 20 тисяч козаків, за М. Грушевським, загинуло під час будівництва Петербурга, а також на важких роботах на півночі впродовж копання Ладозького каналу, спорудження фортеці св. Христа, у Дербентськім поході. Багате вільне українське поспільство перетворювалося на кріпацьку масу.

З 1720 року, року указу Петра І про заборону перекладу церковних книг українською мовою, починається тотальна русифікація на державному рівні, посилена Катериною II. «Спочатку — дике варварство, потім грубе невігластво, далі люте і принизливе чужоземне володарювання, дух якого пізніше успадкувала наша національна влада, — така сумна історія нашої юності»³, — висновок, зроблений П. Чаадаєвим, героєм Бородіна, учасником багатьох боїв, після аналізу шляхів Росії до цивілізації.

________________________

¹Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Франко І. Зібр. творів:У 50т.-К.: Наук, думка, 1984.-Т. 41.-С. 81.

²Холмський І. Історія України. - Нью-Йорк; Мюнхен: Накладом НТШ, 1949.-С. 312.

³Чаадаев П. Сочинения и письма П. Я. Чаадаева / Под ред. М. Гершензона. - М.:Путь, 1914.-Т. 2.-С. 111.

 

Формальний поштовх до написання «Історії Русів» з'ясовано у передмові пам'ятки. Посівши трон зміцненої Петровими реформами Російської імперії, Катерина II наполегливо прагнула переконати своїх сучасників у тому, що вона є продовжувачкою реформаторської справи Петра І. Із цією метою вона здійснює ряд заходів для розвитку науки і освіти: 1765 р. створена науково-суспільна організація «Вільне економічне товариство»; 1766 р. починають виходити «Труди» товариства; 1767 р. у Москві створена Законодавча комісія для підготовки нового «Укладу», в якій обрані депутати представляли всю «націю» — усі стани і прошарки, за винятком кріпосних селян, механічно виключених з «нації». З України було 29 депутатів (10 — від шляхти десяти полків, 10 — від міщан, 9 — від козаків).

Депутатам було вручено спеціально складений Катериною «Наказ», на перший погляд, досить радикальний, запозичений з популярних творів західноєвропейських філософів. Згідно з цим наказом депутати мали захищати рівноправність станів і свободу селян. Саме працю в цій комісії О. Пушкін назвав державною : «Коли цариця Катерина утворила Комісію для укладу нової конституції, тоді депутат української шляхти Андрій Григорович (Григорій Андрійович. — О. М.) Полетика звернувся до Юрія як до людини, свідомої старовинних прав і постанов цієї країни. Справедливо міркуючи, що одна лиш Історія народу може з'ясувати справжні його вимоги, Кониський узявся за свій важливий труд і довершив його з дивним успіхом. Він поєднав поетичну свіжість літопису з критикою, конче потрібною в Історії. Не кажу тут про деякі етнографічні й етимологічні зауваження на початку його книги, які переніс він до Історії з хроніки, не бачачи в них ніякої суті й не вважаючи за потрібне заперечувати загальноприйняті в тому часі поняття. Під словом критики я розумію глибоке вивчення вірогідних подій і ясний, доречний виклад їх справжніх причин і наслідків»¹.

Українці не мали бажання брати участь у Комісії, вважаючи, що «Наші закони надто гарні, а буде депутатом бути, звичайно, уже потрібно, тільки б хіба шукати прав і привілегій підтвя»², проте використали її трибуну для захисту своїх традиційних прав і привілеїв.

_______________________

¹Пушкин А. Сочинения: В 10 т. Историко-литературные, критические, публицистические и полемические статьи и заметки. - Л.: 1929. - Т. 9. - С. 244.

²Лист Рум'янцева до Катерини II від 2 березня 1767 р. // Соловйов С. История России: В 15 т. - М.: 1959 1966.-Т. 14. - С. 39.

 

30 грудня 1767 р. урочисто було відкрите перше засідання («велике зібрання». — О. М.) комісії, в якій працювала плеяда поступових українців-дворян (А. Чепа, Я. Марковим (онук відомого мемуариста. — О. М.), Г. Полетика, В. Ломиковський, М. Марків, Р. Маркович, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський, М. Берлинський та ін.). Джерела свідчать, що українська шляхта, висуваючи політичні вимоги, нерозривно пов'язувала їх із соціально-економічними, спрямованими на збереження завоювань революції 1648-1654 рр., щоб, як було сказано у наказах депутатам, як і раніше, козаки заслужені честю дворянською наділені були та щоб вони при цьому ж в чині і честі перебували. Знаменно, що ідея поновлення традиційних суспільно-політичних структур висловлювалася в наказах депутатів від Слобідської України і Новоросійської губернії. Серед прохань останньої є прохання про приєднання «з нащадками нашими і всіма будучими до малоросійської нації землями й угіддями по-давньому до Малої Росії, до природної Вітчизни нашої»¹.

На великих зібраннях Комісії 1767-1768 рр. все голосніше звучала ідея українського автономізму. «Окремі аспекти дер­жавної ідеї, — зазначають сучасні дослідники, — тією чи ін­шою мірою відбивалися й розвивалися в літературних та історичних творах українських авторів другої й третьої третини XVIII ст. До найвизначніших належали «Разговор Великорос-сии с Малороссией» (1762 р.) перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича та «Історія Русів» анонімного автора (створена найімовірніше на рубежі ХVШ-ХІХст.)»².

________________________

¹Смолій В, Степанов В. Українська державна ідея XVII - XVIII ст.: Проблемиформування, еволюції, реалізації. - К.: Альтернатива, 1997. - С. 301.

²Там само. - С. 303.

 

Дискусії на засіданнях комісії виявили, що опрацювання нового зводу законів тягне за собою проблеми «малоросійських прерогатив». Це стало очевидним після виступів на «великім зібранні» депутата Григорія Полетики (1725-1784), випускника Київської і Петербурзької академій, знавця латини і німецької мови, перекладача при Академії наук і Священному синоді. Виходець із старовинного козацького роду, предки якого посідали високі посади в адміністрації Гетьманщини, він не пішов їх стопами, а віддався перекладацькій та науковій роботі. Дебют Г. Полетики-науковця відбувся 1757 р. публікаціями в російському перекладі Арістотеля і статті про походження російської освіти. Остання спричинилася до конфлікту між ним і М. Ломоносовим, через що Г. Полетика покинув посаду перекладача і повернувся до державної служби на посаду інспектора Морського Шляхетського Корпусу. У 1767 році шляхетство Лубенського полку обрало його депутатом Комісії «Сочинения проекта нового уложенія» («Укладу»), де він виступив палким захисником автономії Гетьманщини.

Ще 1741 року Г. Полетика почав збирати бібліотеку й архів документальних пам'яток: гетьманські універсали, дипломатичне листування, записки й таке інше. З 1773 року повністю віддається дослідженню історії України. Його першою акцією як голови української депутації в Комісії був написаний і представлений ним меморандум «Заперечення депутата Гр. Поле-тики щодо настанов Малоросійської колегії панові же депута­тові Дм. Натальїну» і «Думка прочитаний в Комісії проект правам благородних», де дано оцінку договорам, за якими Україна прийняла протекторат царя. На розгляд «великого зібрання» Комісії спеціально написані «Сборник прав и привілегий малороссійского шляхетства», «Записка, как Малая Россія во время владения польскаго разделена была и о образе ея управления», «Запись, что Малая Россія не завоевана, а присо-единилась добровольно к Россіи», трактат «Историческое известие, на каком основании Малая Россія была под Республикою польскою и на каких договорах поддалась российским государям, и патріотическое рассуждение, каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть россійскому государству без нарушения прав и вольностей».

Положення, що ввійшли в основу трактату, Г. Полетика висловив у формі меморандуму 21 серпня 1768 р. на великому зібранні, де розгорнулася дискусія з приводу ст. 43 «Укладу» про права і привілеї російського дворянства. У трактаті, як і в інших промовах і працях, Г. Полетика відстоював думку, що Малоросія завжди мала права, гарантовані королями і царями, тому повинна й надалі користуватися ними в повному обсязі, що передбачало диференціацію військової, адміністративної та судової систем. Коли ні, то пропонувалося доповнити ст. 43 15 пунктами про права української шляхти, в чиїх руках мають, за Г. Полетикою, який бачив Гетьманщину шляхетською республікою (без гетьмана), перебувати всі гілки влади:

1) за винятком випадків безпосередніх повноважень імператора, всі урядові функції в Гетьманщині виконуються шляхтою;

2)       тільки шляхта має право видавати закони, що потребують формального затвердження імператором;

3)       усі внутрішні справи, включаючи оподаткування та реквізиції, вирішує шляхта;

4)       вільні вибори українських цивільних та військових урядовців із числа «корінної малоросійської шляхти»;

5)       шляхта посідає повну судову владу над «мешканцями своїх маєтків» і т. ін.¹

Незважаючи на деяку розбіжність політичних поглядів, переважна більшість депутатів (24 з 29) підтримала ці вимоги й згуртувалася навколо програми Г. Полетики — найактивнішого серед тих, хто формував наукову концепцію як інтелектуальну ідею автономії українського народу.

