Глава 7
«ІСТОРІЯ РУСІВ»
і декабристська поезія

        Творчість М. Гоголя та «Історія Русів» формують усі найзначніші лінії й напрями рецепції української літературної культури російськими письменниками. У перші десятиріччя XIX століття «Історія Русів» стала невід'ємною складовою частиною української національної традиції, фактором її подаль­шої  безперервності.  Тлумачення   й   оцінки   історії  України «Історією Русів» стали головним напрямом української полі­тичної, історіософської й естетичної думки. В умовах загост­рення політичних конфліктів, занепаду національного духу воіна була чинником консолідації і порозуміння конструктивних сил не лише українського, а й російського і польського письменства. Шлях до Європи для Москви пролягав через Україну, Білорусію та Польщу. Етнічна, культурна, релігійна близькість зумовили не тільки сприятливий режим передачі нових культу­рних віянь, а й інтенсивність обміну. «Україна і Білорусія кінця XVI — XVIII ст., — зазначав відомий дослідник європейських літератур І. Голеніщев-Кутузов, — опинились у центрі руху тих могутніх історичних, соціальних і культурних процесів, які ви­значили жорстоку боротьбу навколо найважливіших для су­часників ідеологічних проблем, пов'язаних із бурхливим по­ширенням начал європейської цивілізації в умовах переходу від феодального середньовіччя до нового часу, утворення націй і багатонаціональних абсолютистських монархій»1.

____________________________________________

1 Голенищев-Кутузов И. Гуманизм у восточных славян // Украйна и Бело-руссия. -М.: 1968.-С. 312-313.

 

Ця роль по­середника була дуже важлива, оскільки саме тут відбулась ада­птація нових духовних течій і художніх смаків. Вітчизняна війна 1812 року об'єднала рушійні сили Росії, пробудила народ до життя і стала важливим періодом у його політичному існуванні, оскільки усі розпорядження і зусилля уряду були б недостатніми для вигнання «галів, які вторглися у Росію, і з ними дванадцять мов, якби народ як і раніше зали­шався в оціпенінні».1 Війна відкрила очі народу на «болячки» імперії. А вони були чисельні й серйозні. Для  «лікування» від кріпосного права, абсолютизму та інших соціальних лих Росії треба було розібратися в сьогоденні, скласти план дій на май­бутнє. Виникла нагальна потреба повернутись до історії народу, історії державності, за що енергійно та рішуче взялися росіяни. Результати цієї національної інтроекції непомітно роз'єд­нали російську інтелігенцію на дві чітко окреслені групи — за­хідників і слов'янофілів. У походах до Німеччини, Австрії та Франції (1813 року російська армія ввійшла до Парижа, разом із союзниками Англією, Австрією та Прусією залишилася там як окупаційна) офіцери і солдати, серед яких було й багато українців, познайомилися з іншим життям, позбавленим того примітивного рабства, в якому (у формі кріпацтва) перебувала величезна імперія на сході Європи — їхня батьківщина.

З Європи «кращі діти руської вітчизни винесли із собою в ранцях багато нових думок і... нездійснених мрій...»2 про сво­боду, рівність, братерство, права людини та громадянина і мріяли поширити їх у Росії. У світлі побаченого і пережитого вони задумувались над долями світової історії, над загально­культурними процесами і соціально-політичними проблемами своєї вітчизни. Поверталося до Росії багато з них із почуттям сорому за власні російські порядки, перейняті радикальними настроями, що відбилися, зокрема, у спогадах декабристів: Ф. Глінки   «Очерки   Бородинского   сражения»,   М. Орлова «Капитуляция Парижа», І. Якушкіна «14 декабря» та ін3.

________________________

1 Жихарев М. Чаадаев. Из воспоминаний современника // Вестник Европы. - 1871.-№ 7-8.-С. 186.

2 Там само. -С. 187.

3 Мшиуков О. Мемуаристика декабристов. - К.: 1996. -216 с.

 

Бурхливий характер великих подій в історії народу актив­но формує історизм мислення. На очах учасників війни відбу­вались значні зміни в долі окремих людей і цілого народу, а це надавало часу особливого виміру. Історичним світовідчуттям перейнята поезія, драма, особливо історична проза, в якій вирі­зняються мемуарна література і літописи, що містили не тільки розповідь про окремі події, а й були спробою витворення своєрідної національної історіографії. Саме ці обставини зумовили підвищений інтерес до «Історії Русів» і до української тематики.

Виховані в дусі «весни» перших літ правління Олександ­ра І, офіцери й солдати жахнулися тих змін, котрі відбулися за їхньої відсутності. П. Пестель (1793-1826), осмислюючи події тих років, пов'язав їх зі світовим революційним процесом: «Події 1812, 13, 14 і 15 років, рівно ж як попередні й наступні, показали стільки престолів скинутих, стільки інших установле­них, стільки царств знищених, стільки нових закладів, стільки царів вигнаних, стільки повернених чи запрошених і стільки знову вигнаних, стільки революцій і переворотів здійснених, що всі ці події познайомили уми з революціями, з можливостя­ми і зручностями такі здійснювати»1. Звідси висновок — неми­нучість революційних дій, в полум'ї яких перебувала вся Євро­па. Та коли в Європі найменші утиски правителів викликали відсіч, то в Росії панував розгул нечуваного гноблення солдат, закріпачених військовими поселеннями, суворість цензури, но­ві набори рекрутів і кріпацтво.

У колах освіченої молоді вірили, що після повалення «тирана» (Наполеона) в Росії запроваджуватимуться реформи, скасується кріпацтво, пошириться освіта. Замість очікуваного оновлення, покращання і зцілення тяжких ран Вітчизни «кращі діти російської вітчизни» побачили царя Олександра І керма­ничем так званого «Священного союзу» (1815), створеного для боротьби проти революційного руху. «Всупереч усім законам людського співжиття Росія існує тільки в напрямі свого власно­го гніту і гніту всіх сусідніх народів. І тому було б корисно не тільки в інтересах інших народів, а й у її власних інтересах — змусити її перейти на нові шляхи»2. Цією метою і були перейняті майбутні декабристи.

_______________________

1 Нечкина М. А. Грибоедов и декабристы / АН СССР. Ин-т истории. - М.: Госполитиздат, 1947. — С. 124.

2 Мшиуков О. Мемуаристика декабристов. - С. 31.

