Глава 6
«ІСТОРІЯ РУСІВ»
у рецепції Миколи Гоголя

Про пращура М. Гоголя — козацького полковника і наказного гетьмана в часи Руїни Остапа Гоголя — згадується в «Історії Русів» («Задніпровські козаки,бачивши несамовиті вчинки Дорошенка над братією своєю, тамтешніми мешкан­цями, і мерзенну приязнь з Турками, сими непримиренними ворогами й гонителями Християнства, декотрі перейшли на мешкання до Малоросії і Слобідських полків, а інші, що ближче були до границь Польських, просили собі захисту в нового Короля Польського, який... настановив над ними Гетьманом вибраного з-поміж їхніх же Старшин Остапа Гоголя. І тії козаки, в числі 14700 чоловік, з новим Гетьманом своїм Гоголем,бувши у всіх діях з Королем Собієвським, що прославився великими успіхами над Турецьким Візиром та його армією, здобутій біля столичного міста Відня, визволеного тим від Турків під час головного їх на ньому приступу; тим порятували вони Імператора Німецького, або Римського, Леопольда» (228). В боях під Віднем 1683 р. загинув О. Гоголь (233). Його батько був відомий свого часу як автор українських комедій, представник українського дворянства, яке національно деградувало вже на початку XIX ст., що відбилося на самосвідомості автора «Тараса Бульби».

Прагнучи зробити кар'єру на державній службі, М. Гоголь подався до Петербурга (1828 року ) — столиці «великої Російської імперії», громадянином якої він себе вважав, «колонії освічених малоросіян», за словами Є. Гребінки, де «всі установи, всі академії, всі університети переповнені земляками і, коли призначають людину на службу, малорос привертає особливу увагу як un homme d'tsprit»¹ (розумна людина. — О. М.).

___________________

¹ Оглоблін О. Люди старої України. –Мюнхен.: Дніпрова хвиля, 1959.- С.130.

 

Кар'єри М. Гоголь не зробив, та придбав собі другу батьківщину, що переполовинила його душу і свідомість навпіл: «Скажу вам, — зізнається М. Гоголь у листі до О. Смірнової-Россет, — що я сам не знаю, яка у мене душа, хохлацька чи руська. Знаю лише, що ніяк би не надав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом і, як навмисне, кожна з них окремо включає в себе те, чого нема в іншій»¹.

Звідси — роздвоєння його національної свідомості, якої не позбудеться він до самої смерті. Насправді ж, як влучно відзначив С. Єфремов, у нього співіснували дві — українська і російська душі: «Одна молода, чарівна, овіяна чарівними споминами і поетичними мріями про далекий, милий серцеві рідний край; друга — стареча, холодна, сувора, з службовими замірами, з тим надмірним звеличанням офіціальної державності, що теж рано прокидається у Гоголя. Одна, що знаходила яскраві фарби і м'який гумор для українського життя, і друга, що холодним бичем сатири била по «расейской гнусной действительности»².

Полярно протилежні душі жили своїм власним життям, вимагаючи до себе повної і неподільної уваги, тому між ними «кипіла повсякчасна і безупинна боротьба, аж поки завершилася вона тим, що попадали знесилені і зломлені обидві душі, й бідолашний дводушник упустив певну життєву стезю та вже так і не напитав її, поки й життя було в тілі»³.

Літературний дебют («Ганц Кюхельгартен» — учнівське наслідування О. Пушкіна) також провалився. М. Гоголь зрозумів всю слабкість своїх творчих позицій і взявся за розробку нових тем і образів із життя українського народу, з народної творчості — найпопулярніших у російській літературі того часу. Прагнучи ввійти в російську літературу, М. Гоголь використовує свій потужний український екзистенціальний менталітет, що виявляється у самій структурі гоголівського художнього мислення, ліризмі народної пісні і навіть у самій його російській мові. Ще в період перебування в ніжинській гімназії М. Гоголь жваво цікавився народним побутом і творчістю. У «Книзі всякої всячини», куди робилися нотатки власні й виписані з різних книжок стосовно українських звичаїв, ігор і т. ін., знаходимо виписки з «Опыта собрания старинных малороссийских песен» М. Цертелєва і збірки українських пісень М. Максимовича (1827).

_______________________

¹ Гоголь Н. Полное собр. соч. - М.: 1952. -Т. 12. - С. 418-419.

² Єфремов С. Між двома душами // Єфремов С. Літературно-критичні статті. - К.: 1993.-С. 143. .

³ Там само.

 

Виношуючи задуми повістей, що склали збірку «Вечори на хуторі біля Диканьки», М. Гоголь звертається до матері і сестер із проханням надсилати йому відомості про українські народні обряди, звичаї, повір'я тощо. «Ви маєте тонкий, спосте­режливий розум, ви добре знаєте звичаї і побут малоросіян наших, — писав він матері в квітні 1829 р., — і тому, я знаю, ви не відмовитесь повідомляти мені їх у нашому листуванні. Це мені дуже, дуже потрібно. В наступному листі я чекаю від вас опису повного костюма сільського дячка — від верхнього одягу до самих чобіт з найменуванням, як це все називалося у найзакореніліших, найдавніших малоросіян, що найменше зазнали змін; так само назви одягу, що носять наші селянські дівки, до останньої стрічки, і також нинішні замужні та мужики... Ще детальний опис весілля, не опускаючи найменших подробиць... Ще декілька слів про колядки, про Івана Купала, про руса­лок... Багато ходить поміж простим народом повір'їв, страшних переказів, легенд, різних анекдотів і т. ін., і т. ін., і т. ін. Все це буде для мене надзвичайно цікаво».