Постійна опозиційність українців до царського уряду, який не хотів визнати за українською шляхтою дворянських прав у повному обсязі, відчутно посилювалася. Треба було доводити, що українське дворянство грабують безпідставно, що «заперечення прав українського панства є плід незнання минулого України, яко незалежної держави», що права українських панів не менші за права російського дворянства, що українські пани на ті права мають більш підстав, ніж російські, тому не може бути й мови про якусь «поступку» з боку російського уряду, «бо Україна являла собою державу, котра з Росією єдналась на договірних началах і на підвалинах договорів зберігала свої оригінальні установи. І доводилось це доказувати за допомогою різних наукових композицій, що свій початок знайшли ще наприкінці XVIII ст. в знаменитій «Історії Русів», котрою користувались українські «патріоти»².

_________________________

¹Когут 3. Російський Централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. - К.: Основу 1996. - С. 162.

²Слабченко М. Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX століття. - X.: Держ. вид-во України, 1925. - Т. 1. - С. 103.

 

Крім незадоволення російським урядом, були й інші причини для злої опозиції й ненависті до Росії: порушення прав України, великі податки, репресивна економічна політика уряду, що призводила до загального зубожіння, вкрай незадовільний стан судоустрою. Дух опозиції помічали не тільки росіяни. «Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великоросії, така сильна, що її можна справедливо охарактеризувати як на­ціональну ненависть, — висловлював свої спостереження від подорожі по Україні німецький мандрівник Йоганн Георг Коль. — Від XVII століття, коли країну вперше приєднано до московського царства, ці почування не зменшилися, а радше зміцніли... Малоросіяни твердять, що до часу їхнього підко­рення всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між ни­ми невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об'єднання Малоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та привілеї; але все це було зметене назадницькими реформами останнього та поточного століття»¹.

Наляканий ростом народного незадоволення, розвитком революційних ідей у суспільній свідомості народу, посиленням автономістських настроїв, уряд Катерини II не тільки не під­тримував поступові починання, а й гальмував надто стрімку ходу суспільного розвитку, всіляко притлумлював суспільну ініціативу, спрямувавши свою політику на обрусіння «автоном-ників»: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія — суть провінції, які кермуються дарованими їм привілеями, порушувати ці при­вілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як з чужими землями, це було б нерозумно, — інструктувала цариця кн. О. Вяземського. — Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба зручними способами довести до того, щоб вони обрусіли й перестали ди­витись, як вовки в ліс. Приступити до здійснення цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли»².

________________________

¹Kohl J.G. Russia: St.Peterburg, Moskow,Kharkoff, Riga, Оdessа, thе German Ргоwince оf thе Ваltіс, thе Stерреs, thе Сгіmеа аnd thе Еmріге. - London, 1844. - Р. 527-529.

²Стороженко Н. К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века// Киевская старина. - 1897.-№11.-С. 128.

 

Коли деякі депутати, сприйнявши «Наказ» всерйоз, порушували питання про справжні реформи, насамперед про деяке пом'якшення кріпосного права, цариця в кінці цього ж року розпустила Комісію на невизначений час («надалі до повеління»), ніби у зв'язку з початком війни з Туреччиною, а 1774 р. її ліквідувала.

Під впливом Просвітництва і в дусі концепції добре зорганізованої поліцейської держави Катерина II добивалася необмеженого контролю над провінціями, раціоналізації та збільшення прибутків держави, декларативно намагаючись принести імперії прогрес, просвітництво та добробут. На її думку, автономні землі, регіональні права та спеціальні соціально-економічні прерогативи були тільки перешкодою до створення нового просвітницького ладу. Тому, реорганізуючи Росію, Катерина II запровадила нову адміністрацію в усіх куточках імперії, включно з територіями, що мали певні привілеї.

Ліквідаційні темпи щодо України були вражаючі: 21 листопада імператорським маніфестом звільнено гетьмана Кирила Розумовського і скасовано посаду гетьмана; регулювання суспільно-політичного життя України було покладено на Малоросійську колегію, яку очолював генерал-губернатор Петро Рум'янцев; зруйновано Запорізьку Січ (1775), закріпаче-но селянство (1783). Та найдалекосяжнішим і найгрубішим репресивним заходом, на думку Є. Маланюка, була Жалована Грамота Дворянству, що розколола козацьку шляхту, котра мала «західноєвропейський своїм походженням характер». «У той спосіб нашому народові відтято його аристократію, яка, до того ж, переставала бути аристократією взагалі, втрачаючи свою національну й особисту індивідуальність, будучи цілком залежною від примхи того чи іншого урядового петербурзького чиновника. Про жодне «noblesse oblige» (походження зо­бов'язує) тут уже мови не могло бути за окремими, розуміється, винятками особистого героїзму»¹.

________________________

¹ Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К.: Обереги, 1992. - С. 62.

 

У кінці XVIII - на початку XIX ст., коли завмирало україн­ське культурне життя у старих своїх формах і, здавалось, цього разу вже назавжди, саме тоді серед освічених представників українського громадянства, на противагу занепаду старого життя, зароджувався новий духовний процес, пробуджувався інтерес до свого власного минулого, намагання зберегти свою національно-історичну традицію разом із впливом нових ідей, що приходили із Заходу, ідей народності й демократизму. Все це породило рух, який отримав в історії назву українського на­ціонального відродження.

У цей час організовуються різні гуртки українських патрі-отів-однодумців   у Чернігові,   Полтаві,   Києві,   Новгород- Сіверську, а також у маєтках деяких дідичів: в Обухівці у Кап-ніста та Понурівці — у Миклашевського. Зокрема Новгород-Сіверський гурток налічував близько ЗО осіб, серед яких назве­мо Андрія Гудовича, Андрія Леванідіва, Григорія Покаса, Василя Полетику, Опанаса Лобисевича, Архипа Худорбу та ін. Вони збирали пам'ятки минулого, архівні матеріали до української історії, намагалися обробити цей матеріал для видання, публікували не тільки історичні джерела (напр., літописи), а й матеріали,  що  характеризують  особливі   прикмети  краю  й українського народу. 1777 року Григорій Калиновський опуб­лікував «Описаніе свадебных простонародных украинских об-рядов», чим започаткував українську етнографію. Маршалок шляхетства Новгород-Сіверського намісництва Опанас Лоби-севич переклав українською народною мовою еклоги Вергілія, намагався видати інтермедії Г. Кониського «для честі нації, матері нашої, для любителів своєї батьківщини»¹, торуючи шлях І. Котляревському. «Коли б їх спитати, — пише Орест Субтельний, — що спонукало їх до таких езотеричних занять, як збирання давніх документів, рідкісних народних пісень чи наслідування селянської говірки, чимало інтелектуалів пояснили б як таке собі хобі, спричинене місцевим патріотизмом та ностальгією за зникаючим світом. Тим не менше, внаслідок цих ранніх, аматорських студій, серед невеличкої групи освічених українців з'являється одностайний погляд на те, що слід вважати основоположними елементами власне української культури. Невдовзі ці висновки стануть основою української національної самосвідомості»².

_________________________

¹Петров Н Один из предшественников И. Котляревского в украинской литературе А. Лобысевич // Сб. ст. пословяноведению. - СПб., 1904. - С 60-61

²Субтельний О. Історія України. - Торонто, 1988. - С. 225.

 

Із членів цього гуртка, на думку історика України, вдумливого дослідника «Історії Русів» Олександра Оглобліна, вийшов і автор «Історії Русів». До такого висновку вчений дійшов, здійснивши мікроаналіз місцевої «географічної номенклатури», місцевих назв і дрібних оказій, наявних у тексті «Історії Русів», і які міг знати тільки мешканець Новгород-Сіверщини — український патріот, прибічник автономістичної ідеї.

Та загадка залишається нерозгаданою. Хто автор? Звідки, з якої родини і середовища? Де навчався? Коли і як жив і працював ? Як формувалася його особистість? Запитання, на які шукають відповіді десятки поколінь учених. На сьогодні маємо широку амплітуду версій дослідників як щодо вірогідних авторів, так і щодо часу написання пам'ятки з більш чи менш переконли­вою аргументацією. За першою версією, вірогідними авторами «Історії Русів» є Георгій Кониський і Григорій Полетика.

У передмові до твору зазначається, що «Історія Русів» потрапила до рук Г. Полетики від Г. Кониського, який запевнив його «архіпасторськи, що вона ведена з давніх літ у кафедральному Могильовському монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і різних найповажніших Малоросійських монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман Малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свого, гетьмана Зиновія Хмельницького, і самі журнали достопам'ятностей і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена. Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами Малоросійськими і знайшовши її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках і писаннях по Комісії. І так Історія, пройшовши стільки умів видатних, здається, мусить бути достовірною» (34).

Автор передмови дуже легко переконав читачів у достовірності історичних фактів, нібито взятих з історичних першоджерел. По-перше, тодішній рівень історичної науки не давав можливості відрізнити правду від неправди, дійсність від вигадки; історична критика робила щойно свої перші непевні кроки; «матеріали лежали невідомі, недібрані, невпорядковані й неперевірені; коли додати ще загальні погляди того часу на «повчальні» завдання історії і палкий український патріотизм автора, — то нам не буде дивним, що його «Історія Русів» вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом; вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона мала значення політичне, а не наукове»¹.