 

Чесні, освічені й молоді, вони не могли бездіяльно спосте­рігати наступ реакції з її потугами повернути все до «добрих» старих часів. Ці часи ніяк не задовольняли ні українців, ні росі­ян, які задихалися в лещатах самодержавства. Тому-то ідея свободи однаковою мірою і водночас пронизує «Історію Ру­сів», поезію декабристів та письменників декабристського ото­чення.

З огляду на те, що «усвідомлення історичного буття почи­нається у декабристів із розуміння тієї ролі, яку відіграла війна з Наполеоном в розвитку ліберальних і демократичних ідей у державі»1, має рацію М. Возняк, відносячи час створення літературної пам'ятки до післявоєнних, 20-х років, коли коріння декабризму знаходить в Україні сприятливий ґрунт: «Щодо мови і стилю, вона належить початкові нашого століття, а що­до духу — добі декабристів українського походження, коли лі­бералізм часів Олександра шукав собі місцевої опори в історії Новгорода, України тощо, коли написались «Исповедь Нали­вайка», «Войнаровський»2.

У 20-і роки XIX ст. прокотилася нова хвиля відпливу мо­лоді до Петербурга і Москви. Свідомо залишили політично мертву Батьківщину, здійснивши «паломництво» в російські наднаціональні столиці імперії, М. Цертелєв, М. Максимович, О. Бодянський, М. Гоголь, Є. Гребінка, М. Маркевич, пізніше І.Срезневський і Т. Шевченко (вимушено. — О. М.), П. Куліш, М. Костомаров та десятки інших літераторів і учених, які ра­зом творили російську літературу, котрою міг би пишатися весь слов'янський світ. Саме українці «йшли в перших рядах
поступових письменників, які вели літературу на нові, досі невторовані дороги. Досить згадати, що у
XVIII ст. поряд із ве­ликорусами О. Радіщевим і М. Новиковим бачимо українців В. Капніста і В. Каразіна (ученого, ректора Харківського уні­верситету. — О.М.), поряд із М. Карамзіним (серед повістярів) бачимо українця В. Наріжного; поряд з В. Жуковським, пере­кладачем «Іліади», бачимо українця М. Гнідича, перекладача «Одісеї», поряд з геніальним О. Пушкіним — не менш геніаль­ного українця М.Гоголя»3.

________________________

1 Неопубликованная статья П.Чаадаева / С предисловием и комментариями Д. Шаховского // Звенья. - 1934. - № Ш-ІV. - С. 380.

2 Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. - С. 58.

3 Франко І. Українсько-руська (малоруська) література.- Т. 41. - С. 81.

 

Відчуження від свого коріння призводило до формальної адаптації до чужої літератури, а звідси і до російськомовних творів із українським патріотичним «духом» російських пись­менників української школи 10—20-х років XIX ст., до яких не без підстав можна віднести й автора «Історії Русів». За таких умов зміст і завдання українського національного руху впро­довж XIX століття полягали в тому, щоб заповнити прогалини у літературному процесі, довести його до певного культурно-самостійного стану. Насамперед це стосувалося утворення повної системи літературних форм. Вирішити нелегке завдання в повному обсязі заважали суспільні та політичні процеси, зав­жди несприятливі для українців.

Частина української шляхти підтримала централістську політику царя, більша частина, що подалася на імперську слу­жбу, зрусифікувалася, перейнялася питанням ролі мало- та ве­ликоросійської традиції у формуванні «російської» національ­ної ідентичності. Інша частина (значно менша) нащадків «малоросійської шляхти», переповнена ностальгічними почут­тями, намагалась примирити любов до України з лояльністю до Російської імперії. Вихідці із козацької старшини, вони збе­регли інтерес до сивої давнини, до української народної мови, поезії та звичаїв. Далекі від політичної боротьби, вони очолили національний рух, «який базувався не стільки на історичній ле-гітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах»1.

————————————

1 Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Геть­манщини 1760-1830. - С.263.

 

Інтенсивне вивчення народної поезії і звичаїв, що почалося в історіософській думці з 20-х років XIX століття, сприяло по­ширенню уявлень про історичні горизонти народного життя та визначенню тих ціннісних параметрів народного характеру, які притаманні національному герою. Змагання за відновлення окремих інституцій Гетьманщини, за українську мову зустріли опір молодшого покоління, яке вважало себе громадянами Ро­сійської імперії, а російську мову — загальноприйнятою літературною, своєю мовою, що призводило нерідко до особистих драм.

Тільки найстійкіші серед них, перейнявши громадську й патріотично-політичну творчість козацької шляхти, надихнули її новими романтичними й національними ідеалами. Проте но­ві романтичні й національні ідеали козацьких хронік та істори­чних писань нової шляхти висловлювалися російською мовою. «Так сталось, — писав М. Драгоманов, — що нові європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили призвести освічену громаду українську й до національного автономізму, з'явились на Україні в перший раз не в українському одязі, не українською мовою, а російською. Сталось це, мабуть, пере­важно через те, що європейство приходило на Україну через столиці, Петербург та Москву, та через всеросійську армію котра, воюючи з Наполеоном, ходила по Європі»1.

Не в українському одязі, проте з новими європейськими ідеями демократизму, національного автономізму з'явилася в Україні «Історія Русів», число списків якої збільшувалося, а популярність зростала. Згадки про неї знаходимо у приватному листуванні декабристів, щоденниках, у наукових працях з істо­рії України; уривки «Історії Русів» все частіше з'являються в періодиці 20-40-х рр. XIX століття.

З відпливом молоді до Петербурга і Москви «відпадали не лише — почасти — творчі групи, — писав Д. Чижевський, — але ще більше групи, які у XVIII столітті могли найбільше спричинитися до розвитку літератури, бо від них виходило «соціальне замовлення» літературних творів, тобто вони були головними їх споживачами. «Неповній нації» здебільшого від­повідає неповна література»2, «найяскравіших зірок» (Д. Чи­жевський) якої «приписала» собі Москва. «Відомо ж бо, — пи­ше автор «Історії Русів», — що колись ми були те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них пе­рейшла» (259); і далі за текстом: «Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом само­державним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержавців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнува­ли, але згодом за насильства та лютості Поляків, визволив­шись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивши її такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно» (265).

————————————

1  Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. - Т. 2. - С. 439.

2  Чижевський Д. Історія української' літератури: Від початку до доби реалі­зму.-С. 313.