За допомогою матері і сестри М. Гоголь одержував записи українських пісень, казок і повір'їв із різних куточків України: «По-перше, насамперед я повинен дякувати вам за посилку, сестрі за пісні, з яких особливо та, що: «Що се, братця, як ба­ряться» дуже характерна і гарна. Але найбільшу послугу зро­били ви мені, приславши старовинний зшиток з піснями, між ними є багато дуже чудових. Зробите велику послугу, якщо знайдете подібні тому зшиткові з піснями, які, я думаю, найбі­льше водяться в старовинних скринях між старовинними папе­рами у старовинних панів або у нащадків старовинних панів» ².

Безпосереднє знайомство М. Гоголя з українським побу­том і народною творчістю, різні історичні матеріали, зібрані ним, послужили дорогоцінним джерелом його творчої праці. Не обмежуючись знайомством із тодішніми малочисленими публікаціями українського фольклору, М. Гоголь сам успішно зайнявся збиранням народних пісень. За порівняно невеликий проміжок часу він зібрав значний фольклорний матеріал різного жанру.

_______________________

¹ Гоголь Н. Полное собр. соч. - М.: 1940. -Т. 10. - С. 141.

² Там само.-С. 284285.

 

Серед зібраних М. Гоголем пісень було чимало по­значених духом справжньої старовини, невідомих фольклористам. «У Гоголя є багато малоросійських пісень, побрехеньок, казок і т. ін., — писав О. Сомов М. Максимовичу в листопаді 1831 року, — яких я ще ні від кого не чував, і він не відмовиться поступитися піснями доброму краянину своєму, котрого заочно поважає. Він людина багато обдарована і знає Малоро­сію, як п'ять пальців; в ній виховувався, а сюди приїхав не більше як три роки тому»¹.

Тема народних звичаїв та оповідань неодноразово порушується в листуванні М. Гоголя з матір'ю (1829-1831), І. Срезневським (з 1833) і М. Максимовичем (з 1832).

Окрім естетичного захоплення українською народною по­езією, М. Гоголь відчував громадянський обов'язок «заради всього нашого, заради нашої України, заради Батьківських могил»² відкрити красу минулого своїм землякам. Результатом цієї тривалої праці стала стаття

«О малороссийских песнях» (1833), в якій в романтичному дусі викладено погляди на фоль­клор, та збірка українських народних пісень, частину з яких (150 пісень) М. Гоголь передав для збірки М.Максимовича (1834), решта (412 українських і 105 російських) залишалися в рукописі. Народна пісня сприймається ним як жива історія українського народу.

Черпаючи деякі сюжети, мотиви, епізоди, окремі риси ха­рактерів із народних пісень, М. Гоголь трансформує їх у своїй творчій уяві, вільно комбінує, прагнучи передати саме «дух», «характер» минулої епохи. До історичної народної пісні і думи він вдавався як до невичерпного джерела, що давало змогу збагнути те, про що мовчали літописці: красу й силу народно-патріотичних подвигів, відтінки народного побуту, характер народу. «Всюди проймає їх, всюди витає в них ця широка воля козацького життя. Всюди видно ту силу, радість, могутність, з якою козак кидає тишу й безтурботність життя домовитого, щоб поринути в усю поезію битв...»³

У статті висловлено цікаві думки про історичне значення пісенної народної творчості, її універсальну функціональність у житті людини — від народження до смерті.

_______________________

¹ Русский архив. - 1908. - № 10. - С. 266.

² Там само. -С. 326.

³ Гоголь М. Твори: У 3 т. - К.: Держлітвидав, 1952. - Т. 3. - С. 394.

 

Без їх глибокого розуміння годі пізнати колишній побут цієї квітучої країни. Дослідники марно намагались встановити збіги ситуацій пові­сті «Тарас Бульба» з історичною народною поезією. Безперс­пективність такої праці М. Гоголь висловив у статті «О малороссийских песнях». «Історик не повинен шукати в них (піснях. — О. М.) вказівки на день й число битви або точного пояснення місця, правильної реляції, щодо цього небагато які пісні допо­можуть йому. Але коли він захоче пізнати вірний побут, стихії характеру, усі вигини та відтінки почуттів, хвилювань, страж­дань, веселощів зображуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер усього цілого і порізно кожного окремого, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним у ясній величі»¹.

Цікаві судження висловив М. Гоголь про драматичні еле­менти пісень, чуттєву насиченість, оптимістичний погляд на життя та його труднощі, високу музичність: «Ніщо не може бути сильніше народної музики, якщо тільки народ мав поетич­ний нахил, різнорідність і діяльне життя; якщо натиски насильств і нездоланних вічних перешкод не давали йому ні на хвилину заснути і витягали з нього скарги, не могли інакше і ніде висловитися, як тільки в його піснях»².

Стаття застерігала від поверхового розуміння народності. «Я не розповідаю про важливість народних пісень, — писав М. Гоголь. — Це народна історія, жива, яскрава, наповнена фарбами істини, що відкриває все життя народу. Якщо це жит­тя було діяльне, різноманітне, своєвольне, сповнене всього по­етичного, і воно за всієї багатосторонності його не одержало вищої цивілізації, то весь запал, все сильне, юне буття його ви­ливається в народних піснях»³.

Підкреслюючи, що в пісні відбилася власне історія народу - жива, яскрава, — письменник тим самим закликав до поглиб­леного її прочитання і сприйняття, до уважного і цілеспрямованого відбору фольклорного матеріалу, застерігав від спроб «поліпшувати» його. Польський письменник української школи Б. Залєський, який часто зустрічався з М. Гоголем у Парижі, стверджував, що автор «Тараса Бульби» зібрав кілька збірок пісень різними слов'янськими мовами, написав блискучу статтю, в якій шляхом порівнянь і зіставлень чеських, сербських, українських на­родних пісень з російськими довів «разючу відмінність духу, звичаїв та моральності москалів від решти слов'янської братії.