_______________________

¹ Дорошенко Д. «Исторія Русовъ» як пам'ятка української політичної думки друг-ої половини XVIII століття.С. 189.

 

Історії як науки ще не існувало, історики-літописці не були фахівцями і бралися до писання історії з чийогось наказу, чи на прохання, а чи з власної цікавості і доброї волі (рідше). Аматорство, нефаховість були причиною ігнорування матеріальними пам'ятками як історичним джерелом, а казкове оповідання, переказ, легенда, а то й дума, навпаки, служили чи не єдиним історичним фактом — істиною в останній інстанції. Історія була приватною, а не публічною справою, і залежала виключно від знання і громадянської позиції літописця, тому часто вигадки вважали чистою правдою, як це трапилося з «Історією Русів» ще до її публікації. Д. Дорошенко був переконаний, що автор «Історії...» не був істориком-професіоналом, тому його книжка «має інтерес як показник найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII століття; в її світлі стає зрозумілим для нас рух шляхти ніжинського полку в обороні автономії Гетьманщини в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліну в 1791 році»¹.

По-друге, невідомий автор передмови виключив найменший сумнів у правдивості Літопису, пославшись на такого вельми авторитетного в ученому і православному світі мужа як архімандрит Георгій Кониський. Як вважав М. Маркевич, «гідний пошани учений муж, зразковий громадянин і побожний архіпастир не запевняв би надаремне й не давав би свого архіпастирського слова на те, що з власних записок Богдана та Юрія Хмельницьких складено його літопис, — і так, припускаючи це все, ми доконче мусимо вірити щодо чисел і подій більше гетьманові, ніж історикам, що не були в тих битвах... Інші відкидають оригінальність указівок, та сам розум доказує нам, що архієпископ Юрій не був здатний до фальсифікації»².

________________________

¹Дорошенко Д. «Исторія Русовъ» як пам'ятка української політичної думки другої половини XVIII століття. С. 189.

²Маркевич Н. История Малороссии: В 3т. - М: Изд. О. И. Хрусталева, 1842.-Т. 1. -С. 230-231,

 

Однак оригінал «Історії Русів» до нас не дійшов. Відомі списки, що збереглися до наших днів, не подають прямих да­них, на підставі яких можна було б визначити час написання твору. Адже його з'ясування мало б надзвичайно важливе значення у визначенні достовірності викладених фактів, бо чим менший розрив у часі між подіями і описом їх, тим достовірніші звістки про події, що про них повістує автор. «Ні ми нічого не знаємо про цей автограф, ні сучасники (принаймні відомі нам) не згадують про нього, — пише О. Оглоблін. — Розшуки його, проведені О. Бодянським і М. Максимовичем у першій половині XIX століття, не дали жодних наслідків. Випадок, або швидше, воля автора чи його спадкоємців та друзів, знищили дорогоцінний для історії українства рукопис, зроблений рукою великого письменника й патріота. Проте в літературі XIX століття є чимало вказівок (здебільшого, правда, загального характеру) про широке розповсюдження рукописної «Історії Русів», отже, й про велику кількість її списків»¹.

Між тим, система поглядів і думок, висловлених у писаннях Г. Полетики, якщо не ідентична, то дуже близька до «Історії Русів», що дало підстави деяким дослідникам вважати Г. Полетику автором «Історії Русів». «Порівнявши аргументи, звороти, мову усіх цих «записок» з «И. Русовъ», — дійшов висновку Дмитро Дорошенко, — зникають сумніви, що автором і тих і другої була одна й та сама особа, зрозумілою стає й сама мета — дати історію України в освітленні державно-національної ідеології»².

Думається, що тією особою не міг бути архієпископ Г. Кониський. Оскільки раціоналізм, антиклерикальність автора «Історії Русів», нарешті, і стиль різко відрізняються від стилю писань архієпископа. «Історія Русів» відрізняється від попередніх українських політичних праць тим, що поєднує традиційні мотиви — гордість за Гетьманщину і наголошення прав і привілеїв станів — із новими концепціями, навіяними американською і французькою революціями. Твір побудовано на ідеї фундаментальних принципів правди й справедливості, чого прагнуть усі позитивні герої, тоді як негативні постаті ці прин­ципи порушують. Анонімний автор «Історії Русів» вірить, що «всі народи всесвіту завжди захищали і будуть захищати вічно буття своє, свободу і власність»³.

________________________

¹Оглоблін О. Списки «Історії Русів» // Науковий збірник / Укр. вільний ун-т. - Мюнхен, 1956.-Т.У1.-С. 167.

²Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. / Ю. Пінчук, Л. Гриневич; НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства. - К.: Українознавство, 1996. - С. 50.

³Когут 3. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація  Гетьманщини. - С. 236.

 

Анонімний автор уперше виступив послідовним побор­ником соборності козацької України, широко використавши нові терміни і поняття для характеристики національно-визвольної боротьби XVII ст.: «нація», «національні вигоди і інтереси», «патріот», «антипатріот» тощо, яких не було у Г. Кониського.

Проблема авторства «Історії Русів» цікавить не одне покоління дослідників. Так, І. Прижов вважав «Історію Русів» справжньою історією, а її автора — Г. Кониського — талановитим навіть з його фактичними помилками історії: «Одначе свідоцтво самого Кониського, його мистецька мова, що по­вторюється й в інших писаннях, його благородний характер, — відповідав він опонентам, — усе це не лишає найменшого сум­ніву, що «Исторія Русовъ» належить Кониському. Як громадя­нин своєї землі, який щиро любив її, повторює місцями Кони-ський класичних у собі істориків, що вкладали в уста своїх героїв промови, яких вони не говорили, але могли сказати, і, незважаючи на цю захоплену любов до своїх героїв, він пише дійсну історію, яку дійсно пережив український народ»¹.

В. Іконников і О. Лазаревський автором пам'ятки вважали Г. Полетику². Їх підтримували Д. Дорошенко, М. Грушевський та інші. Проштудіювавши стиль статей, промов і особливо ли­стів Григорія Полетики, в яких неодноразово йдеться про зби­рання матеріалів до української історії та працю над самою іс­торією, листів до нього, де адресати підкреслюють його палкий патріотизм, а також його діяльність в Комісії 1767 р., О. Лазаревський остаточно утвердився в думці, що автором «Історії Русів» є Григорій Полетика. «Говорячи, що «Історія Русів» написана нашвидку, ми звертаємо увагу на ту обстави­ну, що події XVIII століття в цій історії, зокрема, починаючи від зради Мазепи, у значній частині писались, як видно, на під­ставі традиції, а частково, може, й на підставі особистих відо­мостей автора. Звідси — анекдотичний характер у викладі цих подій. Для такого способу писання історії не треба було багато часу, зокрема при літературному таланті Г. Полетики»³.

_______________________

¹Прыжов И. Малороссія (Южная Русь) в исторіи ея литературы с XI по XVIII век//Филологические записки за 1869 год. - Воронеж, 1869. -С. 36-37.

²Иконншов В. Опыт русской историографии / Ун-т св. Владимира - К.:1908. - Т. 2. - Ч. 2. - С. 1621-1623; Лазаревскш О. Отрывки из семейного архива Полетик // Киевская старина. - 1891. - Кн. IV. - С. 97-116.

³ Лазаревскш А. Прєжние изыскатели малорусской старины // Киевская старина. - 1894. - Кн. 12. - С. 350 351.

 

 

Скрупульозний аналіз тексту «Історії Русів», зокрема епі­зоду смерті та урочистого похорону гетьмана Д. Многогріш­ного в Батурині, повністю вигаданого анонімним автором (Д. Многогрішний помер на засланні в Сибіру), О. Лазаревсь­кий пояснює родинними мотивами: дочка Д. Многогрішного одружена з одним із предків Г. Полетики, що, на думку О. Лазаревського, також свідчить на користь його версії.

На підставі аналізу передмови і змісту псевдолітопису В. Горленко бачив автором «Історії Русів» Василя Полети­ку (1765-1845), сина Григорія Полетики, який, як і його батько, обстоював відновлення автономії України і мав намір написати історію України. В. Горленко присвятив цьому питанню ґрунто­вну статтю «Из истории южнорусского общества начала XIX века» спочатку в січневій книжці «Киевской старины» (1893), а згодом у збірнику «Южнорусские очерки и портреты (1898). У ньому   В. Горленко   оприлюднив   деякі   матеріали   з   архіву кн. М. Рєпніна, серед яких -  листування українських шляхти­чів початку XIX століття В. Чарниша і В. Полетики до Андрія-на Чепи (поч. 1760-х р.-1822 р.). Патріот-інтелектуал, А. Чепа зі­брав величезний архів матеріалів до української історії, плекав думку про видання української бібліотеки «журналу или запи­сок малороссийских»; підтримував дружні стосунки, листував­ся   і   охоче   позичав   матеріали   Я. Марковичу,   Д. Бантиш-Каменському, О. Рігельману, В. Полетиці. «Я займаюся зби­ранням різних бумаг до Малоросії причетних, — читаємо в ли­сті до В. Полетики від 17 лютого 1810 р., — не тільки історич­них документів, але всяких до прав, обставин і стану народу дотичних п'єс. Бумаги мої приводжу до порядку, зручному до застосування... можливо не мені, а після мене комусь випаде моє зібрання використати на користь для Вітчизни нашої»¹. На жаль, архів А. Чепи згорів. Уціліла частина матеріалів, що зна­ходилась у друзів, зокрема, й у В, Полетики, листи якого дали підстави В. Горленкові для висновку: Василь Полетика успад­кував від батька не тільки дворянство і маєтки, а й любов до старожитностей і бібліофільський талант.

