Глава 3
«ІСТОРІЯ РУСІВ»
у контексті української і європейської історіографії

Процес суспільно-історичного розвитку в Центральній і Південно-Східній Європі кінця XVIII — початку XIX ст. характеризується тим, що формування націй тісно пов'язане з боротьбою за національне визволення, за визнання етносу основною ознакою і фундаментом утворення самостійної держави. Саме тоді, коли російський уряд після ліквідації мазепинського руху посягає на автономію Гетьманщини, робить спроби скасувати гетьманський уряд, замінивши його Колегією Малоросійською, коли «він накладає свою важку руку на весь внутрішній лад цієї української державної організації, сфедерованої з Москвою на підставі окремих «статей», саме тоді помічається зріст української історіографічної праці»¹.

————————————

¹ Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. - С. 43.

 

Утвердження ролі народу як головної дійової сили історії, етнічного суверенітету, що становило провідну ідею національного відродження, було спрямоване проти політичного імперського централізму, який заперечував саме поняття етнічної своєрідності народів, що входили в державу, та утверджував пріоритет культури і мови домінуючої нації. Перші десятиліття XIX сторіччя українська історіографія розвивалася в державницькому напрямі. Не припиняються спроби синтезу у формі загальних праць з історії України, йде інтенсивний процес за­родження й розроблення національної ідеї в усіх слов'янських народів: перший «Філософський лист» П. Чаадаєва (1829) — в Росії, «Книга польського народу і польського пілігримства» і «Лекції про слов'янські літератури» у Колледж де Франс А. Міцкевича, що стимулювали розвиток традиції так званої національної філософії, репрезентованої А. Цешковським, Б. Трентовським, К. Лібельтом та ін.; у Чехії — Я. Колларом, Ф. Палацьким, Т. Масариком; у Словакії — Л. Штуром; у Болгарії — П. Хілендровським та його наступниками С. Врачансь-ким, Н. Бозвелі та ін.

Процес відродження стає складовою частиною і загально-європейської культури. Теоретичні положення німецької наці­ональної ідеї розробляє Й. Фіхте у «Промовах до німецької нації» (1808), Ж. Мішле в трактаті «Народ» обґрунтовує французьку ідею.

Упродовж своєї історії Україна страждала від різних загарбників і колонізаторів, що негативно відбилося на культурно-історичній спадщині народу. Здійснюючи огляд історіографії України до появи праць М. Костомарова як найкращого мірила рівня національної свідомості «у тих інтелігентів, що займаються писанням історії і в тої публіки, якої погляди вони висловлюють і для якої пишуть свої твори», І. Франко називає три праці: «Історію Русів», «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, «Історію Малоросії» М. Маркевича.

Їм передували   історіографічні  праці  XVIII століття (щоденники Миколи Ханенка (1691-1760) та Якова Марковича (1690-1770) — автора «Дневных записок», що дають великий і багатий  матеріал політичних, громадських, економічних та культурних   відомостей   упродовж   1452-1715 рр;  «козако-фільська» історія Олександра Рігельмана (1720-1789) — історика російсько-монархічного спрямування, складена ще 1778 р. під назвою «Летописное повествованіе о Малой Россіи и ея народе и козаках вообще... собрано и составлено чрез труды инженера-генерал-майора  и  кавалера  Александра  Ригельмана 1785-86 года», в яких, незважаючи на низький рівень української  самосвідомості   в   тогочасних   українських   інтелігентів, «можна доглянути сліди місцевого патріотизму і замилування до місцевої, рідної старовини»¹.

________________________

¹ Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І-Зібр. творів: У 50 т. - К.: 1984. - Т. 41. - С. 269.

 

Літописна повість О. Рігельмана складалася з 4 частин і додатка (27 малюнків Т. Калиновського українців різних станів і дві карти українських земель). Сучасний український історик В. Шевчук називає «Повість» компілятивним твором українських літописів, діаріушів, книги князя Семена Митецького«Історія про козаків запорозьких, 1736-1740» і «Синопсиса». До козацтва та українського селянства ставиться вороже, «а погляд його на Україну витриманий у дусі російської імперіалістичної доктрини, хоча з українською землею автор був зв'язаний таки сильно. Його літопис — це повна систематична історія України від найдавніших часів до 1786 року, до неї додано «осібне списання» про колишніх запорозьких козаків, етнографічний опис українських типів, у творі є багато матеріалу до історії побуту українського народу»¹.

Німець за походженням, народжений у Петербурзі, О. Рігельман тривалий час жив серед запорожців (1741-1743), здіймав плани українських міст у Гетьманщині (1745-1748), буду­вав укріплення біля Києва ( 1747-1749); в Україні одружився і служив у ранзі генерал-майора до 1782 р.; останні роки дожи­вав в маєтку другої дружини Лизогубівни на Чернігівщині. Його праця складалася з 4 частин в 6 книгах. У передмові до читачів О. Рігельман зробив огляд відомих на той час історичних розвідок про Україну, відзначивши їх неповноту і фактичні помилки, які він намагається доповнити і виправити: «Хоча достатньо відомо про Малоросію, про народ і козаків її, і те, що вона віддавна була володіння київське і решти прикордонних князівств російських великих князів... однак наявні в Малоросії історії малоросійської дві, писані двома невідомими письменниками (маються на увазі літописи Самовидця і Г. Грабянки. — О. М.), хоча підкреслено подібними в оповіді між собою про справи Богдана Хмельницького і послідовників його... але багато у них недоданого, особливо про витоки народу свого пишуть, як видно з баснословія, несправедливо...»².

 

_________________________

¹Шевчук В. Українські літописи ХVІІ-ХVШ століть як чинник державо­творення // Шевчук В. Козацька держава. - К.: Абрис, 1995. - С. 322.

²  Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. - С. 62.

 

О. Рігельман зробив чимало цікавих доповнень про походження українців (власне такий термін він вживає в своїх пра­цях), поглибив відомості про устрій і життя запорожців, про насильне переведення козаків у пікінери, про руйнування Запорозької Січі тощо. Трактуючи історію України і становище українського народу, він складає панегірики на честь Катерини II і «главного командира всей Малой Русіи» Румянцева «за приведеніе Малой Россіи в благополучное состояніе и благо-учрежденіе».

Створені чужинцями, історичні праці про Україну часто свідомо спотворювали минуле українського народу, його героїчну боротьбу, що, як відомо, відзначив уже автор «Історії Русів», звинувачуючи польських і литовських хроністів та літописців у тенденційному висвітленні подій. «Історики Польські та Литовські, — пише автор «Історії Русів», — справедливо запідозрювані у вигадках та самохвальстві, описуючи діяння на­роду Руського, що начебто у підданстві польському прибував, затьмарювали всіляко великі подвиги його, учинювані на користь спільної вітчизни своєї і Польської. Навіть самі постано­ви та привілеї їхні у сій вітчизні затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану й нікчемства. А коли дійшла повість їхня до часів гонінь і тиранства Польських, на народ Руський учинених з приводу вигаданої від них Унії, а саме як дійшло до визволення народу свого з кормиги Польської власною його мужністю і майже безприкладною хоробрістю, то тут виригнули письменники тії всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством, що по сваволі і буйнощах своїх бунти і заколоти вчиняло» (34-35).

Деякі, переважно зарубіжні, історики прагнули поєднати виникнення козацтва із східним елементом, тобто тюркським. І це в той час, коли Гервард-Фрідріх Міллер (1705-1789) у першій друкованій монографії про козацтво відзначив велику різницю між козаками та казахами (кайсаками) — предками нинішніх казахів. «Про Козаків Руських, а паче про Малоросійських і про саму їхню назву дивне щось кажуть деякі письменники, — читаємо в «Історії Русів». — Вони, мовби сперечаючись між собою, твердять: одне, що тії Козаки суть зайди на Русі, то зі Скіфії або від Татар, або з Кабарди Черкаської; а інші твердять, що це ніби залишки чужеплемінного народу Козарського» (55).

Окремі російські та польські історики розглядали козацтво як «интернациональное явление»; ігноруючи міжнародну славу козацтва, представляли Запорозьку Січ як зборище авантюристів із різних країн. «Польські ж історики показують ще, ніби вони набирались з різної вольниці або наволочі і заселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу» (55). Характерно, що ці історики відкидали навіть очевидні аргументи, що заперечували їхні одіозні висновки. Зрозуміло, їх не влаштовувало трактування автором «Історії Русів» історії України як автономної держави, а не географічної провінції, не додаток до Російської держави, а українського народу — як старшого брата росіян, що віддавна і без перерви займав цей край і може пишатися минулою славою своїх предків. «Але такі безглузді думки важать більше, аніж помилки історичні, — пише автор «Історії Русів», — і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнів і по необхідності із самих себе, щоб довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству. Назви ж воїнам звичайно даються кожного народу по доспіхах або озброєнню їхньому. Таким чином, і Руські воїни називалися кінні — Козаками, а піші — стрільцями та сердюками, і ті назви суть від стрільби, сердюки — від серця або запальчивості, Козаки та Козари — від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку» (55-56).