 

У першу чверть досліджуваного періоду через відсутність періодики українською мовою та невизнання її можливостей і права бути основою української літератури, розвивати націо­нальну літературу і науку рідною мовою було неймовірно важ­ко. З огляду на це неоціненного значення набуває сприяння наших столичних земляків у публікації матеріалів про Україну та творів українських письменників. Звернемо увагу на схему основних каналів засвоєння української тематики, зокрема й «Історії Русів» російською літературою першої половини XIХ століття і на найбільш яскраві явища російської літерату­ри, що постали в центрі цього процесу. Якщо раніше літератур­ний обмін відбувався ніби всередині однієї літератури, то на по­чатку XIX століття цей діалог набуває більш виразних форм міжлітературного взаємообміну. Етнічне походження і духовна вітчизна письменника відіграють свою роль в літературних взаєминах, але вони постійно ускладнюються і взаємодіють на рівні художніх систем, що помітно особливо в період романтизму.

Закономірним видається у цьому зв'язку факт звернення російських письменників українського походження до сюжетів з рідної історії, одночасно зрозумілою стає незамінна втрата українською літературою і культурою непересічних, а то й ге­ніальних талантів, яких «навічно» прописала в себе Москва як своїх «російських письменників», не згадуючи навіть принале­жності їх до української нації.

Про зв'язок «Історії Русів» із декабристським рухом та її вплив на окремих декабристів (на відміну від радянських вче­них, які визнавали «однобічний» зв'язок, «однобічний» вплив декабристів на українських письменників (що, безперечно, ма­ло місце) і не припускали думки про взаємовплив чи взаємо­зв'язок) писали М.Максимович, М. Драгоманов, Д. Дорошен­ко, Н. Полонська-Василенко, М. Возняк та інші вчені. Уточнюючи М. Драгоманова з приводу його висновку про «напівдворянський український місцевий патріотизм автора «Історії Русів», О. Пипін відзначав: «Патріотизм псевдо-Кониського був далеко ширший і саме близький до російсько­го лібералізму доби декабристів; узагалі це були мрії про пове­рнення старої свободи, з тією ж домішкою дворянської, яка бу­ла в декабристів»1.

Конкретний і детальний аналіз «Історії Русів» дає можли­вість і підстави співвіднести її з історичними романами В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, П. Меріме, польських пись­менників української школи, «Дум» К. Рилєєва, поеми «Полтава» О. Пушкіна, повісті-епопеї «Тарас Бульба» М. Гоголя.

———————————

1 Пыпин А., Спасович В. История славянских литератур А. Н. Пыпина и В. Д. Спасовича. - Т. 1. - С.366.

 

Багато спільного в долі названих творів, що виходили і поширювались у списках у час загального інтересу до національних історій та їх впливів на літературу свого часу. Це простежується і в їх розумінні історії, і навіть у тому, що зразу піс­ля обнародування (а «Історія Русів» ще до публікації) вони ставали відомими в інших країнах. У передромантичну і особ­ливо в романтичну епоху актуалізація історичного знання зу­мовлена тим, що історія стає часом найвагомішим аргументом у розв'язанні багатьох проблем політичного, соціального та філософського характеру. Європейська історіографія, зокрема й російська, відкриває національну самобутність історії кожного народу. Україна посідає особливе місце в художніх і науко­вих студіях російських письменників та істориків.

Письменники, осмислюючи грандіозні історичні події, від­ступали від застарілих літературних канонів, вводили в розпо­відь прикметні ознаки воєнного часу, дійсні історичні факти, індивідуальні долі людей, робили спроби співвіднести долю людини з її часом. Нові паростки художнього мислення споча­тку з'явилися в газетних і журнальних жанрах — дописах, на­рисах, записках мемуарного характеру, — переважно оформ­лених у вигляді листів, котрі згодом стали жанром літератури, літературної критики та історіографії. Формуються принципи конкретного історизму, які часом поєднуються з письменниць­ким інтересом до сьогочасної повсякденності.

Згадаймо, що О. Пушкін певною мірою формував свій світогляд й естетичні смаки в Україні (1820-1824) під впли­вом української стихії й «активно лицарських настроїв» «Історії Русів» і перший опублікував уривки з неї в «Современнике», відзначивши неординарність природи по­етичного в «Історії Русів»; що вона, ця своєрідність, потре­бує з'ясування з огляду на відмову від традиційних уявлень про критерії художності.

Не можна не відзначити філософії історизму «Історії Русів» і його впливу на формування історизму в українській літерату­рі. Велику роль відіграли політичні переконання анонімного автора, які зорієнтували його власне на історію українського народу — стародавнього, незалежного, героїчного та чесного народу, котрий посилив і звеличив царство Російське «добро­вільною злукою в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізе­рії», і багато допомагав Росії «в усіх військових рушеннях і здобуттях» (287). Естетичні погляди письменника визначили нове розуміння поезії українського минулого, вироблення особливої структури твору, який так природно вписався в євро­пейський контекст.

«Історія Русів», з кожної сторінки якої поставало козацтво з його патріотизмом і героїчною боротьбою за свободу, випе­реджала інтерес до України і ставлення до її історії, характер­ної для захисників національної тематики та ідеї народності в літературі. «Історія Русів», фольклорні збірки народних пісень і дум відкрили освіченій громадськості новий світ українського народного життя з його багатим духовним змістом, розкішною поезією, а головне, — пафосом свободи і героїзму. Вплив її ви­явився надзвичайно різнобічним. Вона вплинула, як зазнача­лось, на смаки широкої читацької публіки і на методику дослі­джень істориків, на прийоми оповіді письменників — на весь літературний процес, включаючи розширення проблематики та становлення історичних жанрів в українській літературі.

Сфера її впливу вийшла далеко за межі України. З нею тіс­но пов'язано розширення українсько-західноєвропейських культурних зв'язків, поглиблення й ускладнення літературних форм, що прискорювало розвиток східнослов'янських літера­тур, перебудову їхньої ідейно-художньої структури, вироблен­ня нової системи жанрів і стилів, збагачення образної палітри. Все це сприяло становленню і розквіту на східнослов'янському ґрунті першого художнього напряму, спільного для всіх європейських літератур, — напряму романтизму.