________________________

¹ Горленко В. Из истории южнорусскаго общества начала XIX века // Гор-ленко В. Южнорусские очерки и портреты. - К., 1898. - С. 32.

 

Особливу увагу В. Горленко звернув на листа В. Полетики до А. Чепи від 5 травня 1809 року: «Між моїми рукописами я вважаю кращими писання покійним отцем моїм. У них виблис­кує скрізь ум чоловіка ученого, говорить дух патріота велико­душного. Від нього я учуся любити людей і вітчизну і черпаю великою мірою потрібні для захисту їх пізнання. Похвально і приємно для сина мати в особі батька свого такого учителя і наставника! Непрощенно було би поховати в прасі посильні труди його для вітчизни і співвітчизників. Малоросіяни, вас вічная любов повинна єднати з ним! Він достойний ваших пам'ятників, і краще буде для нього, коли ви будете завжди носити його в благородних серцях ваших»¹.

Він не тільки апелює до «малоросіян» з проханням пам'ятати справи батька, а й сам є живим зразком пам'яті, продовжуючи батькову справу: «Всюди намагаюсь я шукати відомостей, до малоросійської історії стосовних, але мало оних знаходжу. До сих пір ми не маємо повних побутописів вітчизни нашої. Правдиві й важливі сліди оних губляться за спостереженням моїм стільки ж майже в нещасних спустошеннях краю нашого і винищення оних, скільки і в самих запущеннях. Письменник сеї історії знаходить для себе перешкоди сії і кидає перо своє. Крім цього, що безпристрасного будуть тільки читати нащадки? Мала здібність, слабі знання мої і то відволікають мене від труда сього, скільки б я про створення його не думав»².

На основі відповіді А. Чепи від 18 травня 1809 р. з прохан­ням написати історію Малоросії В. Горленко зробив висновок:

а) В. Полетика не мав батькового рукопису «Історії Русів», не знав про його існування;

б) В. Полетика збирав матеріали для написання історії України і прохання А. Чепи («дайте в борг сучасників, а нащадки, яким надана честь віддати належне доброчесностям, достоїнствам і заслугам покійного батька вашого, з іншими подвижниками нашої вітчизни не забудуть і вас. На мою думку, ви маєте багато матеріалів до цієї прекрасної будівлі потрібні»³) — задовольнив.

—————————————

¹Горленко В. Изь исторіи южнорусскаго общества начала XIX века // Горленко В. Южнорусские очерки и портрети. - К., 1898. - С. 34-35.

²Там само. - С. 35.

³Там само. - С. 36-37.

 

Звичайно, крім наведених листів, В. Горленко провів колосальну дослідницьку роботу, здійснивши порівняльний аналіз «Записки о начале происхождения и достоинстве малороссийс-кого дворянства» Василя Полетики та «Історії Русів» і знайшов багато спільного: «Порівняйте цю записку й ті сторінки «Історії Русів», — писав він, — де говориться про походження й історичні права української шляхти (С. 5-8 і 21 «Історії Русів»): ті самі покликання, ті самі дати, той самий тон, чи не ті самі вислови. І тут і там цитується той самий привілей Жигмунта Августа 1569 року руській шляхті, пригадується однакове зрів няння литовської й руської шляхти з польською 1563 р. за Вен-жика Хмельницького. Лиш очевидна річ, що «Історія» писана пізніше. В ній усе оброблено та зведено в гармонійну будову»¹.

Висновки В. Горленка були однозначно на боці В. Полетики. Утвердитися у цій думці допоміг йому й авторитет М. Максимовича, який вважав Григорія Полетику добрим знавцем історії України, тому й не міг припуститися стількох фактичних помилок, що рясніють в «Історії Русів». Таким чином, її автором не може бути ні Г. Кониський, ні Г. Полетика, а хтось третій, хто прихований під «двома українськими знаменитостями». Цим третім, на думку В. Горленка, був Василь Григорович Полетика. «Хай буде фальшива ідея цієї книги, — писав він, — ідея ідентифікування старого козацького ладу з розумінням «вільности» — й погляд на представників «старшини» як на творців «самостійності». Наука і факти історії з'ясували фальш цього погляду, показали справжній характер української історії та її демократичні засади. Однак за цією книгою залишається палка любов до батьківщини, жвавість і блиск оповідання, деталі, узяті з неписаних джерел і переказів, що слугували підмогою цілій серії істориків. За автором беззастережно лишаються висота думки і талант, — і ці риси збережуть назавжди «таємничій книзі» її історичне значення»².

________________________

¹ Горленко В. Изъ исторіи южнорусскаго общества начала XIX века // Гор­ленко В. Южнорусскіе очерки и портреты. - С. 64.

²  Там само. - С. 74.

 

У рецензії під назвою «Къ вопросу объ «Исторіи Русовъ» на статтю В. Горленка Л. Майков відзначив цікаві, свіжі думки про «псевдо-Історію», яка не може служити історичним джерелом, проте він був індиферентним щодо авторства пам'ятки, оскільки «поправка д. Горленка не містить у собі нічого особ­ливо важливого; очевидно, він надто захопився тим, що знайшов у документах і надав занадто мало значення тому, що сказано в листі В. Полетики до графа М. Рум'янцева, що видав д. Лазаревський. А тим часом свідоцтво цього листа цілком зрозуміле: Полетика-син говорить, що ще його батько почав писати українську історію, а він, син, продовжує батьківську працю. При тій пошані, яку В. Полетика мав до пам'яті свого батька, він, очевидно, ставив собі за честь докінчити його роботу. Навіть можна сказати, що поправка д. Горленка неначе заперечує те уявлення про однодумство батька й сина, яке проглядається з листів останнього: тим часом не підлягає сумніву, що щодо національних симпатій і станових привілеїв почування й думки обох Полетик були однакові й відповідно Василеві Григоровичу неважко було вести діло, яке почав Григорій Андрійович, в одному з ним дусі»¹.

Для Л. Майкова думка О. Лазаревського про двох авторів (батька і сина Полетик) більш прийнятна, ніж думка В. Горлен-ка про авторство одного, В. Полетики. Зрештою, «ми розуміємо його (Горленка. — О. М.) вказівку на подібність записки В. Полетики про українське дворянство з відповідними сторінками «Історії Русів»; беручи цю обставину до уваги, легко при­пустити, що саме в сім'ї' Полетик, при тих поглядах, що там існували, міг дійсно бути написаний твір такого характеру й напряму, якими «Історія Русів» відзначається»².

М. Драгоманов теж підтримав аргументи В. Горленка: «першим виявом політичного лібералізму українського треба визнати «Исторію Русовъ» псевдо-Кониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім'ї Полетик (див. «Кіевская старина, 1893, 1, 41-76), звідки досить ясно видно, що та книжка написана була коло 1810 р. і перебуває у зв'язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського. Треба зауважити, що ще батько автора «Исторіи Русовъ» Г. Полетика, депутат 1767 р., був один з небагатьох тодішніх українських козацько-шляхетських лібералів — противників кріпацтва. На щастя, на цей раз лібералізм з'явився вкупі з демократизмом, відповідно тим розмовам про увільнення кріпаків, що велись у європейсько-російській громаді й навіть в урядових колах ще в часи Олександра І»³.

Пізніше М. Драгоманов уніс деякі корективи щодо дати написання пам'ятки («У двадцяті роки була написана «Історія Русів» (псевдо-Кониського) та щодо її автора (кажуть, автор її князь Рєпнін); «в усякому разі вона вийшла із чернігівсько-полтавських гуртків, нащадків старшини козацької, яка групувалася навколо малоросійського генерал-губернатора кн. Рєпніна»⁴, — писав М. Драгоманов у листі до П. Лаврова від лютого 1877 ро­ку. І в цьому теж є певна логіка.

________________________

¹Майков Л. К вопросу об «Исторіи Русовъ» // Журналъ Министерства народнаго просвещения. - 1893. Травень. - С. 216.

²Там само. - С.220-221.

³Драгоманов М.  Чудацькі думки про українську національну справу. - 2-е вид. - Львів.: Накладом І. Франка, 1892.  С. 233.

⁴Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К.: Наук. думка, 1970.-Т. 2.-С. 465.