Спростовуючи фальсифікаторів української історії, автор «Історії Русів» акцентує на ролі козацтва у збереженні і розвитку державних традицій українського народу. Йдеться не лише про Запорозьку Січ, устрій якої багато в чому залишався загадкою, а й про січові традиції у формуванні української держави, відродженої 1648 року. «Але діла Гетьманів Руських Косинського, Наливайка, Остряниці і, нарешті, великі діла Хмельницького, листування їх і декларації доводять вельми тому противне, і всіляка людина здорового глузду добачить в них істину несумнівну і подвиги шляхетні і справедливі: поба­чить при тому і визнає розумний, що всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджено самою природою, або Творцем своїм достатніми знаряддями чи способом» (35).

Критикам і фальсифікаторам «байок» про українців автор радить звернутися до праць грецьких і римських істориків, які покажуть «Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та інших великих Володарів, або Князів Руських, що воювали славно з воїнством Руським в Європі, Азії, Греції і на самі столиці їхні Константинополь і Рим нападали. І хіба такий народ, який пожив дещо з Поляками і Литовцями у майже повсякчасних війнах за їхню і за свою вітчизну, чи ж міг він загубити природну свою хоробрість, яка згодом і над самими Поляками і Литовцями зрештою доволі себе показала?» (35).

Для автора «Історії Русів» усвідомлення середньовічної історії України як «історії свободи» Козацької Республіки, а ширше як загальнолюдської, було близьким і прийнятним. У руслі цих концепцій і формувалася історіософська думка в Україні, коли, власне, свобода, завойована такими неймовірними зусиллями народу, насильно і систематично відбиралась.

«Хмельниччина» зробила справжній переворот у політичних відносинах на сході Європи, залишивши глибокий слід у житті України, Польщі і Москви. Не дивно, що вже в XVII столітті в Польщі та Україні з'явилася численна література історичних записок, мемуарів, політичних памфлетів і навіть віршованих творів. Однак тільки в кінці XVIII століття зроблено спроби наукового дослідження Хмельниччини, а в XIX столітті, після відкритого доступу і публікації документальних джерел — дипломатичних й урядових актів, офіційного та приватного листування, діаріушів та записок — стало можливим видання    «Історії    Малоросії»    Д. Бантиш-Каменського    та п'ятитомної «Історії Малої Росії» М.Маркевича (1842-1843), двох уривків з історії Хмельниччини (1822-1823) О. Мартоса у час поширення списків «Історії Русів» і під її впливом, що відзначив І. Франко. Ознайомившись із усіма наявними на той час версіями про час написання пам'ятки та її авторство, І. Франко (схиляється до думки О. Лазаревського, не виключаючи й участі Г. Кониського) наголошує на виразній політичній тенденції, з якою представляє автор козацтво і «загалом весь український народ як самостійну цілість, що з Польщею, і з Литвою, і, нарешті, з Росією лучилася і повинна лучитися на основі свободи і рівності під окликом: «Вільні з вільними, рівні з рівними». Автор проводить сей погляд консеквентно від часів завоювання Казіміра Великого аж до часів Хмельницького»¹.

________________________

¹ Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. - Т. 41. -С. 271.

 

З початком наукового дослідження української історії, етнографії, фольклору та письменства Україна почала знову відроджуватися. Найпомітніші вияви відродження спостерігаємо на Лівобережжі, де жили свіжі спогади про часи козацтва і гетьманства, де збереглася ще своя освічена верства (козацька старшина), яка свято берегла пам'ять про козацьку славу і пишалася нею. Автор «Історії Русів» був одним із них. Його літопис відчутно посприяв не тільки розвитку естетичної, а й історіософської думки; він став натхненником і джерелом українських, російських, польських письменників. «Історія Русів» служила основою для обох пізніших істориків України — Д. Бантиш-Каменського і М. Маркевича, які приймали канву «Історії Русів» для XVI і XVII віків, доповнюючи її декуди звістками з інших, переважно, польських істориків, особливо про часи Хмельниччини, — писав І. Франко. — Обі сі історії в своїй прагматичній частині залежні від «Історії Русів»¹.

_______________________

¹ Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. - Т. 41. -С 272.

 

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) не тільки скорис­тався «Історією Русів» як історичним джерелом у другому виданні «Історії Малоросії» (1830), а й значною мірою під її впливом став українофілом. Перше видання історії України вийшло в Москві 1822 року під назвою «История Малой Росии со времен присоединения оной к Российскому Государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края». Написана вона на замовлення і за активної участі губернатора Полтави кн. Рєпніна, відомого своїми українофільськими настроями та участю в благодійних справах у царині активного сприяння розвиткові української культури і науки.

М. Рєпнін підтримував безпосередній зв'язок із членами Комісії по встановленню дворянських прав і привілеїв дворянам або їхнім дітям, володів багатьма архівними документами і широкими можливостями, потрібними для збирання й укомплектування історичних архівів. Палкий патріотизм, сповідування «сепаратистської ідеї» М. Рєпніна навели М. Драгоманова на думку про його авторство «Історії Русів», яке, проте, довести не вдалося, натомість його вагома причетність до ство­рення «Історії...» Д. Бантиш-Каменського очевидна.

Імпульсом для написання української історії, як вважають деякі українські історики, могли послужити спотворена історія України проросійськи чи пропольськи настроєними історика-ми-чужоземцями та «История государства Российского» М. Карамзина, дев'ять томів якої вийшли впродовж 1816-1821 рр. Саме 1816 року молодий, перспективний, високоосвічений юнак Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський нехтує Дипломатичною кар'єрою в столиці (Петербурзі) і переходить на роботу в канцелярію українського військового губернатора М. Рєпніна-Волконського в провінцію (Полтаву).

 Тут він мав необмежені можливості для вивчення документального історичного матеріалу і використав їх максимально. Про це свідчить написана на одному подиху та видана в одному році перша узагальнена історія України в чотирьох частинах, схвально зустрінута знавцями української старовини. Сам М. Карамзін звернувся до автора з листом-подякою: «Виношу Вам щиру подяку за обов'язкову доставку мені вашого цікавого творіння. Я прочитав декілька розділів із жвавим задоволенням. Ви йдете слідами вашого незабутнього батька, який прославив себе працею загальнокорисною»¹.

Пізніше  український   історик  Д. Багалій   назвав   працю Д. Бантиш-Каменського першою спробою повної систематичної історії України, хоч (не з вини автора) далеко не бездоганну в науковому сенсі: «Невдача полягала не так в самому авторові, — писав він, — як у тодішнім стані південноросійської історіографії»². Працю над «Історією Малої Росії» Д. Бантиш-Каменський продовжував і після її публікації впродовж 20 років. Результатом цього стали друге (1830) і третє видання (1842) — значно змінені, доповнені, стилістично удосконалені. Якщо перше видання «Історії...» написане під впливом і в методологічному руслі «Истории Государства Российского» М. Карамзіна, то в другому і третьому виданнях російського історика витіснила, якщо не зовсім, то досить відчутно «Історія Русів».

_________________________

¹  Лист Карамзіна від 23 жовтня 1822 року // Карамзин и Пушкин. Письма их к Д. Бантиш-Каменскому. 1818-1835 // Русская старина. - 1871. - № 4. - С. 526.

²  Багалей Д. Новый историк Малороссии: Рецензия на кн. А. М. Лазаревского «Описание старой Малороссии». - СПб., 1891. - С. 2.

 

У час праці над другим виданням «Історії Малої Росії» (1830) Д. Бантиш-Каменський уже володів четвертим списком повного тексту «Історії Русів», копією, зробленою із стародуб-ського рукопису і переданою йому губернським чернігівським маршалком Степаном Шираєм.

У переліку використаних рукописних джерел під одинадцятим пунктом читаємо: «Цікавий цей рукопис ведеться віддавна — так вказано в передмові до нього — у кафедральному могильовському монастирі умілими людьми, що довідувалися про потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і різних відомих монастирів, особливо тих, у яких проживав монахом Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, який залишив у них багато записок і паперів батька свого, гетьмана Зіновія Хмельницького, та журнали визначних подій і діянь народних; знову переглянута і виправлена превелебним архієпископом білоруським Георгієм Кониським. — Вона закінчується 1708 роком»¹.