За порівняно короткий час з'являється низка художніх творів   історичного   жанру,  переважно   російською   мовою: «Козак-стихотворец», опера-водевіль О. Шаховського (1822), «Бурсак» В. Наріжного (1824), оповідання і повісті О. Сомова (Порфирія Байського): «Юродивьій», «Гайдамак», «Русалка» (1829); романи П. Голоти: «Йван Мазепа», «Хмельницкий», «Наливайко,   или   Бремена   бедствий   Малороссии,   роман XVI века» (1833) та ін. «Новітні наші письменники, — писав В. Ушаков, — бажаючи прикрасити свої історичні картини на­родними фарбами, нібито змовившись, шукали їх у побуті ма­лоросійському. «Дмитрий Самозванец» Ф. Булгаріна, «Юрий Милославский» М. Загоскіна, видані одночасно, рівно виявили це спрямування...»1

_____________________________________

1 Северная пчела. - 1831. - № 219. - С. 25.

 

Звернення до різних епох історичного минулого стало фак­тором   національної   свідомості,   вивчення   старожитностей України — складовою частиною національного руху. Законо­мірно, що «Історія Русів», попри всі свої наукові «хиби», у час коли українська література була не тільки малочисельною, а й об'єктивно, з визначених вище причин, відставала від російсь­кої та європейської, наповнила той вакуум. Ознайомлення з «Історією Русів» привернуло увагу багатьох людей до серед­ньовіччя — не варварсько-дикого, як традиційно трактували його, а цивілізованого, високоморального та демократичного. Уславлення національно-визвольної боротьби народу під проводом Богдана Хмельницького — один з основних пунктів романтиків, зокрема, і декабристів. «З дуже давніх пір історія Росії, — писав Олександр Одоєвський (1802-1839) батькові, — служить джерелом моїх звичайних натхнень — давня історія — така проста і деколи така прекрасна в устах наших монахів-літописців»1.

_________________________

1  Одоевский А. Стихотворения / Вступ, ст., подготовка текста и прим. В. Базанова. - Л.: Сов. писатель, Ленингр, отд-ние, 1954. - С. 27.

 

Інтерес до України в російській літературі зумовлений пе­редусім наявністю у Росії потужної української діаспори, впли­ви якої спричинилися до новацій у багатьох сферах життя Мо­сковської держави: будівництві, дипломатії, освіті, друкарській справі тощо. Москва жадібно всмоктувала в себе все, чим була багата Україна ще у XVIII столітті. На початку XIX ст. Украї­на привертає увагу мандрівників своєю чарівною природою, своєрідністю побуту і звичаїв, народнопоетичною творчістю, але найбільше — оригінальністю народу, який вірний своїм традиціям, любить свободу і свою батьківщину. Для князя О. Шалікова Україна була другою Італією, мальовничим ки­лимом, зітканим із яскравих, різнокольорових польових квітів. В. Сиповський підрахував, що серед романтичних російсько­мовних творів, написаних як російськими, так і українськими авторами, понад ЗО присвячено історичним подіям в Україні XVII — поч. XVIII ст.

Західноєвропейські мандрівники зачаровувалися прагнен­ням українців до волі, відзначеним Ф.-М. Вольтером, визнача­ли велику різницю характеру, вдачі, навіть зовнішності україн­ців і росіян, віддаючи перевагу першим: «Вони належать до значно шляхетнішої раси і взагалі мужніші і кращі з вигляду, ніж росіяни, і вищі супроти них в усьому, що тільки може підносити одну людську спільноту над іншою»1, — поділився своїми враженнями англієць Едвард Д. Кларк. «Колись Мало­росія була республікою під протекторатом Польщі, — писав німецький мандрівник 1841 року Йоганн Георг Коль, — і дво­ряни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежнос­ті. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельни­цького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях...

Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу. Вони мають свою власну мову, мають свої власні істо­ричні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськи­ми правителями, а числом їх більше 10000000. Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи»2.

________________________

1 Еward D. Кlаrkе. Тrаvels іn Russia, Тагtагу аnd Тurkеу. - Еdinburgh, 1839. - Р. 47.

2 КоhІ 1. Russіа: St.Реtеrburg, Моskow, Кhаrkоff, Riga, Odessa, thе Gеrman Prowinces оf the Batic, thе Stерреs, the Сrіmеа, аnd thе Еmріrе. - Р. 528-529.

 

Німець помилявся щодо бажання малоросіян реставрувати інституції Гетьманщини. Свою неспроможність повернути окремішність держави українська еліта добре усвідомлювала. Відчуваючи себе останніми уламками суспільства та країни, що катастрофічно швидко щезають, вони задовольняються мен­шим — намагаються зберегти історичну пам'ять через публі­кації топографічних описів, місцевих історій, родинних архівів, етнографічних матеріалів. Спогади про історичне минуле на­роду, який зумів визволитися з-під національного гніту (хоч на короткий час), відкривали не тільки нові сфери для мистецтва, а й нові можливості для ідейно-художнього осягнення ним своєрідності історичної долі, мови, характеру нації, викликали бажання дослідити, що в своєму, національному, стало гідним внеском до скарбниці світової культури. Ідея національної са­мобутності літератури стає однією з важливих засад художньої творчості й відкриває шлях до конкретного зображення дійс­ності, до справжнього історизму й народності.

Обґрунтовуючи високу соціально-моральну роль літератури, декабристи особливу увагу приділяли темі призначення поета — віщого співця, Бояна, предка малоросіян, натхненного барда і палкого соціального трибуна, провісника високих істин і не­втомного борця за свободу. «Можливо, ось ця малоросійська фізіономія... — з маленькими вусами, з підголеною головою і чорними очима, сповненими запалу і почуття, — це відбиток тих поетичних постатей, що з арфами в руках засідали при столах ясного руського сонечка (Володимира. — О. М.), — пи­сав І. Кульжинський. — Смійтеся чи не смійтеся, друзі мої, — а я завжди з урочистою шанобою скидаю капелюха перед одним сліпцем, котрий з бандурою за плечима і з ціпком у руці при­ходить щоліта до нашого села і, оточений гарненькими дівча­тами, грає і співає їм пісні, які пробуджують у пам'яті славні подвиги наших предків»1. Визначальними стали теми батьків­щини, її історії, суспільного обов'язку і громадянського подви­гу, жертовності в ім'я народного блага.

________________________

1 Кулжинский И. Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии // Украинский журнал. - 1825. - № 1. - С. 45.