_______________________

¹ Гоголь М. Твори: У 3 т. - Т. 3. - С. і 47.

² Гоголь Н. ПСС. - М.: 1940. - Т. 8. - С. 90.

³ Там само. - С. 90.

 

На кожне людське почуття була осібна пісенька: ось тут наша слов'янська, ніжна, лагідна, і тут-таки поруч московська — понура, дика, незрідка канібальська, одне слово, чисто фінська»¹.

Ця стаття засвідчує не тільки антиросійські настрої М. Гоголя, які він із 1842 року кардинально змінить на протилежні, а й проливає світло на науково-історичні пошуки аргументів його теорії про азіатський корінь росіян і слов'янський — українців. Стаття, очевидно, була така цікава, що Б. Залєський вважав за потрібне розказати (в листі) про неї польському вченому Францішку Духінському — автору теорії «пантуранського» (позаслов'янського. — О. М.) походження Росії. «Можеш собі, земляче, легко уявити, — продовжував Б. Залєський, — що статейка та щиро врадувала Міцкевича і мене. Через багато років у Римі думав я дістати у Гоголя цю порівняльну студійку, але Гоголь уже перекинувся в оборонця царя і православ'я, то ж я махнув на це діло рукою... Вона б чудово знадобилася на підтримку твоїх висновків. В усякому разі, знайдеться чи не знайдеться ця статейка у творах Гоголя, а таку порівняльну студійку неважко й тепер укласти, тільки страшенно шкода за тими численними й такими характерними анекдотами про москалів, які лише сам Гоголь міг знати й сам оповідати з особливою й неповторною своєю дотепністю»².

Кваліфіковані поради давав письменник І. Срезневському з приводу упорядкування обрядових пісень, відзначаючи їх не­абияку цінність, і М. Максимовичу про композицію та кваліфі­кацію пісень: «Навіщо ти поділяєш своє зібрання на гульливі, козацькі і любовні, — пише він М. Максимовичу в липні 1834 року. — Хіба козацькі не гульливі і гульливі не всі козацькі? А втім, я не знаю справжнього твого слова козацькі. Хіба нема таких пісень, в яких одна половина любовна, а друга гульлива? Про мене, поділу не потрібно у піснях. Чим більше різноманітності, тим краще. Я люблю раптом біля однієї пісні зустріти іншу, зовсім протилежного змісту.

_______________________

¹ Українофільство Гоголя // Киевская старина. - 1902. -Т. 78. - III.- С. 116.

² Там само. -С. 116.

 

Мені здається, що пісні потрібно поділяти на два розряди: в першому повинні поміститися всі твої три перші відділення, в другому — обрядові; в крайньому разі, на три розряди: 1-й — історичний, 2-й — всі, що виражають різні відтінки народного духу, і 3-й — обрядові»¹.

Фольклор для М. Гоголя — форма народної пам'яті і на­родних знань, що зберігають живі традиції історії, складають ідейно-художні ідеали народу. Пісня, дума — ось те справжнє історичне джерело, яке дає не лише інформацію про події, історичні постаті, епоху, а й відкриває внутрішнє життя народу, його душу. « Якщо б наш край не мав би такого багатства пі­сень, я ніколи не писав би його історії, тому що я не збагнув би її й не мав би поняття про минуле, або моя історія була б цілком не те, що я думаю зробити з нею тепер. Саме ці пісні приневолили мене з пожадливістю читати всі літописи й шматки якої-небудь нісенітниці. Я мав нагоду багато перечитати й, на жаль, проминув нагоду багато переписати»².

М. Гоголь має на увазі не тільки незаписані народні пісні, а й список «Історії Русів», одержаний від О. Пушкіна, яким, на думку дослідників, користувався у першій збірці повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831), в першій редакції «Тараса Бульби» (1834), а в остаточній (1841-1842) запозичив з неї не так квазіісторичні факти, як ту тенденцію, якою «Історія Русів» наскрізь пронизана. Принаймні його «Вечори на хуторі біля Диканьки» осяяні визвольними ідеями псевдо літопису, де справжнім героєм був козацький народ, його духовне багатст­во, чистота і благородство помислів, почуття обов'язку, честі і свободолюбства. Після виходу «Вечорів на хуторі біля Ди­каньки» критика не без підстав дорікала М. Гоголю за надмір­ну ідеалізацію українського села і героїв-селян, які живуть при­співуючи, яким і вареники самі в рот лізуть. Однак при оцінці ідейного змісту не враховувався суттєвий факт історичної дійс­ності: гоголівські герої — це «державні» селяни, колишні коза­ки. «На Україні, в районах Полтавщини і Чернігівщини, дер­жавними  селянами стали нащадки малоросійських козаків; мало-помалу вони втратили своє військове значення і на поча­тку XIX століття опинились в стані землеробів»³.

_______________________

¹Гоголь Н. ПСС. - Т. 10. - С. 306.

² Письма Н. Гоголя / Ред. В. Шенрока. - СПб.: 1893. - Т. 1. - С. 278

³ Дружинин Н. Государственные крестьяне и реформа Д. Киселева. Предпосылки и сущность реформы. - М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1946. -Т. 1. -С. 39.

 

М. Гоголь не відокремлював козацтво від усього українського народу, тому у «Вечорах...», а згодом і в «Тарасі Бульбі» опоетизовано вільне життя, що являє собою справжню красу і людське щастя. Ідея свободи підкреслюється зверненням письменника до героїчного минулого, до визвольної боротьби українського народу, що зафіксовано в літописах, оспівано в піснях. Джерелом сили письменника була ідея народного про­тесту проти соціального зла. У народі М. Гоголь бачив визначальну силу історичного розвитку, творця культури в її різноманітних формах. Одночасно він надавав суттєвого значення тій суспільно-історичній єдності, яку являє собою нація.