_________________________

¹ Банташ-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. - Репринт. вид. - К.: Час, 1993. - С. 111.

 

У першому ж виданні Д. Бантиш-Каменський користувався переважно «безсмертним твором» М. Карамзіна «История Государства Российского», що відбилося на ідеології «Історії...» щодо трактування деяких історичних подій і постатей, особливо збуджувальних для російського вуха «сепаратистських» ідей. Тому, крім хвалебних рецензій на свою працю, Д. Бантиш-Каменському цілком справедливо зауважували і на негативні сторони її: відсутність чіткої методики вивчення, описовість, перевантаженість архаїзмами, некритичний характер викладу тощо.

У процесі підготовки «Історії...» Д. Бантиш-Каменського до другого видання відбулися кардинальні зміни як у суспільстві (розгром декабристського руху), так і в приватному житті історика (призначення губернатором Тобольська (1825), несправедливі звинувачення і судовий процес, що затягнувся аж на шість років (1828-1834). Зазнав якісних змін і світогляд історика. За короткий час праці над першим виданням «Історії Малоросії» неможливо було досконало вивчити не тільки архівні матеріали з історії України, а й, головне, — життя, мову, побут, етнографію українців. Цю прогалину (крім природженого таланту історика, успадкованого від батька, неймовірної працьовитості й наукової сумлінності) Д. Бантиш-Каменський заповнив за допомогою оточення — української дворянської інтелігенції з її ідеологічними концепціями, принципами і помислами і значною мірою під впливом «Історії Русів», що захопи­ла його багатством фактичного матеріалу, «красою» стилю і вільнолюбною ідеєю.

У процесі підготовки другого видання своєї праці літопис «Історія Русів» стає для нього настільною книгою — енциклопедією козаччини. За її допомогою він спростовує сфальсифіковані іншими істориками факти, доповнює недостатньо висвітлені ним же історичні події у першому виданні, виправляє, корегує та уточнює сумнівну, на його думку, рацію нового кумира — автора «Історії Русів».

Це вже не той недосвідчений історик-початківець, який із побожністю і беззастережно приймав написане авторитетами типу М. Карамзіна, а зрілий, загальновизнаний учений-енциклопедист, який вважає своїм громадянським обов'язком історика очищувати від намулу джерело історичної істини і закликає до цього наступні покоління: «Соображая сіе повество-ваніе съ краткимъ известіемъ Миллера, можемъ смело отнести оное къ 1589 году. Хвала и честь сынам Малороссіи, сохрани-вшимъ для потомства деянія их предковъ!

Но не менее дееписателю временъ новейшихъ предстоитъ трудъ очищать сей мутный источникъ. Вот еще примерь, сколь осторожно надобно почерпать изъ онаго: тамъ, в числе гетма-новъ, находится князъ Михаилъ Вишневецкій, о мнимыхъ подвигахъ котораго противъ турокъ и татаръ отзывается съ похвалами одинъ летописатель.  Князь  Михаилъ Вишневецкій никогда не быль гетманомъ малороссійскихъ казаковъ. Они состояли въ то время подъ начальствомъ Свирговскаго. Вишневецкій былъ первымъ кастеланомъ кіевскимъ, старостою ка-невскимъ, черкасскимъ, любецкимъ, умеръ въ 1584 году и по-гребенъ въ Кіево-Печерскомъ монастыре»¹.

Не піддаючи сумніву чесність автора «Історії Русів», Д. Бантиш-Каменський не залишає поза увагою найменшу його неточність, перебільшення або фантазію, супроводжуючи посилання на це джерело своїми помітками, коментарями, а за потреби й зауваженнями. «Въ летописи преосв. Конисскаго упомянуто: «будто униатское духовенство въ Бресте Литовс-комъ предало оскорбленію греко-россійскихъ духовныхъ и, урезавъ имъ бороды, изгнало съ сонмища своего, лиша ихъ сана и должностей». Последнее могло быть, но неимоверно, чтобы Острожскій, своими оруженосцами страхъ на польскихъ по-словъ наведшій, допустилъ католиковъ ругаться надъ духовен-ствомъ греческимъ: и пастыри православные въ такомъ случае действовали на соборе столь безбоязненно, решительно?»².

_________________________

¹  Бантиш-Каменский Д. История Малой России. - С. 89.

² Там само. - С. 504

 

Для більшої переконливості своїх спростувань Д. Бантиш-Каменський аргументує їх думками інших учених-істориків

«В летописи преос. Конисскаго сказано: «что Наливайко по-саженъ в медный быкъ вместе съ тремя полковниками; что быка жгли несколько часовъ малымъ огнемъ, пока слышанъ былъ вопль и стонъ страдальцевъ, что, наконецъ, тьла ихъ обраще-ны в пепелтъ». Вотъ какимъ образомъ описываеть сіе событіе и происхожденіе гетмана казаковъ Петръ Янчинскій въ жизни Жолкевскаго: «Наливайко быль сынъ острожскаго гражданина, родился в новомъ городке Заславскаго округа. Отець его имелъ трёхъ сыновей, отличавшихся своимъ нечестіемъ». (Здесь считаю нужнымъ заметить, что Янчинскій нечестіемъ называетъ приверженность к вере греческой). «Старший — былъ протопопомъ соборнымъ в Острожскомъ замке и при томъ самьый закоснелый раскольникъ; передъ смертію своею запретили хоронить себя при церкви, представляя тому слъдующую причину: знаю, говоритъ онъ, что в Остроге водворится латинская вера, почему и похороните меня в поле, дабы и кости мои не сблизились съ латинскою церковью. — Меньший братъ Наливайкинъ, шинкаръ, торговалъ шубами не уступая старшему въ нечестіи; самъ Наливайко, оставя щубное ремесло, записался въ казаки, избранъ потомъ предводителемъ возмутившеюся чернью, неоднократно разбить Жолкевскимъ, взять в пленъ съ несколькими полковниками. Когда его вели скованного по Львовской площади, то, проходя мимо митро-поличьей церкви, Наливайко, покачавъ головою, сказалъ: о церковъ! церковъ! въ тебе стояли-бы лошади; я обратилъ бы тебя в конюшню. Въ Варшаве днемъ и ночью держали его по-казацки, не давали ему спать: лишь только сонь начиналъ смыкать вежды его, стоявшіе вокругъ воины пробуждали Наливайка обухомъ секиры; потомъ посаженъ онъ быль на раскаленнаго коня, увенчанъ раскалённымъ венцомъ и, наконецъ, казненъ». Сіи подробности почерпнути Г. Знгелемъ (стр. 105 и 106 Украин. Истор.) изъ библіотеки графа Оссолинскаго»¹.

__________________________

¹ Бантиш-Каменский Д. История Малой России. - С. 505.

 

Категорично гостро відреагував Д. Бантиш-Каменський на розповідь в «Історії Русів» про грамоту царя Олексія Михайловича, передану Богдану Хмельницькому через боярина Василя Бутурліна: «Грамоты сей в архивскихъ делах не имеется, — читаємо в «Примітках...». — Помещенная въ «Исторіи Рус-совъ» не заслуживаетъ вероятия. Въ ней слогъ совсемъ отличньій: вместо царскаго милостиваго слова написано почтительное слово: въ одномъ месте гетмана називають предостойнымъ гетманомъ, въ другомъ: гетманушкомъ и тому подобное».¹

^{________________________________________}

¹ Бантиш-Каменский Д. История Малой России. - С. 526.

 

Д. Бантиш-Каменський посилався на «Історію Русів» як на історичне джерело понад 90 разів у всіх частинах своєї «Історії Малої Росії» і в третьому виданні (1842), чим, безперечно, сприяв популяризації рукопису і наближував час його публікації. Могутній вплив «Історії Русів» на історичні погляди Д. Бантиш-Каменського засвідчили зміни, внесені ним в друге і третє видання, а саме:

здійснено літературну обробку тексту; проведено структурні зміни (замість 4-х 3 самостійні частини з точними хронологічними назвами: 1 — «От водворения славян в сей стране до присоединения оной в 1654 г. к Российскому Государству царем Алексеем Михайловичем»; 2 — «От присоединения сей страны к Российскому Государству до избрания в гетманы Мазепы; 3 — «От избрания Мазепы до унич-тожения Гетманства»);

введено додаткові розділи, пов'язані з етнографією України: розмірковування автора про українську мову, про побут і звичаї корінного населення тощо;

поглиблено соціально-економічний аспект історії Лівобережжя після 1654 року;

підкреслено автохтонність українського населення; докладніше трактується історія Гетьманщини 1654-1764 рр.; поглиблено матеріал про гетьманів І. Мазепу, Л. Полуботка, Д. Апостола, К. Розумовського та інших «автономістів»-патріотів, які боролися за збереження самобутності суспільно-політичного устрою Гетьманщини (Лівобережної України), офіційно анафованих. Це особливо стосується гетьмана І. Мазепи, про якого російська історіографія писала тільки в негативному плані як про зрадника царя і Росії.