 

Патріотична тема є наскрізною в «Історії Русів». Так, етичнонемислимий наказ правлячого Сенату вислати в похід на Персію 10000 козаків або викупитися оплатою до скарбу по декілька карбованців з козака викликав у козацтва обурення. Козаки вважали «за сором і найбільшу ганьбу викупляти себе грішми од служби військової, якій присвячують вони життя своє, а не гроші, і коли похід той є праведний і станові їхньому пристойний, то вони готові йти в нього; коли ж він інакший, як праведний, і стану їхньому непристойний, то за віщо ж їм пла­тити гроші у такий ганебний спосіб і всупереч їхнім договірним статтям та всім привілеям, де ані слова не сказано про викупи, що личать тільки бранцям та невільникам, а не вільному наро­дові, який обрав єдність свою з Росіянами добровільно і через єдиновірство, а ніяк не задля данин і здирства?» (290).

В оцінці характерів і явищ відображуваної дійсності автор «Історії Русів» проводить життєствердну ідею тираноборства і свободи, включаючись художньо-історичною практикою в бо­ротьбу за національно-самобутню літературу, насичену піднесено-героїчним прагненням до суспільного блага, до моральної мужності.

Питання про національну самобутність літератури було вирізнене ще в раціоналістичній естетиці. Фактором, що ви­значає її особливість, О. Мерзляков вважав «дух народу». Ця думка була розвинута М. Гречем в «Огляді російської літератури 1814 року», де визначалося, що кожний народ має свій ха­рактер, свій спосіб відчуття, які відрізняють його від інших і виявляються в національній історії й літературі.

Пошуки «самобутності», у свою чергу, зумовили вивчення народної творчості й давнини. Всі письменники були зачаро­вані українською народною поезією і з більшим чи меншим ус­піхом використовували її в своїх творах. Теоретична думка цього часу зосереджувалася на трьох основних моментах, об'єднаних спільною ідеєю народності та національної самобу­тності літератури: в літературно-естетичному значенні народ­ної мови; шляхах використання і ролі фольклору; тематиці, жанрах та образах художньої літератури.

На українському матеріалі побудовано твори вихідця з Полтавщини, «родоначальника русских романистов» (В. Бєлін­ський) В. Наріжного (1780-1825) «Запорожец» і «Бурсак». Не­завершений і недрукований через цензурні умови роман В. Наріжного «Гаркуша, малороссийский разбойник» відобра­жає антикріпосницькі виступи українських селян у 70—80-і роки XVIII століття. В основу роману покладено історичні факти про безстрашні й рішучі дії селянського ватажка Семена Гар­куші, заступника поневолених і безправних селян. Покинувши у 12-літньому віці Україну, В. Наріжний зберіг свіжими спога­ди про неї. Його художні здобутки (яскраві картини українсь­кого життя, побуту і звичаїв) завдячують великою мірою українському середовищу, з якого він вийшов: «Не задоволь­няючи цілком естетичних вимог мистецтва, — писав П. Вя­земський після прочитаного роману «Два Івани», — Наріжний перший подолав і поки що єдиний трудність, яку, визнаю, я вважав неподоланною. Мені здавалося, що наші звичаї, що взагалі наш народний побут не має, або має дуже мало образів живописних, які міг би вхопити обсерватор для створення ро­сійського роману. Правда, що автор наш (Наріжний. — О. М.) — обсерватор не зовсім російський, а малоросійський, і що два його найкращі романи «Бурсак» і «Два Івани» належать до епохи, коли Малоросія ще мала свою особливу й характерис­тичну фізіономію; правда й те, що Наріжний не береться бути живописцем природи вишуканої, а збивається більше на фарби Теньєра,    Гогарта    чи    Піго»1.    Прикметна    риса    роману В. Наріжного — його полівалентність, або здатність включати у свою структуру готові сюжетні блоки різного жанрового по­ходження.

________________________

1 Вяземский П. Письмо в Париж // Московский телеграф. - 1825. - № 22. -С. 163.

 

Чернетки з історії України знайдено серед рукописів одно­го з керівників «Вольного общества любителей российской словесности», друга декабристів О. Юшневського, М. Мурав-йова, Ф. Глінки, К. Рилєєва — М. Гнєдича (1784-1833). На про­тивагу М. Гоголю, М. Гнєдич не любив своєї «другої батьків­щини», що підтверджують спогади Ф. Вігеля: «Обидва вони (В. Капніст і М. Гнєдич. — О. М.), незважаючи на єдиновір'я, єдинокров'я, єдинозвання, на двовікове поєднання їхньої бать­ківщини з Росією, потайки ненавиділи її і росіян, москалів, кацапів»1.

У цих записах трапляються дуже цікаві судження якраз про боротьбу за свободу, що, на його думку, визначала собою особ­ливості національного обличчя українського народу, для якого любов до незалежності складає відмінну рису історії малоро­сійської. Пригноблену Україну  «терзали  фанатизм  католи­цизму і тиранство панів польських. У таких обставинах, — твердив автор нотаток, — народжується в Малоросії загальна думка про власне існування і з нею загальний войовничий дух»2. М. Гнєдич закликав до громадянського пробудження людини («... прерви, прерви свой сон, несчастньїй, пробудися») і ввів у лірику цілу систему політичних понять про громадянсь­кі права і соціальну свободу — мотиви, які стануть головними у творчості К. Рилєєва, М. Некрасова та ін. поетів.

На принципі народності в мистецтві щодо української лі­тератури заснована позиція Миколи Надєждіна (1804-1856). У статті «Европеизм и народность в отношении к русской слове­сности» М. Надєждін відзначив «щасливі досліди літературної обробки малоросійського наріччя» і заохочував: «Нехай украї­нці знайомлять нас з ними у своїх поетичних, у своїх доброду­шних «казьках»! Ми повинні їм бути від душі вдячні»3. Відрад­но, що вже через певний час М. Надєждін визнає російську, українську і білоруську мови як мови, а не наріччя4.

________________________

1  Вигель Ф. Воспоминания. - М.: 1864. - Ч. 3. - С. 144.

2  Там само.

3  Надеждин Н. Европеизм и народность в отношении к русской словеснос­ти // Телескоп. - 1836. - №2. - С. 247.

4  Надеждин Н. Великая Россия // Знциклопедический лексикон. - СПб., 1837.-Т. IX.-С. 261-276.