Російськомовні, але українськоментальні твори М. Гоголя круто перевернули всю російську літературу, зрушивши її, як вважається, зі шляху О. Пушкіна на шлях Ф. Достоєвського. «Сила Гоголя була така велика, — писав російський дослідник К. Мочульський, — що йому вдалося зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашого письменства в епізод, до якого повороту нема і бути не може. Він розбив гармонію класицизму, порушив естетичну рівновагу, яку чудом досягнув Пушкін... Від Гоголя пішла вся «нічна свідомість» нашої словесності: нігілізм Толстого, безодні Достоєвського, бунт Розанова. її «день», Пушкінський золотом тканий покров, — був скинений...»¹.

Творчість М. Гоголя, насичена українськоментальним екзистенціальним змістом, виходить на світовий рівень, продовжуючи яскравий культурний феномен як «срібний вік» російської культури (М. Бердяєв) на початку XX століття. «В російській літературі, — пише П. Голубенко, — Гоголь репре­зентував Україну. Він належав до другого імперського фронту української нації, був носієм і реалізатором її культурної місії на Сході Європи. Російська література була для нього імперсь­кою трибуною, а сам він — живим символом культурної експансії України на північ, в напрямі Москви і Петербурга... Гоголь став носієм українського впливу на російську культуру і таким чином його діяльність відповідала українській культур­ній експансії на Московщину.»²

_______________________

¹ Мочульский К. Б. Духовный путь Гоголя. - Париж.: 1934. - С. 86-87.

² Голубенко П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. - К.: Дніпро, 1993.-С. 246-247.

 

Отже, незалежно від своїх намірів і бажань, підсвідомо М. Гоголь став одним із перших «моторів» (М. Драгоманов) українського національного руху. Збірки народних пісень М. Максимовича, «Запорожская старина» І. Срезневського і значною мірою творчість М. Гоголя спричинилися до етнографізації, знароднювання не лише історії, мови, а й письменс­тва, концепція якого з початку 30-х рр. XIX ст. розкривається в етнографічно-літературному плані.

Саме у цей час М. Гоголь, перебуваючи в полоні першої, української, душі, тобто у гармонії з собою, займається серйо­зними студіями історичних джерел, насамперед «Історії Русів», працею над історією України і «Тарасом Бульбою». Різні істо­ричні матеріали, зібрані письменником, рукопис «Історії Русів»,переданий йому приблизно на початку 30-х рр. О. Пушкіним, запалюють у нього бажання «дернуть» велику історію України: «Тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України, — писав він 9 листопада 1833 року М.Максимовичу. — Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки почи­нають литися тихіше й гармонійніше. Мені здається, що я на­пишу її, що я скажу багато такого, чого до мене не говорили»¹. У живому спілкуванні з О. Пушкіним пройшов значний етап напруженої творчої діяльності М. Гоголя, для якого

автор «Полтави» був другом, порадником у літературних питаннях і уособленням величі нової Росії, а його творчість — зразком справжнього національного мистецтва: «Коли я творив, я бачив перед собою тільки Пушкіна. Ніщо для мене були всі пере­суди, я плював на ненависну чернь.., для мене було дороге його вічне і непреложне слово. Ніщо не планував, ніщо не писав я без його поради. Все, що є у мене гарного, всім цим я зо­бов'язаний йому... ні один рядок не писався без того, щоб він не з'являвся в той час очам моїм. Я тішив себе думкою, як буде задоволений він, угадував, що буде подобатися йому, і це було моєю вищою і першою нагородою»².

_______________________

¹ Письма Н. Гоголя / Редакция В. Шенрока. - Т. 1. - С. 263.

² Гоголь Н. ПСС.-Т. 11. -С 91.

 

Свої широкі плани в галузі вивчення історичних архівів і збирання народної творчості для задуманої «Історії Малоросії» М. Гоголь пов'язує з життям в Україні. Заручившись підтрим­кою О. Пушкіна та С. Уварова, він сподівається посісти кафедру історії в новоствореному Київському університеті, вже навіть уявляє себе там, надіється витягти «з глибини багато речей, з яких не все ще читав вам, — пише він О. Пушкіну. — Там закінчу я історію України і півдня Росії і напишу «Всесвітню історію», якої, у справжньому викладі її, досі, на жаль, не тільки на Русі, але навіть і в Європі немає. А скільки зберу там переказів, повір'їв, пісень тощо!»¹.

Невдоволений Росією, він дивується, чого М. Максимович «засиджується» в Москві: «Киньте врешті-решт кацапію та їдьте в гетьманщину, — пише він М.Максимовичу 2 липня 1833 року. — Я сам думаю те ж зробити і наступного року дременути звідси. Дурні, ми, їй-бо, як поміркувати гарненько! Для чого і кому ми жертвуємо всім? їдемо! Скільки ми там назбираємо всякої всячини! все викопаємо!..»² Пізніше, 12 березня 1834 року, він мовби підганяє М.Максимовича до виїзду в Київ:

«Що ж, їдеш чи ні? Влюбився ж в цю стару товсту бабу Москву, від якої, крім щів та матюків, нічого не почуєш!.. Пісні нам треба видати безпремінно в Києві. З'єднавшись разом, ми таке утнемо видання, якого ще ніколи ні в кого не було»³.