Заслуга Д. Бантиш-Каменського в тому, що він показав, на відміну від офіційних ідеологів, не тільки негативні, а й позитивні сторони діяльності і характеру Мазепи. Про нього історик писав як про людину обдаровану від природи «умом необыкновенным», високоосвіченого, «но с хитростью, осторожностью Выговского»,  зі   злобою,   підозріливістю,   «любостяжанием» Брюховецького, перевершуючого Дорошенка «в славолюбии, всех в неблагодарности». Дії І. Мазепи в період шведської кампанії 1708-1709 рр. автор характеризує однозначно: зрадництво. Разом з тим йому імпонувала політика гетьмана і його наступників, спрямована на збереження попереднього суспільного устрою Гетьманщини. Однак вчений зробив не зовсім правильний висновок: «ніби Петро І хотів перемінити Малу Росію тільки із-за старшинських зрад. Він не усвідомлював, що головною причиною тому була нетерпимість імператора до будь-яких обмежень особистої деспотичної влади»¹.

Такі «русофільські» вияви Д. Бантиш-Каменського український вчений-історик Володимир Кравченко схильний пояснити цензурними проблемами. Принаймні це стосується різниці рукопису першого розділу «Історії Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, що знаходиться в рукописному відділі Петербурзької бібліотеки ім. М. Салтикова-Щедріна, і першої частини книги 1822 року видання. Проведена скрупульозна робота над обома текстами, аналіз вилучених «делікатних» проблем історії України, а саме:

коментаря-спростування Д. Бантиш-Каменським історичного епізоду про намір І. Мазепи, переданий усним способом через миргородського полковника Данила Апостола (як інтерпретує російський історик І. Голиков) купити свою реабілітацію у Петра І ціною видачі Карла XII;

висновку Д. Бантиш-Каменського, що після смерті гетьмана Скоропадського «поховані права та вольності малоросійські, хоробрими: Косинським, Наливайком, Тарасом, Павлюком, Остряницею, Гуном і, нарешті, безсмертним Зиновієм Хмельницьким протягом піввіку, кров'ю набутих»²;

все це дозволило зробити такий висновок: «Певно, що згадані зміни мали цензурний характер і були спрямовані на те, Щоб знизити рівень звучання станового патріотизму українського дворянства і виключити все, що могло нагадати завуальовану критику кріпацтва»³.

________________________

¹Гуржій О. Штрихи к портрету «настоящего историка» // Гуржій О. Ево­люція соціальної структури селянства Лівобережної та Слободської України (друга половина ХVІІ-ХVПІ ст.). - К.: 1994. -С.16.

²  Кравченко В. Рукописна «История Малой России» Д. М. Бантиш-Камен­ського // Київська старовина. - 1992. - №. 5. - С. 66.

³Там само. -С. 67.

 

Висновок, безперечно, правильний, але далеко не вичерпний. Дослідник, як нам видається, пішов проторено-збитим шляхом, традиційно звинувативши драконівську царську цензуру. Цей «локально-банальний» висновок не може задовольнити дослідників. Свого часу, згадуючи лекції С. Соловйова, історик К. Бестужев-Рюмін писав: «Запитаємо людину, з ким вона знайома, і ми пізнаємо людину; запитаємо народ про його історію, і ми пізнаємо народ». Цими словами С. Соловйов розпочав свій курс 1848 року, коли я мав щастя його слухати: в історії народу ми його узнаємо, але тільки в повній історії, де на перший план виступають суттєві риси, де все випадкове, несуттєве відходить на другий план, віддається в жертву збирачам анекдотів, любителям «курйозів і раритетів». Хто так високо тримав свій прапор, той вірив у майбутнє людства і старався виховати підростаюче покоління в цій високій вірі»¹.

_________________________

¹ Бестужев-Рюмин К. Биографии и характеристики: Татищев, Шлецер, Карамзин, Погодин, Соловьев, Ешевский, Гильфердинг. - СПб., 1882. - С. 256-257.

 

На жаль, дослідник зацікавився змінами тільки першого видання і зовсім не взяв до уваги зміни другого (1830) і третього (1842) відзначених видань, де в багатьох фрагментах «делікатні» епізоди історії України підсилені, розширені і поглиблені, а отже, відчутно нівелюють висновки дослідника В. Кравченка.

Тим більше, що друге видання книги вийшло після розгрому декабристів, коли новий цензурний закон 1826 року позбавив університети цензурних прав, зосередивши інспекційні інституції у двох російських столицях, що історичні праці про минуле України нещадно «фільтрувались», а найменші відступи від норм російської мови чи офіційної ідеології самодержавства, розроблені міністром С. Уваровим, зазнавали систематичного, жорстокого переслідування, що навіть мізерна кількість української художньої продукції не публікувалася, а сам історик, позбавлений посади, не мав маєтку і, відсторонений від суспільного життя, залишився без засобів до існування.

Отже, по-перше, можна дивуватися мужності Д. Бантиш-Каменського, який не побоявся висловити ідеї «українського дворянського сепаратизму» у другому і третьому виданнях, що дозволили йому залишитись «справжнім істориком, а не поверховим оповідачем чи переписувачем»¹, як назвав його О. Пушкін у листі від 26 січня 1835 р.; по-друге, доповнити висновки Кравченка з акцентом на світоглядні позиції Д. Бантиш-Каменського, його наукові й політичні уподобання, які, крім цензурних заборон і фільтрів, мали пряме відношення до змін ранніх, залежних від «Истории Государства Российского» М. Карамзіна, і змін пізніших, зроблених під впливом «Історії Русів».

З огляду на це імпульси написання «Історії Малої Росії» Д. Бантиш-Каменським майже ідентичні з імпульсами видання збірки «Опыт собрания старинных малорусских песен» україн­ського грузина М. Цертелєва. Виходець з кавказьких князів, народжений на Полтавщині, де провів свої дитячі роки, М. Цертелєв жив у Москві (після закінчення Московського університету) і не мав ніякого інтересу до України та її народу. «Доля давно відштовхнула мене від батьківщини, — писав він 12 травня 1825 року, — проте я пам'ятаю все, не лише бачене, а й чуте, звуки, що вражали в дитинстві; пам'ятаю чимало пісень і приказок: сховище народної мудрості та почувань — ранні враження незабутні»². Допоміг йому воскресити враження дитинства Д. Трощинський, полтавський губернський маршалок, «автономіст», під впливом якого М. Цертелєв починає свою етнографічну діяльність і першою своєю збіркою відкриває пісенну душу української народності росіянам.

Д. Трощинському він присвячує свою збірку, епіграф якої («Могили прадідів, звичаї їх прості, каміння, стіни, все, ба навіть самий дим над домом батьківським вважаю я святим») «показує настрої й мотиви, що керували М. Цертелєвим при збиранні українських пісень та дум, — писав М. Зеров. — Спочатку це була українська пісня, чута в дитинстві, а потім — краєвий український патріотизм, вихований у Трощинського в Кибинцях»³ (на Миргородщині, де доживав свій вік Д. Тро-Щинський. — О. М.).

_______________________

¹Карамзин Н. и Пушкин А. Письма к Д. Н. Бантиш-Каменскому. 1818-1835 // русская старина. - № 4. - С. 526.

²  Цертелєв М. Відкритий лист М. Максимовичу // Вестник Европы. - 1827. - №12.-С.272.

³  Зеров М. Етнографічні вивчення на українському грунті // Зеров М. Лекції з історії української літератури (1798 - 1870) / Під ред. Д. Горзлін і О. Соловей; Канад. ін-т укр. студій. - Канада: Мозаїка, 1977. - С. 74.

 

Д. Бантиш-Каменський зазнав впливу М. Рєпніна та його оточення, про яке відомий історик України сказав: «Треба під. креслити, що оті «малі Глухови» (тут у значенні гетьманські столиці. — О. М.), панські резиденції, як-от Обухівка — Капні-стів, Кибинці — Трощинських, Яготин — Рєпніних, Сокиренці -Галаґанів, Седнів — Лизогубів, Качанівка — Тарнавських, пізніше, у 40-х роках XIX ст., даватимуть можливість творчого виступу й забезпечать інтелігентну аудиторію Шевченкові і по­яву нової генерації українських митців»¹.