 

У російській естетичній думці наукове розуміння народної поезії з'явилося як заперечення класицистичного негативного став­лення просвітителів кінця XVIII — поч. XIX ст. до народних традицій як вияву стародавнього варварства. «Нова постанов­ка питання про народність була дана ще Радіщевим, для якого народна поезія стала джерелом вивчення народного характеру й історичної долі народу і який висунув проблему народної культури»1, — писав М. Азадовський.

Романтичне сприйняття минулого України відчувалось уже в останніх частинах «Енеїди» І. Котляревського. Вона про­вістила зародження романтизму в українській літературі, своє­рідність якого визначалася політичною орієнтацією. Широко розвинулося поняття «нації», до якої раніше зараховувалися вищі кола суспільства, шляхта: тепер у це поняття був уключе­ний увесь народ, а поняття «батьківщина» обіймало собою всі землі.

Один із керівників декабристського руху на ранньому його етапі Федір Глінка (1786-1880) своє захоплення українською історією оспівав у поезіях «Достопам'ятне сватання», «Набіг запорозьких козаків із Січі на Волинь», «Переговори в Білій Церкві», тематично пов'язані з першим його історичним рома­ном 1816 р. (друге видання 1819р.) «Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия». Зрозуміла річ, що звернення до теми України зумовлювало необхідність знайомства з автенти­чними культурними текстами — фольклором, різножанровою літературою, насамперед — історичною і особливо — істори­ко-документальною. Власне, ця доба і постать Богдана Хмель­ницького, як відомо, викликали масив літератури в різних жа­нрах (козацьких літописах, поетичних діалогах, драматичних жанрах), добре відомих Ф. Глінці. «Я збирав усякого роду опо­віді, входив у всі подробиці і вслуховувався навіть у пісні наро­ду, які нерідко пояснюють різні місця історії його»2, — читаємо у передмові до роману.

________________________

1  Азадовский М. Декабристская фольклористика // Вестник Ленингр. гос. ун-та.-1948.-Т. І.-С.81.

2  Декабристьі: Антология: В 2 т. / Сост. В. Орлов. - Л.: Худож. лит-ра, 1975. - Т. 2.-С. 106.

 

Присвячений найцікавішій епосі історії України, роман «Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия» несе на собі відбиток сентименталізму, в дусі якого змальовано образ Б. Хмельницького, його дитинство, тяжкі випробування в юності. Відображаючи сцени життя Б. Хмельницького після розорення маєтку його батька польським магнатом, Ф. Глінка пише: «Зиновій допомагав старому служителю готувати дичи­ну, що приносив із лісів, пригощав батька свого медом диких бджіл, стелив йому ложе з листя та духмяної трави, і Філомар плакав від розчулення при цих проявах гарячої прихильності синів»1.

Юного Богдана Ф. Глінка відправляє в ханський Крим, який видається йому обітованою країною. Тут Хмельницький навчається військового мистецтва і формується як видатний полководець. Усупереч істині, Глінка відтворює ханський Крим як країну, в якій існує природна простота звичаїв, панує мир і благодать, люди насолоджуються дарами природи.

За цими умовними вигаданими образами в романі просте­жуються живі політичні ідеї, окремі правдиві замальовки, по­черпнуті Ф. Глінкою з історичних першоджерел: «Старовинні руські літописи, розсіяні по різних руслах, виключно цікаві грамоти і записи, що заховані в архівах давніх міст і монасти­рів, старовинні народні перекази, пісні і вірші руські — ось пе­рші джерела для історичного мандрування»2. «Епіграф» твору стисло повістує про «нового Мойсея народу малоросійського» та великі подвиги Богдана Хмельницького і має знаменну ви­носку. В ній зазначається, що цей напис списаний автором по­вісті з одного старовинного портрета Хмельницького, вигра-віюваного на честь героя Малоросії од імені народу, який тужить за ним3. В «Історії Русів» згадується, що над гробом під балдахіном виставлено портрет Гетьманський з таким на­писом:

 

«Сей образь начертань Козацкого Героя,

Подобна грекам тьм, оть коих пала Троя!

Помпей и Цесарь, что были у Рими,

У Русовь значиль то Хмельницкий делами своими;

Польщу онь низложиль Козацкими полками,

Татарь и Турковь устрашиль тьми же войсками;

Наказавь варварство, приськь вьроломство,

Вьчно не забудеть того Польское потомство.

Унію онь опровергь, благочестие возставиль,

Ревность вь томь свою вь родь и родь прославиль;

Непобедимь во браняхь, благой восприяль конець;

Изь сына в отечествь достойнейшій явился отець!» (с. 191)

________________________

1  Декабристм: Антология: В 2 т. -Т. 2. - С. 112.

2  Там само. - С. 95.

3  Міяковський В. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство. - Т. ССХХ1. - С. 72

 

Тут виразно розкривається ставлення українського народу до Богдана: «Который народ за избавление своє от уз, темниц, смертей и поньше приносит ему, Богдану Хмельницкому, вопль, рьщание и слезы; и с жалостью, при успокоении его на вечное блаженство 1657 года, вопиет сию надгробную плачев­ную песнь: «Вечная память». В Чигрине» (с. 192).

У вступі до повісті Ф. Глінка сам зізнається, що, бажаючи описати блискучу епоху життя героя, яка була водночас і неза­бутньою епохою визволення Малоросії, він прагнув зібрати про нього різноманітні відомості під час перебування у Києві, Чернігові й в Україні. Змальовуючи картини життя України, Ф. Глінка окреслює думку, що свобода є одним із наріжних каменів людського щастя. Насичений ідеями патріотизму і громадянськості, роман перегукується з «Історією Русів», для автора якої свобода, «зрозуміло, законна, благорозумна, — одна з найголовніших складових частин щастя народного»1. У романі гучно звучать ноти протесту проти самодержавства — ідея, що наскрізь наснажує «Історію Русів». Роздумуючи про долі різних народів, Б. Хмельницький порівнює «країни, що квітнуть під благословенним володарюванням закону, і наро­ди, що стогнуть під тяжким ярмом свавілля, яке сліпо керує до­лями мільйонів за єдиним переконанням пристрастей своїх»2. Автор вивчав історичні праці, рукописні документи, зби­рав перекази, вслухався в пісні народу, які, за переконанням Ф. Глінки, часто пояснюють різні місця історії його. В одному з пізніших своїх віршів Федір Глінка знову згадує про народну любов до Богдана Хмельницького та інших прославлених ге­роїв визвольної війни українського народу:

Запойте, девы, песню-чайку

И похвалите в песне мне

Хмельницкого и Наливайку3.