Наміри М. Гоголя повернутися в Україну і працювати в Київському університеті ані видати збірку народних пісень не здійснилися. «Українськість» гоголівської думки, її антитетичність до «російськості», найяскравіше вираженої у «Вибраних місцях...», викликала гнівну реакцію шовіністично настроєної російської громадськості, найбільше — у В. Бєлінського. У всьому колі моїх петербурзьких знайомих С. Аксаков не знай­шов жодної людини, якій би сподобався М. Гоголь і яка б його вповні цінила. М. Гоголь, як зазначає Д. Донцов, став класичним прикладом трагедії нашої еліти за царських часів. Усіх їх «мучило, що мусили любити дві вітчизни, мати дві душі і вічно каятися, що не могли бути цілком вірними жодній з тих двох». І як не клявся Гоголь в любові до Росії, йому не йняли віри: в його писаннях бачили лише зневагу до Росії... І. Панаєв вирі­шив, що «треба Гоголеві заборонити писати» (того самого жа­дав щодо Шевченка Бєлінський), отець Матвей змусив його спалити свої рукописи, і сам поет не раз щиро дивувався — «Чому це так, що ціла Росія... стала проти мене».

_______________________

¹ Гоголь Н. ПСС.-Т. 10. - С. 290.

² Там само. - С. 300.

³ Там само. –С 301.

 

Цькований зі всіх боків, він хоч утратив любов до своєї «ширшої вітчини», та не знайшов прив'язання до «тіснішої»: великий ентузіяст згинув з браку ідеї, якою міг би захопитися неподільно»¹.

Та це М. Гоголь зрозуміє пізніше. В січні-лютому 1834 року в «Северной пчеле», «Московском телеграфе», «Молве» він анонсує видання історії малоросійських козаків: «Досі в нас ще не було повної і загальновідомої історії Малоросії і народу, що діяв протягом майже чотирьох віків незалежно від Росії»².

У відповідь М. Гоголь одержав зливу листів з пропозиція­ми надати певну допомогу для завершення його благородної справи. І. Срезневський висилає йому перший випуск «Запорожской старины», захоплений тим письменником, «який так мило, так талановито розважав численних читачів поетичними оповіданнями про Україну під ім'ям Рудого Панька, а тепер хоче обдарувати українців поважною працею — працею, в якій справді передається наша історична література...»³.

М. Гоголя повністю поглинула героїка козацьких воєн, стимульована й підтримувана як народними піснями, так і традиціями української романтичної історіографії, насамперед «Історії Русів». її він вважав найкращим із літописів. На засте­реження І. Срезневського, що не все в «Історії...» достовірне, М. Гоголь відповів (13 червня 1834 року): «Кониському я також, як і ви, в багато дечому не довіряю; та я говорив зовсім не щодо вартості літописця. Усі його події від часів Петра запи­сані. Я пізнав справедливість багатьох, знайшовши докази в тутешніх архівах»⁴.

Про це довідуємося з листа-подяки до І. Срезневського за одержаний перший випуск «Запорожской старины», твори якої назвав справжніми скарбами і «сліпучо-гарними» думи і повісті бандуристів, переважно невідомі йому.

Письменник посилено збирає історичні матеріали, українські народні пісні і думи. Він плекає задум грандіозного історикогеографічного опису під назвою «Земля і люди», працює над створенням багатотомної «Історії Малоросії». Праця письменника в галузі історії не була марною. Наслідком її ста­ли опубліковані статті на історичні теми: «Про середні віки», «Про викладання загальної історії», «Погляд на створення Малоросії», «Аль-Мамун» та ін. Головним же результатом історичних досліджень стала повість «Тарас Бульба», повністю, як зазначають усі дослідники, побудована на матеріалі «Історії Русів» та народнопоетичній творчості.

_______________________

¹ Донцов Д. Роздвоєння душ// Дві літератури нашої доби.- Репринт. Від творення вид. 1958 р.- Торонто Львів.:1994.- С. 71.

² Гоголь Н. ПСС. - Т. 9. - С. 76

³ Русская старина. - 1834. - № 3. - С. 754.

⁴ Письма Н. Гоголя. / Редакция В. Шенрока. - Т. 1. - С. 279.

 

У знайомих йому тоді літописах, як визнавав сам М. Гоголь, надаремно намагався відшукати те, що хотів би відшукати. У них не було нічого про найбагатший на події час і народ, якого проти волі сусіди, розташування землі, небезпе­ка існування виводили на ратні подвиги. «Я незадоволений польськими істориками, вони дуже мало говорять про ці тру­ди; а потім вони могли знати добре лиш від часу унії, але там немає жодного літописця з нечерствою душею, думками. Якщо б кримці і турки мали б літературу, я був би певний, що в жодного самостійного тоді народу не була б така інтересна історія, як козаків. І тому-то кожний звук пісні говорить мені живіше про минуле, ніж наші в'ялі і короткі літописи, якщо можна назвати літописами не сучасні записки, але пізніші виписки, що почались уже тоді, коли пам'ять зробила місце забуттю. Ці лі­тописи подібні до господаря, що прибив тоді замок до своєї стайні, коли вже вкрали йому коні».¹ Серед відомих літописів М. Гоголь беззастережно віддає перевагу «Історії

Русів»: «Добре ще, якщо траплялись між ними (літописами. — О. М.) з різкою фізіономією, з характером, як наприклад, Кониський, що вирвав хоч жменьку переказів і знав, про що він пише. Та всі інші такі пусті, такі безбарвні! І, замість того, щоб дослухатись до завмираючого голосу останніх спогадів, вони по-мавп'ячому переписували один від одного вирвані листки не подій, а хіба заголовки подій».² Дослідники творчості М. Гоголя надавали багато уваги вивченню ролі «Історії Русів» у його творчому житті; на сьогодні маємо спеціальні дослі­дження, в яких до деталей простежені рецепції М. Гоголя «Історії Русів» у «Тарасі Бульбі»³ та її вплив на історіософію письменника.