На   цьому   суспільно-політичному   й   підневільно-націо­нальному тлі й вирізняється посилена увага дослідників до української минувшини, сфокусована на козацтво, що наклало глибокий відбиток на розвиток історичної думки і становлення нової української літератури. «Інша сфера литературної діяльності в Південній Росії, — писав М. Драгоманов, — вже безпо­середньо зобов'язана своїм розвитком козацтву. Це історіографія, багатство якої в XVII і  на початку XVIII століть становить такий контраст бідності національної історіографії в тодішній Північній Русі. Далеко не всі пам'ятки історіографії Південної Русі дійшли до нас, але все з того, що вціліло, майже не користується увагою нашої науки і школи, а відтак ледве відоме за іменами. Між тим, лише перерахування важливих пам'яток цієї історіографії вказує на їх значення. Це «Летопись Самовидца о войнах Хмельницкого», «Диариуш» Самуила Зорка, писаря в Коше, що не дійшов до нас, але послугувався джерелом С. Величку; «Сказание о войне козацкой» С. Величка, реєстри всього війська запорізького, що були в руках Максимовича і ним описані, але до цього часу не видані і, швидше за все, зниклі.., літопис Максима Плиска, доведений до 1780 р., Григорія Грабянки «Небывалая брань Б. Хмельницкого с поляками», записки Марковича (йдеться про десятитомний щоденник  українського  мемуариста Якова  Марковича  (1696-1770), який обіймає період 1717-1767 рр. — О. М.), «Диариуш» Ханенка, «История Русов» (псевдо) Кониського»².

________________________

¹ Пріцак О. Доба військових канцеляристів. - С. 66.

² Драгоманов М. Малороссия в ее словесности //Драгоманов М. Вибране. -К.: 1991.-С. 2.

 

У центрі уваги теоретиків 1790-х рр. — гіпотетичний період написання «Історії Русів» — зостається проблема сутності людини в її стосунках зі світом, однак з акцентом на питання про природу і походження зла, яке збуджувало розуми упродовж цілого століття. Тепер чітко виявилась недосконалість людського соціального і морального буття. Де джерело зла — у природі, суспільстві, в моральному світі людини?

Відповіді вчених на ці питання досить суперечливі, та всіх їх єднає «літературний» погляд на історію, теоретично обгрунтований французьким драматургом і поетом Марі-Жозефом Шеньє у статті «Історичний огляд стану і успіхів французької літератури після 1789 року» (1815). П'ята глава книжки присвячена успіхам французької історіографії і вивченню розвитку цього жанру від перших середньовічних зразків аж до сьогодення, від Жуенвіля до п. де Сегюра.

Не всі оцінки Шеньє, зрозуміло, витримали випробування часом, проте нас цікавлять доволі точно висловлені думки про «літературну» концепцію історії, ускладнену філософськими і політичними тенденціями, поєднанням авторами «класичної» традиції з інтересами французького просвітництва. Історія, за Шеньє, — це все ще література, жанр, близький до епосу і роману; недаремно Гомера вважають першим істориком, а Геродота — Гомером історії.

Через п'ять років (1820) з'явилася посмертна праця державного діяча і юриста Ж.-Е.-М. Порталіса (1746-1807) «Про засто­сування філософського духу і про зловживання ним у XVIII сто­літті»¹, одна глава якої присвячена історії. Засвоєнням «філософського духу» в історичній науці Порталіс вважає нау­кову критику, спрямовану проти релігійних легенд і вигадок жерців. Йому здавались недостовірними всі перекази й легенди періоду безписемності, тому, щоб застрахувати себе від поми­лок, він установлює правила елементарної критики джерел. Однак головне завдання історії, на його думку, — не встанов­лення фактів, а суд. Історія — це священний трибунал, що виголошує свій вирок діячам минулого. Разом з тим це керівництво для практичної політики. З'ясовуючи причини подій, філософ окреслює шлях законодавцям і правителям, тим самим сприяє благу людства.

________________________

¹ Роrtalis F. Dе l'usage et de l'abus de I'tsprit philosophique durant XVIII siесlе, 1820.

 

Подібне ж завдання поставив перед собою й автор «Історії Русів», який піддав нищівному осуду ворогів-кривдників України, насамперед Польщу і Росію. Невипадково більшість Дослідників усіх часів називала «Історію Русів» політичним трактатом, а часто політичним памфлетом. «Автори таких творів дуже мало дбають про збирання солідних історичних джерел для своєї праці, — з обуренням писав Геннадій Карпов майже чверть століття після виходу «Історії Русів», звинувачуючи автора в невігластві, озлобленості і бездарності, — але рівночасно для доказу вірогідності всього, що вони розповіли, підбирають для свого захисту найбільш гучні авторитети... Основна прикмета таких літописів — це, по-перше, зверхній лібералізм, проповіді гуманних ідей, обвинувачення неприємних авторові осіб і народів у деспотизмі, неосвіченості, варварстві, схильності до підступу, лякливості, придуркуватості, а тим, яких автор бере під свій захист, приписуються всі протилежні цим приємні прикмети. Друга ознака: багатство анекдотів у них; прості, звичайні події прикрашуються фантазією. Необхідний для усього того талант не завжди є в авторів фальшивих літописів, так, що поезія їх оповідань і поезія проповіді видаються людині з серйозним поглядом непристойними вже тому, що вони надмірно штучні, одначе для неосвіченої маси вони доступніші, ніж поважні досліди. До числа таких літописів належить «Історія Русів», яку до цього написала людина без таланту, цілком не ліберальна, але надміру роздратована. За результатом   незнання   автор   «Історії   Русів»   може   зайняти найгірше місце серед фальшивих творів»¹. Г. Карпов визнає тривалу і величезну популярність «Історії Русів», та пояснює її як нахилом суспільства до негативного напряму, так і крайньою необізнаністю тих, «серед яких випустили подібний памфлет».²

^{______________________________________}

¹Карпов Г.  Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся... -С. 47-48.

²  Там само. - С. 48.

 

Негативний запал російського історика аргументовано по­гасив М. Максимович. Не заперечуючи наявності численних помилок в «Історії Г. Кониського», зумовлених браком вірогідних матеріалів і низьким рівнем історичної науки, М. Максимович назвав «Історію Русів» мистецьким нарисом бажаної для нас історії українського народу, пройнятої духом життя.

Усі ці міркування в продуманій і чіткій формі відбивають ідеї, поширені в європейській історіографії початку XIX ст., характерною ознакою якої є турбота про літературну досконалість. Форма історична, її якість мисляться як щось незалежне від матеріалу, швидше, не підвладне йому. Українським історикам імпонувала думка Порталіса про те, що історія, як і література, повинна хвилювати і «приваблювати» читача. Вона (привабливість. — О. М.) не боїться образити гідність історії детальним описом речей, учинків і обставин. Цю «привабливість» історик має надати своєму матеріалові, а не виявляти в ньому.

Особливе місце в розвитку історіографічних ідей належить Жану-Шарлю-Леонару Сімонд, відомому під псевдонімом Сісмонді (1773-1842), автору 16-томної «Історії італійських республік» (1807-1818), для якого єдиним засобом розв'язання всіх політичних і соціальних проблем виступає добре продумана конституція. «Мій твір є вираження одної ідеї, одного почуття, що надихає мене все моє життя»¹, — писав він графині Альбані 14 травня 1817 року після закінчення своєї багаторічної праці.

________________________

¹ Sismondi G-С-L. Еріstоlагіо, гассоltо, соn intrоduzoine e поtе, lа сurа dі Сагlо Рellіgгіnі. - Zиrісh, 1807. - S. 370.

 

Ця ідея і почуття визначені його філософськими позиціями і всією системою мислення, що зводились до потреби побудови такого ладу, який би гарантував людям свободу, добробут і щастя. Свої ідеї Сісмонді успадкував від Иоганнеса Мюллера, перші томи «Сeschiten Schweizerischen Eidgenossenschaf» якого з'явились уже 1786 року і викликали сильне враження у читачів. У конституції Швейцарії він вбачав повне здійснення ідеї народоправства, за якого кожний пастух брав участь в управлінні державою. Швейцарців Мюллер трактував як «людей природи», які живуть за законами її, тому вони такі доброчесні, щасливі, а головне, вільні. У патетичному зверненні до швейцарців він закликав їх оберігати свої старі заняття, уникати багатства і доглядати стада, як робили це їхні предки.