________________________

1 Декабристм: Антология: В 2 т. - Т. 2. - С. 120.

2 Там само. -С. 121.

3 Там само. -С. 158.

 

Це очевидний натяк на авторство Мазепи пісні про чайку, про що повістує й «Історія Русів». Пісня ця фігурувала як доказ задуманої зради Мазепою в доносі Кочубея та Іскри. «Усі дока­зи полягали в чутках од ненадійних людей, які відкрилися на оч­них зводинах, про розмови гетьманські, що супроводилися підо­зрілими мінами, і в здогадах із пісень, скомпонованих Гетьманом, з алегоричними висловами, а особливо з пісні, так званої «Чайка», що означає страдницьку і гноблену Малоросію» (256).

Роман відкривається розповіддю героя про пророчий сон, в якому голос незримого закликає до боротьби. Використаний засіб сну увиразнює дійсність, гостріше передає весь трагізм ситуацій напередодні національно-визвольної війни. Мова іс­торичного роману Ф. Глінки наскрізь риторизована, знахо­диться в полі старої традиції, зорієнтована на «патетичне сло­во» (М. Бахтін), що спостерігаємо в бароковій історіографії, зокрема і в «Історії Русів».

Показова тюремна лірика Ф. Глінки, в основі якої бачимо протиставлення волі й особистої неволі, свободи і сумної долі арештанта. У казематі Петропавловської фортеці була складе­на славнозвісна пісня «Узник» («Не сльїшно шума городского»). У віршах, написаних після суду, домінує тема смерті дека­бристів і жорстокої розправи над ними: розгубленість і збентеженість плавців у час бурхливої круговерті («Мьі расте-ряли паруса, и руль, и снасти растеряли»), могили і хрести — скорботний пам'ятник декабристам («Земля рябеет от могил, могильї просят отверзенья»).

Декабристи не мислили літератури поза народністю. Влас­не, проблема народності трактувалась ними як національно-історична тема і патріотична ідея, як відображення народу, ке­рованого вождями («Наливайко» К. Рилєєва, «Аргивян» В. Кюхельбекера (друга редакція) та ін.).

Головним для декабристів була пропаганда громадянських ідей, піднесених почуттів, морально-етичних принципів. Ми­нуле бачить Ф. Глінка насамперед у його власному, своєрід­ному забарвленні, з іншого боку, в минулому він убачає повні сенсу ступені розвитку. Ця серйозна увага поета до минулого цілком змінює характер історіографічної літератури, в якій історію творили царі, королі, князі тощо.

Вимога народності літератури стає настійною для Ореста Сомова   (Порфирій   Байський,   1793-1833),   співробітника О. Бестужева і К. Рилєєва у видавничій роботі 20-х рр., поміч­ника А. Дельвіга в «Литературной газете», автора численних поезій, «Рассказов путешественника», рецензій і газетних допи­сів. Родом із Слобожанщини, він виїхав до Москви в 1821 році, покинувши навчання в Харківському університеті, що не зава­дило йому стати одним із найосвіченіших людей тогочасності.

О. Сомов доволі широко використав у своїх творах народ­ні перекази і легенди («Русалка»,-«Казки про скарби», «Оборотень», «Кикимора»). Його цікавила насамперед «екзотика» на­родної творчості, що надавала незвичайного колориту роман­тичним творам; народні перекази часто служили в його творах лише засобом для розгортання різних фантастичних історій. Ірреально-романтичне тлумачення народної творчості йшло поряд з етнографічно-естетичним підходом до нього. У примі­тках до «Казок про скарби» О. Сомов писав: «Творець, знайо­мий зі звичаями тамошнього краю, зібрав, скільки міг, сих на­родних оповідань, і не бажаючи складати з них особливого словника, вирішив розсіяти їх в різних повістях»1.

У статті «О романтической поззии» (1823) О. Сомов упер­ше в російській літературній критиці проголосив народність як важливий ідейно-естетичний принцип літератури. У критично­му огляді основних західноєвропейських літератур він дав най­вищу оцінку поезії народній, незалежній від переказів Греції і Риму. Висуваючи положення про те, що словесність це карти­на, яка говорить про побут, звичаї і спосіб життя, О. Сомов вважає, що в кожного письменника, особливо у поета, якось мимоволі пробиваються «риси народні». Спростовуючи думку, що в Росії не може бути поезії народної, О. Сомов убачає озна­ки народності «в дусі мови, способі вираження, у свіжості ду­мок; у побуті, нахилах і звичаях народу, у властивостях пред­метів, що оточують і більше впливають на уяву»2. Цікаво, що серед національних рис росіян О.Сомов виділяє патріархальну відданість народу монархічній владі.

________________________

1 Невский альманах.- 1830. -№ І.-С. 151.

2 Сомов О. О романтической поззии // Труды вольного общества любителей российской словесности. - 1823. - № 24. - С. 146.

 

О. Сомов закликає письменників оспівувати героїв учора­шніх, щоб виховати героїв сьогоднішніх і завтрашніх. «Герої російські зміцнили славу вітчизни на полях брані, мужі твердо­го духу ознаменували її літописи доблестями громадянськими, нехай же співці руські заступлять великих співців древності Нехай у їх піснях високих утвориться, як у чистому джерел, дух народу і властивості мови багатої і прекрасної»1.

Закликаючи до створення самобутньої російської народної поезії, О. Сомов не забув і українців, поляків, литовців і гру. зин, яким також потрібно розвивати національну поезію на народній основі. Свій заклик до письменників він конкретизує порадою «кинути оком на окраїни Росії», звернути увагу на українців із «солодкими їх піснями і славними спогадами войо­вничих синів тихого Дону і відважних переселенців Січі Запорожської»2.