 

Загальновідомо також, що з половини XVI до половини XVIII ст. Південно-Західна Русь (спочатку Острог із Волинню, а потім знову Київ) стали вдруге осередком літератури і освіти для всього руського світу, викохавши таких знаменитих людей, як Костянтин Острозький (бл. 1460-1530) — великий литовський гетьман; Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький (1526-1608) — український магнат, київський воєвода, культурний меценат; Петро Могила (1596-1647) — засновник Києво-Могилянської колегії (згодом академії), церковний і освітний діяч; Дмитрій Ростовський (Туптало Данило, 1651-1709) — церковний і культурний діяч, автор збірки повчальних пісень «Руно орошенное», серед яких були такі, які прославляли Богдана Хмельницького, Богуна, Палія, Мазепу та автора популярної чотиритомної «Четьї-Мінеї»; Лазар Баранович (бл. 1620-1693) — український церковний, політичний і культурний діяч, захисник політичної автономії України у складі Росії; Фе-офан Прокопович (1681-1736) — український і російський письменник, учений, культурний діяч та багато інших.

Помережана густою сіткою народних шкіл, зі своєю знаменитою Київською академією, своїми колегіями в Чернігові, Харкові, Полтаві, і Лівобережна Україна була однією з найкультур-ніших країн слов'янського світу. Упродовж тривалого часу вона відігравала роль кузні науково-культурних кадрів на цілу Московію, Білорусію, Молдавію, Валахію, Сербію та ін. країни.

Протягом XVII століття у Києво-Могилянській академії сформувалась потужна історична школа: Феодосій Сафонович, Самійло Величко, Григорій Грабянка, козацький літописець Самовидець, Петро Симоновський, Микола Бантиш-Каменський (батько автора «Історії Малой Росії» — Дмитра Бантиша-Каменського. — О. М.), Максим Берлинський та ін., котрі ставили за мету піднести в народі національну свідомість, побожність і моральність, виховувати глибоку шану до української історії й культури, до православної віри. Проте ці патріотичні устремління зовсім не перешкоджали глибокій шані професорів і спу-деїв до культурної спадщини всієї Європи, та й значної частини азійського регіону.

Починаючи з XVIII століття, українська інтелігенція порушувала питання про перетворення академії на університет, але царський уряд закрив узагалі цю європейського значення вищу школу. Та молодь цього краю вже навчалася в університетах та академіях Кенігсберга, Бреславля, Кіля, Галле, Липсь-ка, Страсбурга, Лейдена, Праги, Пресбурга, Парижа, Риму та інших європейських центрів. «Так, за кордоном навчались наші письменники: Мелетій Смотрицький, Касіан Сакович, Петро Могила, Сильвестр Косов, Ісаія Трофимович, Ігнатій Старушич, Тарасій Земка, Інокентій Гизель, Феофан Прокопович і багато, багато інших, — пише І. Огієнко. — І тому не дивно, що форми західної культури та літератури так легко переносилися до нас на Вкраїну; тоді ж у нас пішло багато перекладів із західних мов на нашу, — це були світські перекази, рицарські романи, новели, вірші, драматичні твори і т. ін., і все це ми потім передавали до Москви»¹.

________________________

¹ Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя украї­нського народу. - К.: Довіра, 1992. - С. 26.

 

Практика навчання української молоді в західноєвропейських університетах створювала передумови для включення східних слов'ян у процес творення всеєвропейської ренесансної культури й літератури. Водночас ця практика сприяла формуванню в Україні прошарку інтелігенції, яка за своїм типом наближалася до ренесансної.

Як відомо, поява нової світської інтелігенції була одним із найважливіших історичних здобутків доби Відродження, яке трималося на інтелігенції доби — генераторі людської думки, рушієві суспільного життя, культури і науки. Однак в Україні цей процес не дійшов свого завершення і прошарок інтелігенції, відмежованої від церкви, так і не визначився, але при всьому тому діячі нового типу відіграли першорядну роль у піднесенні української культури і літератури кінця ХVІ-ХVІІ ст., а згодом взяли активну участь у перетвореннях, що відбувалися в російській культурі другої половини XVII — початку XVIII ст. «Українські книжки посунули на Москву ще більше за людей. Своїм змістом вони були на Москві великою новиною і тягли до себе всіх цікавих та освічених людей. І книжки наші хутко розійшлися по всім московськім царстві, вкрили всю велику державу. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це сунуло на Москву із України. Книжки наші на одправу служби Божої широко розпливлися по різних церквах. І навіть і зараз сливе, що й не знайдете в Росії архіву, чи бібліотеки, чи просто церкви, де б не було якоїсь старої української книжки, — писав І. Огієнко. — А коли придивимось до записів на цих книжках, то побачимо, що наша книжка вкрила всю Росію од Вологди до Астрахані»¹.

Козацькі полковники так званої Гетьманщини, що обіймали пізніші губернії Чернігівську, Полтавську і Слобідську Україну (згодом Харківщину) передплачували французькі часописи, а на Шлеську кілька книгарень були зайняті спеціально постачанням чужоземних книжок для українських читачів. Усі ці опосередковані й безпосередні зв'язки із Заходом сприяли поширенню в Україні тих ідей, якими жило у XVIII столітті західноєвропейське суспільство. «Ми знаємо, — писав М. Драгоманов, — що серед тих панів виросла і «Исторія Русов», котра досить була між ними розширена й ними занесена в Петербург, де нею зачитувався О. Пушкін, похваливши її досить сміливо в печаті, коли ще вона ходила в рукописах. Німець Коhl, який прожив доволі в Диканьці, говорить в своїй дуже цікавій книзі «Reise in Klenrussland» (Подорож в Малоросію. — О. М.) про велику пошану, яку мають полтавські ліберальні пани до одної рукописної історії України, і говорить, очевидно, про «Исторію Русов»².

______________________

¹ Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя украї­нського народу. - С. 47.

² Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Драгоманов М. Літе­ратурно-публіцистичні праці: У 2 т.  К.: Наук, думка, 1970. - Т. 2. - С. 450

 

Якраз на Лівобережній Україні виявилось найбільше «власників» списків «Історії Русів», що підтверджується документальними відомостями в науковій, мемуарній та епістолярній літературі, уперше зібраній і систематизованій Олександром Лазаревським у 1891 році. Саме ці обставини допомогли С. Єфремову дійти висновку, що автором «Історії Русів» міг бути тільки освічений чоловік, вихований на французькій літературі XVIII століття, запліднений ідеями «вольтеріанства».

Новітні дослідники — М. Слабченко у розвідці «Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття» (Одеса, 1925), а за ним М. Возняк у фундаментальному дослідженні «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Історія Русів» У літературі і науці)» (Львів-Київ, 1939), П. Клепацький («Листування Олександра Андрійовича Безбородька зі своїм батьком як історичне джерело» // Ювілейний зб. на пошану акад. М. Грушевського: В 2 т. — К., 1928. — Т. 1. — С. 280-285), І. Яковлів (Іакоvlіv І. А. «Іstoгіуа Rusov» and its Аuthor // Annals of VААS. —Vоl. 3. — № 2 (8). — 1953. — Р. 620-669) заперечили вірогідність авторства як Георгія Кониського, так і будь-кого з родини Полетик. Натомість висунули гіпотезу про авторство Олександра Безбородька (1746-1799), секретаря Катерини II, пізніше міністра, канцлера і князя. Основним аргументом було обрано його лист до батька від 11 квітня 1778 р. з Петербурга: «Маю честь представити вам короткий літопис Малої Росії по 1775 році з описом географічним, виявленням її правління та іншими потрібними відомостями, виданий п. надвірним радником Рубаном. Приношу я данину, справедливо належну вам, яко в багатьох випадках пряму любов до того краю, любезної вітчизни нашої, довівшому, котрого завжди усердні простягалися старання, щоби діла і обставини, славу і честь пращурів наших ознаменяющі, витягнені були із забуття. Із передмови ви, милостивий вельмишановний пане, побачити зможете, що до видання сеї книги пособив я пану Рубанові не одними порадами, а й найдостовірнішими відомостями, від мене йому повідомленими. Малий цей твір служить тепер керівництвом до задуманого нами видання повної Малоросійської історії, в котрій, звичайно, всі погрішності літопису виправлені будуть, як тільки устигнемо зібрати всі потрібні нам відомості. Вправляючись у вільний від інших справ час цим приємним для мене трудом, я благословляю ваші милостиві батьківські в юності моїй турботи про те, щоб дати мені точні і детальні пізнання стану землі, де я народився, і всіх тих подій.., що сталися на ній. Велике і повне буде моє задоволення, коли я досягну успіхів в цьому труді, і особливо коли виконання його буде продовжене багатьма іншими випадками, котрі мені предстали би на виявлення мого нелицемірного до співгромадян старання»¹.

________________________

¹ Григоровичь Н. Канцлері Князь Александръ Андреевичъ Безбородко въ связи съ событіями его времени // Сборникъ. Импер. Русскаго Историческаго Обшества. -СПб., І879.-Т. 26. - Вып. І. - 1747- 1787 гг.-С. 262.

 

Отже, на сьогодні маємо щодо пошуків автора «Історії Русів» такі версії: авторство Г. Кониського, починаючи від виступів М. Максимовича, заперечено всіма. Думку про авторство Г. Полетики підтримали В. Іконников («Опыт русской историографии», К., 1892), О. Лазаревський, Д. Дорошенко, М. Василенко, М. Горбань («Кілька уваг до питання про автора «Історії Русів» // Червоний шлях. — 1923. — № 6-7. — С. 150); версію В. Горленка про авторство Василя Полетики підтрима­ли: М. Драгоманов, А. Єршов (До питання про час написання «Исторіи Русовъ», а почасти про автора її // Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського. — К., 1928. — Т. 1), М. Грушевський («Рецензія на статтю Л. Майкова // ЗНТШ, 1894. — Т. IV, «Історія Русів» // ЗНТШ. — Львів, 1937. —Т. 54).