Начитаний, ерудований, Мюллер мало цікавився фактами та їх достовірністю, як і його читачі, які надавали перевагу емоціям перед документами. Тому, бажаючи надати своїй розповіді «наївного» характеру, він змусив своїх героїв висловлюватися стилем швейцарських середньовічних хронік. У результаті вийшло щось подібне до французького жанру «трубадур», Що свого часу вплинув на розвиток історичних зацікавлень, але в 1820-і роки вважався вже «застарілим рококо». Та значення Мюллера у розвитку історіографії не стільки в його винятковій обізнаності, скільки в тому, що він один з перших в європейській історіографії відтворив середньовіччя не як період невігластва і варварства, а як час розквіту і моральної краси, зробив це так цікаво і вишукано, що мадам де Сталь рекомендувала його книги французьким читачам, вважаючи автора «найученішим з істориків, який був справжнім поетом у відображенні подій і людей»¹.

________________________

¹ Реизов Б.   Французкая романтическая историография (1815-1830). - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1956. -С. 35.

 

Для автора «Історії Русів» розуміння середньовічної історії як «історії свободи» козацької республіки, а ширше як загальнолюдської, було близьким і прийнятним. У руслі цих концепцій і розвивалася історіософська думка автора псевдолітопису. Манера автора пам'ятки «привабливо», захопливо описувати історичні події закорінена в українську традицію.

З кінця XVII століття з'являється численна література історичних записок, мемуарів, політичних памфлетів, хронік, діаріушів, генеалогічних оповідань і навіть віршованих творів про Хмельниччину, що в сумі створювали своєрідний жанр стисло­го літописання, яке давало виразну картину національних діянь. Серед них заслуговують на увагу сімейні хроніки, які створювалися під кінець XVII століття, коли старшинські роди, претендуючи на дворянський статус, в такий спосіб доводили шляхетське походження родини; діаріуші  Миколи Ханенка (1690-1760): малий «Діаріуш, або Журнал», що обіймає 1722— 1760 рр., і великий «Партикулярний журнал, чи Для пам'яті щоденна записка», що вів його автор з 9 листопада 1719 року до 29 січня  1754 року (з перервами) — час фатальних для України подій доби Руїни. 1798 року, у рік виходу «Енеїди» І. Котляревського, Я. Маркович, онук генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича, автора «Щоденника од року 1716 до 1767», написав «Записки о Малороссии» — своєрідну енциклопедію України, пройняту щирим патріотизмом і лю­бов'ю до історії, мови та поезії.

Український історик і романіст Валерій Шевчук, прочитавши вперше «Діаріуш» Миколи Ханенка, задумав написати на його основі художній твір. Але, переклавши його повністю і проникнувши в його зміст глибше, він усвідомив, що такий твір писати не треба, бо він уже створений самим Миколою Ханенком. «Перо Ханенка таке вправне, а добір фактів такий густий і драматичний і так дібраний, що мимовільно витворився художній ефект, а сам діаріуш став блискучим зразком не лише історичного документа, а й діаріушної прози. Ми зримо бачимо мандрівку гетьмана до Москви: сцени московських прийомів та гулянь описано цілком хронографічно, проте у тих описах відчувається художньою рукою творений бароковий гротеск, особливо в описах похоронів, святкувань, феєрверків та розваг російської знаті з їхньою уродженою бундючною надмірністю і ряженістю, що увіч відбиває духовну почварність вищих сфер тодішнього російського суспільства. А як пластично описано лицемірний образ царя Петра. На перший погляд, автор виявляє, за етикою того часу, повну чемність до царя, але він не може не виявити оголеного дна цієї страшної людини й у деталях показує, як холоднокровно, по-садистськи Петро убивав Скоропатського»¹.

Автор діаріуша, як бачимо, також сповідує ту ж «літературну» концепцію історії, як і анонімний автор «Історії Русів», зробивши головним сюжет, побудова якого включає в себе одночасно великий інтерес і наслідки високої ваги.

Упродовж ХVІ-ХVІІ ст. малих літописів було написано дуже багато, та, на жаль, тільки незначна частина їх дійшла до нас: «Дещо з того, що вдалося зібрати у другій половині XVIII та першій половині XIX ст. (Чепа, Полетика, Безбородько, Рум'янцев), було видано у Києві в 1856 році М. Білозерським («Южнорусские летописи»). Він мав намір оприлюднити значно більше літописів, але видав лише один томик. Значніша за обсягом збірка вийшла в 1888 році («Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России»). «Історична вартість малих літописів різна: поруч із значними зразками літописання, сповненими маловідомих фактів та подій, є літописи фактологічно убогі, що лишень повторювали, часом з помилками і спотворено, загальновідомі події; чимало серед них і цілком сухих реєстрів, а трапляються й живі, майже художні описи тих чи інших подій нашої історії, життя»².

________________________

¹Шевчук В. Малі українські літописи, хроніки та діаріуші // Київська старовина. - 1993. -№ 6. -С. 19.

²Там само. -С. 18.

 

До останніх належала «Історія Русів». Саме властивість «Історії Русів» «приваблювати» притягала до себе задовго до публікації у перші десятиліття XIX століття українців, росіян, поляків, німців, для яких Україна була tегга іпсоgnіtа або сприймалась як одна з незначних провінцій Росії, нічим особливо не примітна і невідмінна від, скажімо, колишнього казанського чи астраханського царства. І це при тому, що з Києва бере свій початок просвіта Русі, що тут найперше поширилось християнство, що тут почалась писемність, тут створювались літописи, співав Боян, звідси вийшов автор «Слова о полку Ігоревім».

Починаючи з 30-х років XIX ст., уже досить широко і різноманітно, значною мірою завдяки «Історії Русів», усвідомлюється тема козацької України в історичних жанрах українських романтиків. Минуле нагадувало сучасникам про великі «громадянські подвиги» предків. Свідомо протиставляючи минуле ганебному рабському сучасному, романтики тим самим підтверджували наступництво, одвічно-національне походження українського вільнодумства, пробуджували національну гідність, мужність і волю до боротьби, наближали свободу і щастя своєму народові.

У такому романтизмі з'являється історична свідомість, згідно з якою світ перебуває у стані безперервного руху і розвитку. Світ і людина мають минуле, сучасне і майбутнє, що виявляються в індивідуально-історичних формах. Звідси — неможливе без історичного минулого досконале самопізнання. Адже без знання минулого не можна зрозуміти сучасність, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства.

Всупереч конкретно-чуттєвим контактам особистості із середовищем (у просвітительській естетиці), обмежених побутовими зв'язками, людина і людство в романтизмі втягуються в історичний рух і виходять на зустріч з космосом, природою, історією, народом, долею, Богом. Замість родинно-побутових конфліктів — драма народу і світу. Коли просвітителі прагнули  встановити  для   всіх   єдині   правила  розуму,   мислення, «суспільну угоду», над якою стоять закон і держава, романтики рішуче заперечували державу як орган, який пригнічує особистість, вважали ідеалом суспільні відносини, засновані на безпосередніх    контактах    індивідів    і    самоврядуванні    народу. «Романтичний історизм, — зазначав М. Яценко, — не тільки посилює інтерес до козацько-старшинських літописів XVII-XVIII ст., а й породжує в 20-40-х роках дворянську історіографію»¹, яскравими представниками якої є Олекса Мартос (1790— 1842) і Микола Маркевич (1804-1860).

________________________

¹ Яценко М. Українська романтична поезія 20-60-х років XIX ст. // Україн­ські поети-романтики: Поетичні твори. - К.: 1987. - С. 19.

 

Родом із Полтавщини, високоосвічений (закінчив Петербурзьку інженерну школу), учасник російсько-турецької війни (1806-1812), О. Мартос покинув офіцерську службу, «не бажаючи служити під рукою відомого Аракчеєва: в 1822 р. дістав цивільну посаду в Сибіру і до самої смерти служив по різних місцях Росії»¹. Ще в юності, зацікавившись старожитностями, він не задовольнявся писемними джерелами, а намагався відвідати історичні місця, пов'язані із славними іменами: місце загибелі Тимоша, сина Б.Хмельницького (в Сучаві, 1810); могилу гетьмана Мазепи (в Гараці, 1811). Пізніше, зібравши чимало архівних матеріалів, «польські й малоросійські літописи», серед них й «Історію Русів», працює над історією України: «Я займаюся історією нашої спільної вітчизни і, дякуючи долі, три томи, що закінчуються смертю Хмельницького, вже давно в тутешній цензурі», — пише він 1822 року. З листа довідуємося про те, що історія матиме 5 частин, остання з яких «з усіма подробицями революції Мазепиної, взята з джерел вірних, рівномірно давно закінчена, отже зостається тільки четверта частина. Вона надзвичайно різноманітна і багата, так як включає хід подій усіх гетьманів від Богдана, так протилежно описана ма­лоросійськими і польськими хроніками, але стає все більше цікавою»².