Простудіювавши рецензію О. Пушкіна на твори Г. Кониського, дослідник творчості М. Гоголя М. Тихонравов зробив цікаве спостереження про майже ідентичність смаків обох митців: виписане О. Пушкіним з «Історії...» Г. Кониського оповідання про полон Лянцкоронського в містечку Полонному, про смертну кару Остряниці відтворено М. Гоголем у «Тарасі Бульбі», зокрема, у сцені смертної кари Остапа.

_______________________

¹ Письма Н. Гоголя / Ред. В. Шенрока. - Т. 1. - С. 278-279.

² Там само. - С. 279.

³ Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовь» у літературі й науці). -Львів; Київ.: 1939; Стромецький О. Матеріали з «Історії Русів» // Стромецький О. Гоголь: Дослідження стилю, філософії, методів та розвитку персонажів. - Львів.: Світ, 1994; Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - К.: 1998 та ін.

.

М. Гоголь і сам не приховує, що взяв матеріал з літопису: «У літописних сторінках відображено...» Далі йде переказ зображеного в літописі: «...який слабий був коронний гетьман Микола Потоцький.., як облягли його в невеликому містечку Полонному грізні козацькі полки і як польський гетьман клятвено обіцяв повне задоволення в усьому з боку короля і державних чинів і повернення усіх колишніх прав і переваг»¹. Далі йде цитата з «Історії Русів»: «Але не такими були козаки, щоб піддатися на те: знали вони

вже, що таке польська клятва... врятувало його православне духовенство, яке перебувало в містечку. Коли вийшли усі попи у світлих золотих ризах, несучи ікони і хрести, і попереду сам архієрей з хрестом у руці і в пастирській митрі, схилили козаки усі свої голови і зняли шапки...»²

В «Історії Русів» читаємо: «Не допустивши козаків штур­мувати замку, вислав він (Лянцкоронський. — О. М. )проти них назустріч церковну процесію з хрестами, корогвами та духовенством руським, які, пропонуючи мир од гетьмана й од усієї Польщі, молили і заклинали Богом гетьмана Остряницю та його військо, щоб вони прихилились на мирові пропозиції. По довгій нараді й учинених з усіх боків присяг зібралися до церкви вислані од обох гетьманів урядники, і, написавши тут трактат про вічний мир та повну амнестію, що пускали в непам'ять усе минуле, підписали його, присягаючи на Євангелії вічно хоронити написані артикули і всі права та привілеї козацькі й загальнонародні. По тому розійшлися по домівках» (232).

_______________________

¹ Гоголь Н. Тарас Бульба // Гоголь Н. Полное собрание сочинений. - М.:1937. - Т. 2.-С. 167.

² Там само.

 

Тему захисту рідної землі в повісті «Страшна помста» М. Гоголя можна вважати прологом до «Тараса Бульби», хоч сюжет про крах людських стосунків через боротьбу за багатство єднає її з «Вечорами напередодні Івана Купала». Художню силу і значимість «Страшної помсти» визначає розкриття ге­роїчних образів минулого, людей, глибоко захоплених ідеями відданого служіння батьківщині. У повісті відображена епоха боротьби козацтва з польською шляхтою. Герой її Данило Бурульбаш згадує про свою участь у військових походах під проводом гетьмана Конашевича. «Він був іще живим, честь і слава нашого війська, старий Конашевич! наче перед очима моїми проходять зараз козацькі полки! — це був золотий час, Катерино!»¹

Ідея захисту батьківщини від ворогів, від польської шляхти, від набігів турецьких військ проходить через все оповідання про минуле. Повість створює атмосферу військових зіткнень, збройних поєдинків, жорстокої боротьби проти національного і соціального гніту. Сміливий, безстрашний захисник рідної землі Данило Бурульбаш найвище цінує свободу і готовий захищати її до загину. Його хвилює, що «порядку немає в Україні: полковники та єсаули гризуться, як собаки, між собою. Немає старшої голови над усіма. Шляхетство наше все перемінило на польський звичай, перейняло лукавство... продало душу, прийнявши унію»².

Здійснюючи друге видання «Тараса Бульби» (1842), М. Гоголь повністю перебував у полоні чарів «Історії Русів», запозичуючи з неї «нові риси для цієї повісті, зачеплені слабо або навіть цілком не відзначені в першій редакції «Тараса Бульби», що дало підстави Людвігу Яновському назвати «Тараса Бульбу» парафразом «Історії Русів», в якому романтична течія переплелася з «оповіданням цього памфлету й ціла козаччина в цьому творі виступає освітлена бенгальським вогнем. Сам характер національного героя, в якому Гоголь бажав утілити національні риси, цілком неправдоподібний: цей Тарас-то якийсь лицар без плями і страху. Ця постать — це правдоподібний відбиток кошового Сірка з «Історії Русів», в якому цей лицар прирівняний до Тамерлана. Козацький полковник Бульба виступає тут з таким значенням і владою, яких у дійсності не ма­ли навіть гетьмани»³.

_______________________

¹ Гоголь Н. Страшная месть // ПСС. - Т. 3. - С. 129.

² Там само.-С. 131.

³ Janowski «О tаk zwanej «Ніstorіі Rusоw» // Раmiatkowa Ksiegzа. - 1913. -c 290.

 

Справді, «Історія Русів» слугувала для М. Гоголя не так джерелом, з якого він зрідка брав політичні факти, як зразком патріотичної тенденції, через яку він, як і автор пам'ятки, часто нехтував історичною правдою, за що (як і псевдо-Кониський свого часу) був різко розкритикований М. Грабовським, П. Кулішем і чи не найбільше Л. Яновським.