Л. Майков у згаданій вище рецензії на розвідку В. Горленка, Є. Онацький (Наше минуле. — 1918. — Кн. 1.) дотримуються версії про спільне авторство Григорія і Василя Полетик, що переконливо й остаточно відкинув Михайло Возняк у цитованій праці «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Висловлювалися думки про авторство О. Безбородька (П. Кле-пацький, А. Яковлів, М. Слабченко, М. Возняк); кн. Рєпніна (М. Драгоманов); О. Лукашевича (М. Петровський); А. Худорби (В. Шевчук); колективного автора (О. Пріцак та ін.), що не без підстав спростував Ю. Луцький: «Часто-густо такі магнати, як Безбородько, Рєпнін або Трощинський, діяльно підтримували обдарованих українських митців, надавали їм моральну й фінансову допомогу. Більше того, невдовзі по тому саме представники вищого й середнього класів в Україні виявляли велике зацікавлення і співчуття до Шевченка, активно сприяли йому, представникові закріпаченого селянства. ...Для середовища, в якому постала «Історія Русів» (Лобисевич, батько й син Полетики, Ханенко), вагоміші були політичні та історичні мотиви»¹.

________________________

¹ Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - С.31.

 

Копітка дослідницька праця багатьох учених побудована на архівному матеріалі, впритул наблизила їх до істини, проте остаточного, однозначного висновку в цьому напрямку, як нам видається, бути не може — надто утаємничений автор і надто велика часова відстань.

Відкритим залишається й час написання «Історії Русів». Дослідники називають різні дати: 1760-1770-і рр. (О. Лазаревський, Д. Дорошенко, М. Слабченко, М. Возняк, С. Єфремов); 1790-і рр. (А. Яковлів, Б. Крупницький, В. Шевчук); перше де­сятиріччя XIX ст. (В. Горленко, А. Єршов, І. Борщак, Д. Чижевський та ін.).

Професор О. Оглоблін вважає, що вона була написана не раніше 1796 року, а найправдоподібніше — між 1802 і 1805 роками, й аргументує листом А. Чепи від 1 березня 1810 р. до В. Полетики, в якому згадуються дві книги, позичені М. Маркевичу: «З них одна книга містить договорні статті, починаючи від гетьмана Многогрішного, й інші дріб'язки. Друга ж містить у собі копії деяких із тих документів, яких я прохав у Вас для скопіювання, як ось: з привілею 1563, 1568 й 1569 років»¹.

С. Єфремов датою написання пам'ятки вважає кінець 60-х років XVIII ст., а поширення її — приблизно 20-і роки XIX ст. «Вказівки на той час маємо в самій «Исторіи»; двічі в ній цитується книжка «господина Вольтера» про Карла XII (вийшла року 1731), згадується вже Андріївська церква в Києві (збудована 1749 р.), але найвагоміше свідчать про той час останні слова «Исторіи»: «въ началъ 1769 года последовалъ войскамъ всеобщій походъ и открылась действительная съ Турками война, которая чемъ кончится Богъ вестъ». Якби автор писав уже по 1769 р., то безперечно знав би він, чим тая війна скінчилася і не мав би жодної потреби здаватись на Божу волю. Таким чином, в «Исторіи Русовъ» маємо працю, написану під час найцікавішого громадсько-політичного процесу на Україні — процесу останнього розпаду її політичного життя, напередодні або й під час реформ, що поставили Україну нарівні з усіма російськими губерніями. Цікаво через те придивитись, як ті події відбились у свідомості автора»².

________________________

¹Оглоблін О. Списки «Історії Русів». - С. 168.

²Єфремов С. Історія українського письменства. 3-є вид. з одмінами і дод. - К.:Вік, 1917. -С. 109.

 

Резонність гіпотези С. Єфремова підтверджують і наявні матеріали, що стосуються поширення списків «Історії Русів», часу і способу придбання їх конкретними особами, зростання її впливу, хронології друкованих згадок про неї та публікації окремих її уривків, використання як наукового та художнього джерела.

Проте, час написання (кінець 60-х років), як нам здається, не має достатніх доказів. По-перше, без оригіналу списку «Історії Русів» не можна говорити про її завершеність; по-друге, в «Історії Русів», окрім Ф. Вольтера, використано (без посилання на автора) байку І. Крилова (1769-1844) «Волк и яг-ненок»: «Вина его (гетьмана Самойловича. — О. М.) подходитъ близко къ той басне, въ которой волкъ винилъ овцу, для чего она возмутила его воду внизу той реки, изъ которой сверху ея онъ пилъ» (С. 182).

Перші байки І. Крилова з'явились на початку XIX століття (1805 р), після закінчення війни з турками, отже, автор «Історії Русів» не міг не знати, чим вона закінчилася. По-друге, аргумент С. Єфремова спростовується самим автором псевдо-літопису, оскільки в пам'ятці розповідається про криваву розправу над Гетьманом Самойловичем та трьома його синами: «Двом синам Гетьманським, Полковнику Стародубському Семенові і Полковнику Ніжинському Григорієві, схоплених таємно з корпусу.., відрубали обом голови в місті Путивлі, і тіла їхні закопали на кладовищі абияк без Християнського похорону. Самого Гетьмана, взятого вночі в містечку Коломаку, в тамошній церкві під час всеношної, і молодшого сина його, що був біля нього, без жодного допиту та оправдання завезено у Сибір у неволю і в скорому часі проголошено мертвими. Майно Гетьманське і майно синів його Полковників, яко знаряддя правдивої вини їх, пограбовано й розібрано по руках, а нерухомість описано і забрано на скарб. Донос на Самойловича є помста його ворогів і доносителів... Страшний суд на Самойловича і такі страшні на них докази здвигнув таємним ковом Осавул Генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі Гетьманського титулу» (235-236).

Садистська розправа князя Голіцина над гетьманом Самойловичем і його синами не минулася безкарно. Невдовзі було викрито змову князя Голіцина і царівни Софії Олексіївни проти царя. Князя «позбавлено всіх титулів та маєтностей і заслано на довічне заслання у Сибір, а Царівну замкнено в мона­стир, багатьох же бояр покарано на горло. І так бачили першу дію Провидіння Божого, що, може, помщалося за кров безневинно пролиту, многих Самойловичів» (239). «Залишається її чекати над Мазепою» (С. 186). Автор добре знав, яка кара чекала на Мазепу, та, чітко дотримуючись літописного стилю, ніколи не випереджав події. Ідентичний випадок маємо і в кінцевій фразі про війну з турками, результат якої він знав, але, на жаль, з невідомих нам причин розповідь на цьому закінчив.

Ближчою до істини, як нам видається, є цікава й оригінальна гіпотеза сучасного історика України Омеляна Пріцака. Досліджуючи добу військових канцеляристів, учений звернув увагу на Кодифікаційну комісію, створену у Глухові 1728 р., під проводом Генерального обозного Якова Лизогуба (1675-1749), результатом 15-річної роботи якої був кодекс уживаних в Україні норм державного, адміністративного і судового права під назвою «Права, за якими судиться Малоросійський народ». «У 1744 р. Кодекс відправляють на затвердження до Петербурга, де він пролежав 12 років і був повернений для перегляду у зв'язку з діяльністю Комісії Катерини II. І 1767 р. Кодекс залишився незатвердженим, бо цариця вирішила поширити в Україні норми імперського права, ліквідувавши і так куці залишки колишньої гетьманської автономії.

Але праця малоросійських юристів полишила свій слід, ставши основою для авторів «Історії Русів»¹.

Під авторами учений має на увазі не батька і сина Полетик, а членів одного із дворянських гуртків, про які йшлося вище, чи таємного товариства початку XIX ст. « В одній із своїх доповідей, — заявляє вчений, — виголошених мною у Гарварді, я подав докази про те, що «Исторія Русовъ» постала в 1818-1824 рр., власне, як колективний твір одного з таких таємних товариств малоросійського дворянства, колишніх старшин, офіцерів (включаючи князя Рєпніна) і колишніх петербурзьких державних діячів»².

————————————

¹Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина. - 1993. - № 4. - С. 64.

²Там само.

 

О. Пріцак має рацію, як нам видається, стосовно дати написання пам'ятки, на якій зупиняється більшість дослідників; викликає інтерес і версія про основу «Історії Русів» праці «Права, за якими судиться Малоросійський народ»; також небезпідставна думка професора і про членів дворянського гуртка як колективного автора пам'ятки, хоч, судячи із тексту твору, важко  погодитися з твердженням,  що її писав гурток (колектив). Проте і ця версія має право на життя, але, на жаль, вона не може бути остаточною ні щодо особи автора, ні щодо часу написання. Ми вважаємо, що образ автора можна лише уявно і виключно намалювати на основі самої пам'ятки — «Історія Русів», з якої постає людина, що досконало знає державне, міжнародне, звичаєве право; знає «кожний крок» конституційної комісії в домаганнях прав вольності і привілеїв, дотримання царями пунктів угод; письменник-ерудит, який має глибокі й обширні знання історії, етнографії, народної творчості; непохитний український патріот, який історію України вважає за «єдину», окрему, як історію стародавнього українського народу — «вольного», одрубного і од поляків, і од великорусів («царства Московскаго»), до яких він з власної волі прилучався «яко равный къ равнымъ и вольный къ вольнымъ», але був зраджений російським царем.