Крім архівних джерел, О. Мартос вже прочитав «Історію Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського (1822) і радів, «що він взяв на себе труд розорати дике поле дієписань України: «Більше оратаїв, більше їм слави!»³ Праця була прорецензована і схвалена до друку, та, на жаль, тільки два розділи третього тому були опубліковані 1822 р. в «Северном Архиве» (Уривок з історії Малоросії (1650-51) — про Берестечко і «Уривок (1652-54) — про шлюб і смерть Тимоша. Залишились тільки «Записки», багаті фактичним матеріалом, цікавими думками й оцінками про історичні постаті, особливо про Хмельницького і Мазепу. Знаменно, що в час, коли російська історіографія об­кидала брудом зрадника-злодія гетьмана Мазепу, Олекса Мартос долає тисячі кілометрів, щоб вклонитися могилі гетьмана і сказати: «Він був друг свободи і за це вартий поваги нащадків.

________________________

¹Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. - Мюнхен, 1966. - Т. 2. - С. 77.

²Там само. - С. 78.

³Там само.

 

Після його відходу із Малоросії пожильці її загубили свої права, такі священні, які Мазепа довго захищав із властивою кожному патріоту любов'ю і палом... Мазепа найосвіченіший, найлюдинолюбніший чоловік, вправний полководець і повелитель вільного, отже щасливого народу»¹.

Микола Маркевич (1804-1856) дебютував збіркою поезій російською мовою «Украинскія мелодіи» (1831), зібрав дуже солідну колекцію писаних пам'яток з історії та етнографії, серед яких козацькі літописи, «Історія Русів», записки, «Малороссійскія дела московского «Архива М-ва Иностр. Дел» та ін., які після смерті потрапили до Рум'янцевського музею в Москві під назвою «Маркевичевского архива».

Рукопис «Історії Русів» М. Маркевич одержав від дядька дружини Єгора Раковича, очевидно, ще в 20-х роках. Власне, вона стала і сильним імпульсом і джерелом його поетичної збірки «Украинскія мелодій» та сприяла введенню у вжиток бага­тьох аксесуарів романтичної поетики — «високих могил», «буйного вітру», «широкого Дніпра» тощо. Джерелом її, крім пісень, була й рукописна «Історія Русів».

Захоплення «Історією Русів» було таке нестримно велике, що він у своїй поетичній збірці надає перевагу українській національній тематиці, зокрема тематиці історичній. В основу аргументів про потреби української тематики М. Маркевич бере романтичне тлумачення права на існування національної літератури та вихід її за межі побутових тем. «Як мені, жителю 19-го віку, давати перевагу вибору із звичаїв, пригод і повір'їв греків віку Арістидова, — писав М. Маркевич, — тоді коли я маю спосіб знайти стільки ж поезії в сучасних і вітчизняних звичаях, переказах і забобонах.

Перші мене захоплюють грайливістю уяви, останні тою грайливістю і, що незрівнянно сильніше, спогадами про юність, про землю, на якій я народився, про все, що близьке мені. Чи можу я зрозуміти всю красу древніх, якщо я не розумію і не бачу безперечної краси сучасників. Чи можу я бачити минуле, що було за двадцять століть, коли теперішнє обминає і XII мене не стосується»².

________________________

¹ Єнсен А.   Слово від автора // Єнсен А. Іван Мазепа: Іст. картини. - К.: 1992. -С. 62.

² Украинскія мелодій. Соч. Н. Маркевича. - М.: 1831. -С. 11.

 

Захоплення урочистою простотою Гомера, на думку М. Маркевича, повинно навчити розуміти красу українських звичаїв, поезію життя українців. Адже своє, теперішнє, ближче, ніж стародавнє, тому й має бути основою рідної літератури:

«Так! Якщо повір'я України поетичні; якщо очевидна подібність їх з давніми міфологічними переказами, то чому ж не взяти їх ціллю віршових наших описів?.. Нам ближчі предмети вітчизняні і сучасні, бо вони зрозумілі для наших читачів...»¹

Федір Богдан, Підкова, Косинський, Наливайко, Лобода, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Павлюк, Остряниця, Кривоніс, Дорошенко, Полуботок, Войнаровський — усе це, на думку Маркевича, герої України, які можуть надихати на поетичну творчість. У передмові до збірки він зазначає: «История наша ... много представляет прелестей для истинного дарования»².

Автор «Украинских мелодій» мріє дати «детальний опис красот історичних, принад природи, звичаїв, обрядів, одягу, древнього правління малоросійського. Приємно було б згадати, яким був Батурин, Чигирин чи Глухів в часи пращурів наших, які були побут, мова, приємно уявити собі вітчизну в дні її минулі³.

________________________

¹Украинскія мелодій. Соч. Н. Маркевича. - С. 12.

²Там само.-С. 12-13.

³Там само. - С. 24-25.

 

Цікаво, що з потребою звеличення окремих діячів колишньої України М. Маркевич пов'язує бажання «детального опису красот історичних». Для цього він використовує матеріали «Історії Русів», на котру неодноразово посилається в історичних коментарях до поезій. «Не думаю, щоб багато людей, — писав М. Маркевич у примітці до «Федора Богдана», — мало в себе копію «Исторіи Малороссійской Архієпископа Георгія Конисскаго», а втім жаль, що він не виданий; маючи цей намір, ледве чи я зважуся виконати його скоро, бо не знаю, чи є ті на-слідники, що можуть користуватись виключним правом видавати книгу свого тестатора впродовж 25 років по його смерті. Ця книга гідна великої звісності з уваги на повноту огляду й цікаві деталі, що інші історики або пропустили, або виклали занадто коротко. Шерер (мається на увазі Шерер Йосип Бене-дикт (1741-1824), французький історик України, який в 1788 році видав «Аnnales de la Petite Russie», де повністю включив промову гетьмана Полуботка перед Петром І з «Історії Ру­сів». — О. М.) говорить про все, що було до Хмельницького, мимохідь. Д-дій Бантиш-Каменський починає історію від Хмельницького. Кониський не виданий і тому покликатись на нього не можна: а незважаючи на те, як же пропустити ймення Федора Богдана, Підкови, Шаха, Косинського, Наливайка, Лободи Сагайдачного й інших їм подібних»¹.

У передмові до збірки М. Маркевич робить екскурс в історію України, славних її героїв, життя яких — гідне пам'яті нащадків та наслідування. Їх і оспівав М. Маркевич у віршах: «Платки на козачьих крестах», «Гетьманство», «Чигирин», «Украина», «Федор Богдан», «Медный бык». «Лишаючи часові і нагоді, — мотивував поетизацію Федора Богдана і Наливайка М. Маркевич, — я відклав на кілька місяців, а може й років, бажання написати ще кілька мелодій на честь наших героїв: один Хмельницький вартий великої поеми; та може трапитися, що я знов коли-небудь візьмуся за перо, щоб прослави­ти моїх прабатьків і місця, освячені їх присутністю; можливо, що і перші мої спроби були невдалі, можливо, що не перечитають і того, що я досі написав; я бодай відчуваю і без самолюбства скажу, що я сподіваюсь отримати похвалу за мою ціль від моїх земляків»².

________________________

¹ Украинскія мелодіи. Соч. Н. Маркевича. - С. 135.

² Там само - С. 137.