П. Куліш вважав, що «Тарас Бульба» тільки вражає знавця випадковою точністю фарб і блиском іскрометної фантазії, але далеко не задовольняє відносно історичної і художньої істи­ни»¹. Він дорікав, що, виявивши в повісті «дар пророцтва в минулому», М. Гоголь не знав української старовини. Образ Бульби, на думку П. Куліша, М.

Гоголь відшукав «в історичній пітьмі» і його потуги освітити цю «пітьму» літописними та пі­сенними легендами старовини були безуспішними. Використавши «Авторську сповідь», в якій М. Гоголь розповів про процес формування власної думки шляхом вислуховування багатьох людей, П. Куліш іронізує: «Гоголь далеко не всіх ви­слухав, кого треба було вислухати йому (тобто вивчити) для того, щоби козак часів Остряниці повністю втілився у нього в плоть, щоб дух того віку, побут і звичаї того часу уособлюва­лися так бездоганно, як чиновники і все їх банальне оточення в повісті про шинель»².

Серйозний закид висловлено щодо незнання М. Гоголем історичного й етнографічного ґрунту, на якому діють герої «Тараса Бульби», цілковитої необізнаності автора з віком, із його суспільством, життям. Витоки хиб М. Гоголя П. Куліш вбачає у низькому рівні тогочасної історичної науки, через що Гоголю доводилось користуватись тільки тим, що чув, що знав із дитинства, а решту додавати своєю уявою. Звідси — надмірна довіра до «Історії Русів» як історичного першоджерела і по­вна залежність від неї. Не підтримуючи протокольність і цитатність в історичних жанрах, П. Куліш рішуче засуджував вільне «перелюбство історії з уявою», якого, на його думку, припус­тилися автор «Тараса Бульби» і автор «Історії Русів».

_______________________

¹ Кулиш П. Гоголь как автор повестей из украинской жизни // Основа. - 1861,-Апрель.-С. 73.

² Там само.

 

Останній, як вважає П. Куліш, «виявився фанатиком-патріотом Південної Русі і із любові до неї не щадив, усупереч істині, ні Польщі, ні держави Московської»¹.

Окрім браку історичної правди, П. Куліш відзначає відсут­ність певною мірою й художньої правди, вкладаючи в поняття останньої етнографічно вірне зображення життя і побуту українців у певну історичну епоху, через що повість менше «пояснює», а більше розважає. М. Гоголь занадто вільно опе­рує історичними іменами, фактами, дуже вільно поводиться з епохою, дає повне свавілля своїй фантазії і виводить нетипові образи. П. Куліш гостро засуджує ефектно-потішальну чи роз­важальну літературу, яка викривлено показує українського се­лянина, український побут, історію України.

Безпідставність такого закиду спростовувалась Каманіним, Тихонравовим, Шенроком, Максимовичем та ін. Вони вважали, що завдяки використаним думам і пісням автору повісті все-таки вдалося створити реалістично правдиве художнє по­лотно, пізнавальну епопею визвольної боротьби українського народу з польською шляхтою. «Справа тут, повторюю, — писав академік Д. Багалій, — не в історично правдивих деталях, а в правильному відтворенні загальної історичної картини, го­ловним джерелом якої є не сухі літописи, в яких розчарувався Гоголь, а народні історичні пісні... Ось який матеріал був по­кладений Гоголем в основу його «Тараса Бульби». Він скорис­тався історичними малоруськими піснями, головним чином — думами, — які в той час опублікували Максимович і Срезневський. Один із героїв «Тараса Бульби» Шило взятий з думи про Самійла Кішку»². Поставивши в центрі своїх повістей українські народні образи, письменник прагнув якнайповніше і якнайправдивіше показати їх психологію, надії

і сподівання. З цією метою М. Гоголь звернувся до скарбниці усної народної поезії, української пісні, казки та веселого анекдоту. Творче ставлення письменника до цих матеріалів пояснювалося його близькістю до ідейної спрямованості народної творчості. Поступово у свідомості М. Гоголя формувався той геніальний, по-новому зрозумілий принцип народності, який незабаром був викладений ним у статті «Кілька слів про Пушкіна».

_______________________

¹ Кулиш П. Гоголь как автор повестей из украинской жизни // Основа. -1861,-Апрель.-С. 77.

² Багалей Д. Гоголевские дни в Москве.-М: 1909.-С.186.

 

Прагнення М. Гоголя до «народності», його теоретичні роздуми про значення народних пісень, про характер українського історичного розвитку, втілились у статтях «Про малоросійські пісні», «Погляд на утворення Малоросії» і в листах до М. Максимовича, І. Срезневського, нарешті, сама діяльність його як збирача українського фольклору відповідала інтересам і прагненням діячів нової української літератури ставала значним стимулом до їх самостійної художньої творчості і до пода­льшого вивчення ними історії, етнографії та фолькльору України.

М. Гоголя цікавили не лише і не так справжні, конкретні історичні події і факти, як відображення і спосіб їх відтворення в народнопоетичній творчості, у свідомості народу. У листі до І. Срезневського від 6 березня 1834 року він стверджував, що для повноти відтворення історичного часу першочергове значення має вивчення легенд, повір'їв, історичних пісень і дум. Не випадково серед історичних досліджень він вибрав саме «Історію Русів», в якій наводиться «хоч жменька легенд». «Якби наш край не мав такого багатства пісень — я би ніколи не писав історії його, тому що я не осягнув би і не мав поняття про минуле»¹.