Із погляду автономності й суверенітету українського народу автор освітлює всю історію України, особливо широко спиняючись на часах Б. Хмельницького і далі, скрізь висуваючи наперед ідею боротьби «за древнія свои права и привилегіи». Природно, що процес руйнування тих прав занадто тяжкий для автора і його історія, особливо після шведчини, доходить високого ступеня драматизму. «Скрізь він підкреслює знущання з українців, зазначає боротьбу їх за волю, підіймаючись до величного пафосу надзвичайно з літературного боку гарною промовою Полуботка, або таким, наприклад, запитанням: «якщо, за словами самого Спасителя, в Євангелії описаним, які суть'незаперечні і не мимо ідуть, якщо «усяка кров, що проливається на землі, справиться з роду цього», то яке справляння запропонувати за кров народу Руського, пролиту від крові гетьмана Наливайка до сього дня і пролито великими потоками за те єдино, що шукав він свободи або кращого життя на власній землі своїй і мав про те задуми, усьому людству властиві?»¹.

————————————

¹ Єфремов С. Історія українського письменства. - С. 107-108.

 

Така відверта любов до України, вболівання за долю українського народу, намагання пробудити в українців почуття національної самоповаги й честі, що насичують «Історію Русів», заімпонувала українській суспільності. Тому задовго до публікації псевдолітопис поширювався під різними назвами: «Исторія малороссійская. Сочиненная Архієпископом Белору-скимъ Георгіемъ Конискимъ въ... Годе, переписана 1818 Году»; «Георгія Конискаго, Архієпископа Белорусскаго, Исторія Руссовъ или Малой Россіи». Пізніша ж, найпоширеніша назва була «Літопис Кониського». Вона мала універсальний вплив на формування історіософської й естетичної думки, національної самосвідомості народу.

Вона затьмарила собою, за справедливим твердженням С. Єфремова, всі попередні праці, ставши на довгий час ніби програмовим виразом тих вільнолюбних традицій, що жили серед українського панства ще довго по тому, як Україна втратила будь-яку самостійність. «Хоч вона, як і всі інші тодішні твори історичні (це дуже характерно!), друком появилася вже як пам'ятка колишнього (р. 1846), але про вплив її свідчить те, що вона розходилась по Україні в сотнях рукописів, що слідом за нею йдуть перші історики України, Бантиш-Каменський, Маркевич, що до самої половини XIX в. з неї тільки й знали історію України, що з неї беруть теми фалшовані козацькі думи ще в 30-х роках XIX в., опубліковані в «Запорожской старине» Срезневського, що вона, нарешті, вельми позначилася на сві­тогляді найбільшого поета нашого Шевченка. Драгоманов і Кониський в один голос свідчать, що за їхньої ще пам'яти часто можна було зустріти на Україні серед людей ріжного стану і соціяльного становища рукописні примірники «Історії»¹_.

У Олександра Кониського (а саме його має на увазі С. Єф-ремов. — О. М.) справді є такі свідчення, використані Іваном Белеєм у спеціальній розвідці «Причинок до питання про час появи «Исторії Русовъ» («Киевская старина», 1893), в якій він наводить «найстаршу» копію «Історії Русів» з водяним знаком 1809 р., побачену 1853 року Олександром Кониським у дідича Іскри в Золотоніському повіті.

На схилі літ О. Кониський сам використає їх в автобіографічному романі «Молодий вік Максима Одинця»: «Найдорожча річ в шаховці у Дениса була рукописна «Исторія Ру-совь» Г. Кониського, переписана ще Іскриним батьком, — на синьому папері. Одинець, побачивши оцю рукопись, аж затрусився з радощів, заразом і з туги. Він ще до недугу свого чув про сю Історію, чув, що вона була й надрукована, та забороне­но її продавати. Як же він зрадів тепер! ... «Исторія Русовъ» зробила на Одинця такий невимовно глибокий вплив, що він вже довіку не позбувся його.

Досі історію рідного краю він знав з підручників Кайданова да Устрялова: Україну він хоча й любив глибоко, без краю, але любив інстинктивно, як діти люблять батька й матір; певніш сказати, він добре не розумів, що значить любити рідну землю, рідний народ; тепер він почув у собі іншу любов, любов свідому; в голові у його наче розвиднілося, ідеал, намальований козаком в рясі, став йому ясним, він його засвоїв»².

————————————

¹Єфремов С. Історія українського письменства. - С. 108.

²Кониський О. Молодий вік Максима Одинця: Хроніка з давноминулого. - Львів: Накладом укр. - рос. вид. спілки, 1902. - С. 76-77.

 

Обмежуючи лектуру свого героя до підручників Кайданова і Устрялова, О.Кониський хотів підкреслити не так бідність української історіографії, як перешкоди, що їх чинила влада, і той тенденційний підбір, ідеологічне дозування історичних першоджерел для загалу. Адже прогалини у знанні історії рідного краю можна було, якщо не повністю, то хоч частково заповнити значно «старшими» від «Історії Русів» джерелами: «Повістю временних літ» Нестора початку XII ст., Київським Літописом, що обіймає ціле XII століття, Галицько-Волин-ським Літописом 1209-1292 років; Львівським літописом М. Гунашевського, що охоплює період з 1498 до 1649 року включно; «Синопсисом» 1674 року видання, який був своєрідним підручником історії, витримавши близько ЗО видань; три­томною латиномовною працею «Польські аннали» історіографа польських королів Веспасіана Коховського, опубліковану в Кракові відповідно 1683, 1688, 1698 рр.; творами польських і німецьких істориків: Мартина Кромера (1512-1589), Марціана (1495-1575) та Йоахіма (1540-1599) Бєльських, Мацея Стрий-ковського (1547-1582), Олександра Гваньїні (1538-1614), Са-муїла Пуффендорфа (1632-1694), Йоганна Гібнера; «Краткой летописью Малой Россіи с 1506 по 1776 год» — своєрідним коротким курсом української історії невідомого автора, створеного ще в 1730-х роках і виданого Василем Рубаном у Петер­бурзі 1777 р. з доповненнями Олександра Безбородька; з надрукованої В. Рубаном (1777) короткої географії гетьманської України «Землеописаніє Мальїя Росіи»; з матеріалів, підготовлених і надрукованих у Петербурзі Федором Туманським із Глухова, — записок про вибори старшини на Запоріжжі, маніфесту Богдана Хмельницького (1793); літопису Григорія Грабянки (без імені автора, тоді ще невідомого) — найпопулярні-шого серед рукописної «козацької» літератури, в якому вміщено історіографічні матеріали з відчутним прагненням до художнього осмислення подій, віршових комплексів, збірок офіційних документів, пактів, статей, договорів і т. ін. (опублі­кований у журналі Федора Туманського «Российский магазин» 1793р.)таін.

Дослідження історії другої половини XVIII ст. багаті зведеннями історичних відомостей про Україну та її географічними, історичними і статистичними описами, авторами яких були переважно вихованці Києво-Могилянської академії: Шафонський Опанас (1740-1811) — автор «Чернігівського намісництва, топографічного опису з коротким географічним і історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено» (1851); Симоновський Петро (1717-1809) — автор «Краткого описания о казацком малороссийском народе и о военных его делах» (1847); Бантиш-Каменський Дмитро (1788-1850) — автор «Словаря достопамятных людей» в 5 частинах (1836), чотиритомної «Історії Малої Росії» (1822, 1830, 1842); Рігельман Олександр (1720-1789)— автор компілятивного «Летописного повествования о Малой России и ее народе и козаках вооб-ще...» в 4 частинах (1847); Міллер Дмитро (1833-1889) — автор «Очерков изъ исторіи и юридического бьіта старой Малорос-сіи», «Превращения малорусской старшины в дворянство» та ін., матеріалами яких міг скористатись і автор «Історії Русів». Принаймні на деякі з них він посилається, коли мовить про походження слов'ян. Доказом того є історія Преподобного Несто-ра Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які всі були Академіками, або членами тої головної школи, яку в слов'янах заведено було в місті Києві...» (36)

Чимало для вивчення історії України зробила українська шляхта, особливо депутати катерининської комісії. Переважній більшості з них притаманне природне патріотичне почуття, що виникало з голосу крові, з походження від української козацької старшини, національної стихії, яка оточувала їх, з історичних традицій. Усіх їх об'єднувала турбота про долю народу, його відродження. Зрозуміло, національно-політичні настрої й орієнтації українського шляхетства не були однакові і залежали від часу, політичного становища, від родинних традицій, від гостроти почуттів окремих осіб. Вивчаючи архівні документи з історії краю, що служили вагомими аргументами при домаганні політичних, національних і соціальних прав козацького на­роду, вони зміцнювали свій патріотизм. На свої заняття вони дивилися як на подвиг, розпочатий задля слави батьківщини: Маркович пише свою записку «од усердія до своїх земляків»; Чепа «по усердію и любви» до своєї нації. «Як приємно, — пише в одному листі до Чепи Василь Полетика, — працювати для слави й добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми будемо небайдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою»¹.