 

М. Маркевич справді взявся за перо, але не за поетичне, а за перо історика. Історія України з «Історії Русів» постала перед його очима в сотнях живих постатей, героїчне життя яких, кожного зокрема, не можна приректи на забуття: Федір Богдан, що переплив із 3000 козаків до Синопи, до Трапезунда, що стояв біля брам Царгорода й озброєною рукою узяв данину від мусульман, вартий, на думку Маркевича, хоч якоїсь згадки нащадків, наділених вищим натхненням; Підкова, котрий був причиною таких сильних скарг султана, й Шах, що був славний набігами на околиці, які належали потомкам Мохаммеда, й заснував своє житло в Ясах, які сам завоював, не подібні до давніх лицарів, що з хрестом на плечі йшли проти невірних; не гідний забуття і нащадок Скалозуба благородний Косинський, який стояв за честь своєї віри й батьківщини, що, незважаючи на хоробрість, загинув за рідний край і за віру. «Не заслужить догани, впевнений Маркевич, вибір поета, якщо він проспіває в честь пам'яті Кониського один вірш з почуття вдячності. «Наливайко, що загинув такою страшною смертю, але славний спаленням Слуцька й Могилева; товариші його смерті Лобода й Мазепа; Петро Конашевич Сагайдачний, цей хоробрий полководець козаків, який стояв під Москвою, товаришем якого був уосіблений страх, останки якого ще не затерлись у народній пам'яті, сліди якого зостались іще під іменем шляху Сагайдачного, невже не дадуть натхнення?»¹

Жанрові рамки поезії унеможливлювали реалізацію такого широкого задуму. На одному подиху була написана «Історія Малоросії» в 5 томах (1842-1843), з яких два томи займає текст, а три — «Приложенія» (історичні документи і примітки). Історія М.Маркевича далека від дослідницького характеру, але перейнята українським патріотичним духом, як і «Історія Русів», на ґрунті якої вона написана. «Звістки «Исторіи Русовъ» приводить Маркевич, — писав дослідник Маркевича Олександр Грушевський, — або зазначивши ймення Кониського, або без імення, глухо покликуючися: «говорить літопис, говорить наш літопис, ось слова наших літописців». Поруч цих дуже численних покликань на «Исторію Русовъ» не зайва річ відзначити також їх характер. Маркевич дуже близько дотримується тексту «Исторіи Русовъ», намагається не пропустити жодного влучного спостереження попередника. Практичні вказівки бере також Маркевич дуже часто з «Исторіи Русовъ», в інших випадках текст «Исторіи Русовъ» править за основу, і М. Маркевич тільки розвиває детальніше її думки і погляди. Тримаючись близько «Исторіи Русовъ», Маркевич повторює інколи й її помилки»², в результаті чого праця М. Маркевича як наукове джерело з часу появи була анахронізмом. Та це аж ніяк не завадило її популярності та популярності «Історії Русів» не тільки серед українців, а й чужинців.

________________________

¹ Грушевский А. К судьбе «Истории Русов». Зпизод из украинской историографии ХІХ в.- С. 113.

² Там само. -С. 114.

 

Д. Дорошенко називає це явище характерним для тих епох у житті поневолених націй, коли під загрозою історичного укладу життя з боку сильніших сусідів вони глибше відчувають вагу власної історичної традиції. Їхні погляди звернені у глиб минувшини, в якій вони намагаються знайти власну опору, правову підставу й сили для обстоювання своїх громадських і національних ідеалів. «Українські козацькі літописи: Самовидець, Величко, Грабянка, а за ними й автори пізніших хронік та компіляцій XVIII в., — писав Д.Дорошенко, — аж до «Исторіи Русовъ» і далі вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать. Відповідно до того вони присвятили їй особливу увагу і старалися змалювати з якнайбільшою докладністю. В кінці XVIII ст. почалися й спроби наукового дослідження Хмельниччини: за першу таку спробу вважають працю Йогана Енгеля «Ceshichte der Ukraine» (1796), який використав майже всі друковані польські та інші джерела і мав також один український літопис»¹.

Популярність «Історії Русів» зростала неймовірно швидко, вплив її на умонастрої суспільства не послаблювався. Навіть після публікації літописів Самовидця і Г. Грабянки, коли звичайний читач (не історик-професіонал) без особливих зусиль міг побачити фальсифікації, популярність «Історії Русів» не згасала: «Стежачи за науковими працями з історії України з 20 рр. нашого століття, — писав історик Орест Левицький, — ми бачимо, що роль головного провідного джерела, яка згідно з усіма правилами повинна б належати літописові Самовидця, перебрав інший літопис, а саме знаменита «Історія Русів», цей блискучий історичний памфлет, що так довго зводив багатьох істориків»².

У 30-і роки вплив «Історії Русів» виходить за межі України. 1839 р. польський учений Вацлав Александр Мацєйовський переклав кілька фрагментів з «Історії Русів» і опублікував у книзі «Раmietniki o dziejach, pismiennictwie i prawodawstwie Slowain ». У   нотатках   він   зазначив,   що,   працюючи   над   історією слов'янських   законодавств,   він   дістав   чотири   рукописи: «Перший рукопис, що дав мені генерал С[тороженко], писаний російським наріччям, а походить із XVIII ст. Він містить у собі відомості, про які навіть не снилось нашим історикам; і він тим важливіший, що автор, як це сам говорить у вступі, виписав його з щоденників генеральських писарів козацького війська, з універсалів королів і постанов польських сеймів, а також із давніх літописів»³.

_________________________

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України. - С. 3.

² Левицкий О. Опыт исследования о летописи Самовидца // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник: Хмельницкой, «Краткого описання Малороссии» и «Собрания исторического». -К.: 1878.-С. 5.

³ Раmіеtnіkі о dzіejасh, ріsmіеnnісtwiе і ргаwоdаwstwіе Slоwаn. - SРb, Lірsк, 1839. -Т. 1.-5.286.

 

Крім нього, М. Возняк вважає, що списками «Історії Русів» користувалися ще й такі польські письменники і вчені, як М. Чайковський, Б. Трентовський (1842), Б. Юндзілл (1845).

Отже, «Історія Русів» відбила духовний клімат України досліджуваної доби, історичне буття українського народу. Вона визначила нові орієнтири розвитку національної культури, що характеризувався нестабільністю у фундаментальних духовних цінностях Європи й Росії, коли переосмислювалися усталені погляди, ішов пошук у літературі. Визрівали нові історичні цінності, усвідомлювалася необхідність органічно й прискорено увійти в європейський культурний контекст.

У перші десятиріччя XIX ст. українська історіографія черпає (крім старої історичної традиції) з могутнього джерела народного життя, мови, словесності. Історичні пісні, думи, перекази та легенди в добу романтизму, започаткованого в Західній Європі вже в другій половині XVIII ст., набувають ваги історичних пам'яток, яким часто віддавали перевагу над писаними документами, як це спостерігаємо в «Історії Русів», що сама прислужилася Д. Бантиш-Каменському, М. Маркевичеві, М. Максимовичеві, О. Бодянському, О. Лазаревському та ін. Вже тоді українська історіографія, яка раніше опікувалась питаннями держави та її розвитку, починає ставити в центр уваги народ, його життя, історію народних рухів. Досліджуючи спочатку народ як об'єкт історії, українські історики в другій половині XIX ст. висувають його на чільне місце в українському історичному процесі. «Це визначило новий напрям української історіографії, який за певних відмін у різні часи і в різних дослідників був об'єднаний однією основною ідеєю — ідеєю народництва»¹, підтвердженням чого і є «Історія Русів» — живий доказ     нетлінності  і   невмирущості  державно-національної традиції.

Голос анонімного автора зазвучав єрихонською трубою, рятуючи честь свого покоління, — політично індиферентного, вмираючого, німого свідка руїни автономії краю. Упродовж Десятиліть він будив приспані думки про волю рідного краю, націлював нові покоління на реалізацію ідеї автономії України. Як автор-художник, невідомий автор «Історії Русів» засвоював естетичні принципи літопису, сприймаючи його як національний український тип розповіді про минуле, як особливу художню систему, що зафіксувала український погляд на історичні події, історичних осіб, на долю України.

________________________

¹ Енциклопедія українознавства. Загальна частина / НАН України. Ін-т укр. археографії. - Репринт. Відтворення вид. 1949 р. - К.: 1995. -1.2.- С. 400.

 

Неординарність твору анонімного автора «Історії Русів» ще до публікації була такою очевидною (і в жанрі, і в сюжеті, і в драматизації оповіді, і в розумінні природи естетичного в історії), що застосування традиційних критеріїв оцінки виключалося. Своєрідність «Історії Русів» зумовлена сукупністю національних традицій, часом вироблення нового історичного мислення, розумінням національної самобутності української історії, характером подій і тих випробувань, які випали на долю української нації впродовж багатьох століть.

Основні результати дослідження відображено в монографії та окремих статтях автора¹.

————————————

¹ Мішуков О. «Історія Русів» у контексті доби - першої половини XIX ст. Монографія - К.: 1997. - 115 с., «Історія Русів» у контексті мовної проблеми першої половини XIX ст. // Південний архів (філологічні науки). - Херсон. -1998. - Випуск І. - С. 8-13; «Історія Русів» у контексті національного руху // Су­часний погляд на літературу. Науковий збірник Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. - К. - 1999. - Випуск І. - С. 14-22; «Історія Русів» та її видавець // Рідні джерела. - 1999. - № 1. - С. 23-32; Політико-культурний контекст «Історії Русів» // Нова політика. - 1999. - № І. - С. 16-28; Філософська концепція «Історії Русів» // Рідна школа. - 1999. - № 4. - С. 15-20; «Історія Русів» та її видавець Осип Бодянський // Дивослово. - 1999. - № 10. -С. 53-55 та інші.