Говорячи про очевидний вплив «Історії Русів» на творчість М. Гоголя, ми, зрозуміло, далекі від того, щоб зводити його до констатації текстологічних подібностей. Нас цікавить насамперед «реалізація» цього впливу в аспекті філосрфсько-історичному. В «Тарасі Бульбі» відображено низку специфічно українських моментів художньо-історичного мислення, на якому виховалася плеяда українських романтиків, що дало підстави П. Кулішеві зробити справедливий висновок: «Все, що було до нього написано на двох мовах, північно- і південноруською, без нього не могло би викликати того руху в умах, який викликав він своїми повістями з малоросійського побуту та історії. «Тарас Бульба», побудований на легендах Кониського і Боплана, відкрив цим письменникам новий інтерес. У них почали шукати того, що зосталось незахопленим козацькою поемою Гоголя, і збережені ними перекази старовини дістали для розуму й уяви принаду чарівної казки. Ця чарівність розлилася і на інші літописи, яких до тих пір не зауважували за Кониським»².

_______________________

¹ Гоголь Н. ПСС .- Т. 8. – С. 74.

² Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к «Черной раде»).- С. 465.

 

У дусі епічної, пісенної традиції М. Гоголь створив картини героїчних подвигів людей, безмежно відданих ідеї визволення батьківщини від польських загарбників, людей, які безстрашно вмирали на полі бою. Ніякі страждання й муки, ніякі життєві випробування не можуть зламати силу й дух козацтва з його безмежною любов'ю до України.

Ознайомившись з творами письменників, які писали про історичне минуле України, Л. Яновський дійшов висновку, що всі вони мають одне джерело — «Історію Русів» — найбрехливіший, на його думку, фальсифікат і найпопулярнішу пам'ятку з усіх йому відомих. Найбільшого, переможного її впливу зазнав М. Гоголь, що на початку своєї творчості стояв немов на межі між російською й українською літературами. Небезпека і шкідливість, на думку Л. Яновського, цього «пасквіля» в тому, що він впливав на формування ненависті до Польщі.

М. Гоголь постійно ідеалізує Запоріжжя і козаків, яких на­зиває лицарями й витязями. «Так само, як в «Історії Русів», у цій повісті польські полки втікають перед козаками, а якщо прийде до битви, з польського боку полягли тисячі, а козаків ледве один муж на сотню. Образи релігійних переслідувань узяв Гоголь цілком з «Історії Русів», не обминаючи й детального опису карання ватажків смертю у Варшаві. Навіть у дрібних деталях знаходимо ідентичні вислови й означення, живцем перенесені з розгляданого фабрикату»¹. Л. Яновський відзначає всеохоплюючий, переважно шкідливий, на його думку, вплив «Історії Русів» на всіх письменників першої половини XIX століття, які з

пієтетом і бездумно, мовляв, переймали фальшиві ідеї, дух, манеру «Історії Русів», завдяки чому вона «живе у творах поетів і прозаїків, що зі свого боку мали багато наслідувачів.., повторюючись безупинно, переплітаючись у безчисленних комбінаціях, немов хімічно розпустились у думках поколінь і досі численні відомості і погляди «Історії Русів», без ясного зрозуміння, звідки вони походять — не перестають бути в обігу»².

_______________________

¹ Janowski L. «О tak zwanej «Ніstorіі Rusow» // Раmіаtkowа Кsiegzа. - С. 294-295.

² Там само. -С. 295-296.

 

Непоправної шкоди, мовляв, зазнала українська література, яка, слідом за «Історією Русів», ідеалізувала козацтво, «брехливо малювала український народ як постійну жертву поляків, виховувала незаслужену ненависть до них»; з вини «Історії Русів» минуле було огорнуте туманом, «отруйні випари якого ввібрали в себе численні твори української літератури - козацькі ідеали, лицарство вогню й меча та шкідливе засліплення»¹.

Та найбільше шкоди, на думку Л. Яновського, завдала «Історія Русів» історичній науці, яка вже і після виявлення фальсифікати продовжувала посилатися на пам'ятку як на авторитетне джерело. Чи мав рацію польський дослідник? «Історія Русів», справді, мала не менший вплив на історіософську думку, ніж на естетичну, та в цьому її неоціненне значення, а не шкода. Зупинені в нормальному розвитку сильними державами, засимільовані і поглинуті чужими культурами чужих народів, здебільшого у своїх так званих вищих колах, українці збайдужіли. «Історія Русів» пробудила їх до життя, вселила прагнення продовжити змагання пращурів своїх, які на вірність Україні в часи щастя і нещастя присягали, з останніми гетьманами на вигнання йшли, в останніх збройних змаганнях голови свої на побоїську складали.

Основні результати дослідження відображені в монографії та статтях автора².

_______________________

¹ Janowski L. «О tak zwanej «Ніstorіі Rusow» // Раmіаtkowа Кsiegzа. - С. 296.

² Мішуков О. «Історія Русів» у контактно-генетичних зв'язках і типологічних сходженнях. Монографія. - К.: 1998. - 240 с; «Історія Русів» у рецепції Миколи Гоголя // Слово і час. - 1999. - № 7. - С.38-44; «Історія Русів» у контексті слов'янського фольклору // Слово і час. - 1999. - № 12. - С. 38-44; Фольклорно-історична інтерпретація «Історії Русів» // Мистецтво та освіта. -1999. - № 2, 3. - С. 2-7; Політико-культурний контекст «Історії Русів» // Визвольний шлях. - Лондон; Київ.: - 1999. - № 8. - С. 1010-1014; Идеи ненасилия мира в контексте средневековой этноистории Украины (на материале «Истории Русов») // Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічного університету: 36. наук, праць. - Одеса. - Випуск IV. - С. 88-92 та інші.