————————————

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966.-Т. 2. -С. 271.

 

Мало кому з них пощастило бачити свої праці надрукованими. Адже для української історії і взагалі для українознавства не було місця в офіційних наукових органах того часу, які мали чисто російський характер. Тому доводилось друкуватись у чужих виданнях. А між тим писемні пам'ятки виступають тим універсальним чинником, який з найбільшою повнотою відображає сторони виробничої діяльності і духовного життя суспільства. Діяння цілих поколінь, думки, прагнення послідовно відбивались у писемних джерелах, які були і завжди будуть основною скарбницею людського досвіду, важливим засобом його передачі з покоління в покоління, духовного взаємозбагачення людей і народів, оскільки люди, зокрема вчені, за словами Джона Бернара, «обов'язково керуються теоріями і поглядами, почерпнутими із загального фонду людської культури»¹.

А такий фонд історичної пам'яті людей становлять насамперед писемні джерела, на яких і базується розкриття всього багатогранного історичного процесу кожного народу і людст­ва в цілому. Доля писемних джерел нашого народу, на жаль, була нелегкою. «З історичних випробувань українці виходили живими, але з травмою амнезії, — зауважує Є. Сверстюк. — Пам'ять мали б берегти літописці, що мають привілей незале­жності. Досить згадати імена і долі Величка, псевдо-Кониського чи навіть долі академіків Грушевського чи Єфремова, щоб засумніватися, чи взагалі в нас могли бути такі літо­писці»².

————————————

¹БернарД. Наука в истории общества / Пер. з анг. - М.: Наука, 1956. - С. 15.

²Сверстюк Є. Українська література і християнська традиція // Сучасність. - 1992.-Ч. 12.-С. 139.

 

Щось символічне є в тому, що «Історія Русів», як Мойсей пустелею, більше сорока літ «блукала» у списках Європою з незмінним успіхом у читачів навіть після обнародуваних де­яких фактичних помилок, що містяться в них. Звивисто-примхливу долю рукописів тонко простежив О. Грушевський, відзначивши, що доля «Історії Русів» в українській історіографії XIX ст. становить цікавий епізод з огляду на ґрунтовну зміну ставлення наукового світу до неї. Контраст дуже різкий: на початку століття — це улюблена книга, захопливе читання, під її впливом ціле покоління формує свої погляди на минулу істо­рію батьківщини: пристрасний тон і гарячий патріотизм мимо­хіть зачаровують читача; але й за межами масової читацької публіки вона не викликає ще сумнівів — аматори історії своєї батьківщини, знавці минулого ще не сумніваються у своїй довірі; на її авторитет посилаються дослідники й з повною довірою цитують її відомості.

Із поширенням циклу джерел стали помітні неточності й похибки, але й вони не зменшують зачарування книгою та авторитет автора. Та згодом помилки здаються більш численними і грубими, «примирити з ними авторство Кониського стає неможливим, і знаменитий твір починає визнаватись твором невідомого автора та й то не зовсім удалого. Таким чином, зміна ставлення до «Історії Русів» є також і показником розвитку критичного чуття в українській історіографії. Незважаючи на те, що з'явився сумнів і щодо підбору матеріалу й користування ним, для історичної школи пізнішого часу здалася застарілою й пережитою сама рамка: світогляд автора, його історична схема»¹.

Енергія промінювання «Історії Русів» на її контекст, магія впливу цієї пам'ятки закодована вже в її жанрі. Ми не ставимо перед собою завдання скрупульозного аналізу тексту в аспекті його поетики (спроби такої інтерпретації вже були), а беремо основним об'єктом аналізу, так би мовити, позатекстову дійсність - магнітне поле жанрового впливу.

Досить влучне визначення категорії жанру подано у монографії І. Денисюка: «Жанр як історично сформований синтез істотних властивостей змісту і форми ряду творів у певному їх структурному типі є відносною сталістю, акумулятором досвіду в поступальній еволюції мистецтва, закономірністю його зростання»².

————————————

¹Грушевский А. К судьбе «Истории Русов». Зпизод из украинской историографии XIX в. // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. - К.: 1906. -Т. XIX. -Вып. 4. -С. 1-2.

²Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX - початок XX ст. - К.: Вища школа, 1981. - С. 3.

 

Очевидно, під поняттям «структурний тип» слід розуміти певну модель, створену комплексом найхарактерніших атрибутів змістоформи творів певного типологічного ряду, адже властивості одного твору ще не становлять жанру як категорії узагальнюючої. Навіть особливо новаторський на свій час, унікальний, здавалося б, твір (наприклад роман у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онегін») у жанровому аспекті не міг виникнути без попередників. Елементи жанру беруться з організму (з ребра) інших жанрів. Генотип жанру, чи його праформа як набір конструктивних «хромосом» у специфічній комбінації їх за всіх жанрових змін зберігається і становить, за М. Бахтіним, «пам'ять жанру». Це прекрасно показала Леся Українка у статті «Утопія в белетристиці», розглядаючи історичну поетику жанру утопії.

З одного боку, жанр певного твору (мається на увазі вида­тний твір) є синтезом аналогічних жанрових утворень, сформованих до його появи, а з іншого — поштовхом до його наслідування й наступних жанрових модифікацій, що свідчить про наявність у ньому сили впливу.

Слід врахувати й те, що жанри бувають, за термінологією С. Скварчинського, прості й скомпліковані. Останніми є ті, що створенні своєрідним «накладанням» одних жанрових форм на інші — так би мовити, жанрові гібриди.

На нашу думку, слід було б розрізняти жанри прості, складні і складені. Адже у поняття «скомпліковані» входить накла­дання жанрових форм одна на другу у межах одного роду мис­тецтв, наприклад, жанрів літературних. Але у випадку такого жанрового утворення, як «наукова поезія», маємо справу зі стиком, із співпрацею науки і літератури. Найзагальніше по­няття «історичний жанр» обіймає твори історіографічного по­рядку (наукові дослідження історії) та історичну белетристику, яка є специфічним художнім дослідженням історії.

«Історія Русів» — твір складеного жанру, дифузія історії і літератури. Це відзначали майже всі дослідники пам'ятки. В історичній сфері жанру тут помітили імітацію літопису, хроні­ки, в якій водночас є елементи наукового трактату з авторською «синтезою» — концепцією історії. Водночас це белетризо­вана історія, і твори такого типу зараховують до літератури.

Влучні спостереження над жанровою природою «Історії Русів» знаходимо в «Історії української літератури» Д. Чижевського. Учений вписує «Історію Русів», з одного боку, до типо­логічного ряду так званих літописів доби бароко, зазначаючи, Що «історіографія часів бароко ще належить до красної літератури»¹ (літописи Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка), а з іншого боку, зараховує її до «спроб історичної синтези», таких як «Кройника з літописів стародавніх» Т. Сафроновича та  «Синопсис». «Та історична синтеза, — пише він, — що справді подає з національного погляду суцільну картину української історії, належить уже до побарокової літератури: це славнозві­сна «Історія Русів», що доводить виклад до 1769 р.»²

^{———————————————————}

¹ Чижевський Д. Історія української літератури: Від початку до доби реалі­зму. - Тернопіль.: Феміна, 1994. - С. 304.

² Там само.

 

Генотип гібридного жанру, що базується на стику історії та белетристики, закладений ще в античності - у Геродота й Плінія Старшого. Особливо «Природнича історія» (в іншому перекладі «Натуральна історія») Плінія Старшого, яка виникла на стадії нерозчленованості наук, містить у собі енциклопедич­но багату інформацію з різних галузей знань. Чимало тут є вставних белетристичних оповідань, анекдотів. За таку «позаісторичність» метафорично називали її «ненатуральною історією». Саме ця «ненатуральність» була ефективним засобом зацікавлення читача й популярності Плінієвого творіння протягом багатьох сторіч. З цього джерела черпали сюжети, мотиви письменники всієї Європи аж до зачинателя української прози — Григорія Квітки-Основ'яненка.

Літописи Київської Русі теж увібрали в себе легенди, пере­кази, міфи автохтонні і запозичені з інших земель на територі­альній амплітуді Єгипет — Скандинавія.

Щодо «Історії Русів», то вона як спроба історичного син­тезу належить до так званої романтичної науки і літератури, яка охоче толерує синкретизм і трансформацію жанрів. Звер­нення до минулого, естетичне переживання старовини було майже обов'язковим в естетичній доктрині романтизму. Лише позитивізм у філософії та реалізм у літературі укріпили кордони між науковими й художніми жанрами.

«Історія Русів» завершила «козацьке» літописання — основу історіографічного мислення українців, поєднаного з харак­тером державотворення тієї доби. Вона посіла особливе місце в історії української державницько-суспільної думки, була імпульсом і джерелом творення нової української літератури.