Типовий романтик, він, з одного боку, надавав великого значення народній творчості в розвитку художньої літератури, а з іншого — прагнув піднестися над буденщиною. Тим-то і приваблював його героїчно-патріотичний пафос українського фольклору, тим-то полтавець Орест Сомов, поет, прозаїк і критик, «використав майже всі можливі типи української тема­тики: історичний роман «Гайдамак» (видано фрагменти, 1826-1829), фантастичні новели, побудовані на народних переказах, «Русалка», «Клады» (1829), «Киевские ведьмы» (1833), побуто­ве оповідання «Сватовство» (1831); старокнязівську добу він свідомо пов'язує із тогочасною Україною — «Бродячий огонь» (1832), що дало підстави сучасникам вважати його попередни­ком М. Гоголя. «Для Сомова, — пише дослідник творчості М. Гоголя В. Гіппіус, — використання українського фольклору було не випадковим, а цілком свідомим літературним засобом. Він прямо каже в одній з приміток до своїх «Казок про скар­би», що його мета — «зібрати якнайбільше народних переказів та вірувань»3, розповсюджених в Україні між простим людом, щоб вони не зовсім загубилися для майбутніх археологів і по­етів. «Як українець Сомов зумів подати малюнки побуту селян та дрібних панів, навести безліч етнографічних подробиць, ви­користати історичні перекази, запровадити в російській мові своїх творів окремі українські слова»4.

________________________

1  Сомов О. О романтической поэзии // Труды вольного общества любителей российской словесности. - 1823. - № 24. - С. 147.

2  Там само. -С. 148.

3  Гиппиус В. Гоголь. - Л.: Мысль, 1924. - С. 27.

4  Чижевський Д. Історія української літератури: Від початку до доби реалі­зму. - С. 367.

 

Своїм життям і творчістю декабристи показали мету люд­ського життя, а своїм обов'язком вважали робити внесок у скарбницю нажитого досвіду з передачею духовних цінностей наступним поколінням. Із діяльністю декабристів пов'язана поява систематичного свідомого демократизму як чіткої суспі­льної ідеології, згідно з якою проблеми минулого, сучасного і майбутнього трактувались усупереч уявленням про історію, задекларовану в доктрині Бенкендорфа: «Минуле Росії було дивовижне, її теперішнє більш ніж розкішне, що ж стосується її майбутнього, то воно вище за все, що тільки може уявити най-сміливіша уява; ось, мій друже, точка зору, з якою російська історія має розглядатися і писатися»1.

У дусі цієї доктрини написане звернення Є. Гребінки «Так собі до земляків», лист Л. Боровиковського до І. Срезнев-ського: «Поезія народних пісень, суєвірний побут моїх земляків — лінивих пестунів плодородної голубонебої України, замислуватість повір'їв — представляють багатий скарб для балад, ле­генд, дум: це джерело недоторкане»2.

Така екзотично-ідилічна Україна, край достатку і щастя, перемандрувала на сторінки художніх творів російських пись­менників українського походження: О.Бодянського, Ф. Глінки, О. Сомова, особливо геніального М. Гоголя. Не відійшла від букви доктрини і «История Государства Российского» М. Карамзіна, 8 томів якої вийшло у 1818 році.

Праця М. Карамзіна була зустрінута з небувалим інтере­сом. Знайомство із нею викликало пожвавлений обмін думка­ми і гострі дискусії. Майбутні декабристи рішуче не сприймали політичних апофегм М. Карамзіна про достоїнства монархів, монархії і благодійність самодержавства. Гостро відреагували на неї П. Чаадаєв і М. Надєждін: «Ми маємо блискучі сторінки історії. Та хіба це історія наша? Хіба це історія російського на­роду? Ні! Це історія держави Російської, це історія царів росій­ських... Хто діяв у нас єдино і винятково, хто мислив, хто тру­дився за нас? Цар... Розумове наше життя не є справа наша, а справа мудрих попечителів наших монархів... Все, що ми маємо тепер, маємо не від себе, не через себе. Значить, ми самі по собі справді ніщо»3.

______________________

1  Пизанов Н. Я.Чаадаев и его миросозерцание. - К.: 1906. - С. 241.

2  Харківська школа романтиків. - Т. 1. - С. 242.

3  Козмин Н. Две статьи Н.Надеждина, написанные по поводу «Философского письма» П.Чаадаева (По новым материалам) // Русская мысль. - 1896. -Кн. IV-С. 242, 243,245, 246.

 

Петро Чаадаєв, який відіграв у цей час роль каталізатора у принциповій суперечці про сутність російської історії, не знайшов нічого вартого чи надихаючого в недалекому минулому російського народу. Чаадаєвський виступ, який справив враження пострілу серед темної ночі (О. Герцен), розпалив поранену національну гордість росіян, викликав різко негативну реакцію в офіційних та урядових колах. Слов'янофіли уклали цілу систему цінностей, які повністю узгоджувалися з концепцією про сутність російської нації та її провіденційну місію. «Йдучи за методологією західного романтизму, — зазначає професор Т. Гунчак, — вони відкопали в російському минулому багато інституцій і характерних звичаїв, які були витлума­чені так, щоб укріпити почуття національної самоповаги»1.

Якщо, за М. Карамзіним, свобода завойовувалась «миром совісті» і «довірою у провидіння» — йшлося про свободу по­чуттів, про свободу від світських пут, про особисте щастя, яке не завойовується із зброєю в руках, — то автор «Історії Русів» у поняття «свобода» вкладає любов до батьківщини, прагнення бачити народ свій звільненим від чужоземного рабства. У та­кому сенсі слово свобода використовується в мужній і життє­ствердній поезії декабристів; серед широковживаної суспільно-політичної лексики воно є ключовим.

Відповідаючи на питання слідчої комісії, П. Каховський твердив, що декабристи завжди володіли словом, що вражало однаково всі прошарки народні: свобода! В цьому значенні — свобода для народу — вживали це слово К. Рилєєв і О. Бестужев у пісні «Ах, тошно мне»:

И свобода

У народа

Силой бар задушена...2

Словосполучення «злотая свобода», «святая свобода» постійно зустрічаються у декабристській поезії і завжди у значен­ні високої громадянськості і патріотизму: «Свобода! Отчизна! Священны слова!» (О. Глінка); «Теперь одной свободы жажду!» (К. Рилєєв); «Уже воспрянул дух свободы Против насиль-ственных властей, Смотри — в волнении народы, Смотри — в движеньи сонм царей» (К. Рилєєв); «Свободу русскому народу» (В. Кюхельбекер)3.

_____________________________

1  Гунчак Т. Панславізм чи панрусизм? // Віче. - 1992. - Ч. 7. - С. 32.

2  Декабристы: Антология. - Т. 1. - С. 45.

3  Там само. - С. 64, 112,211.

 

Та в жодного із декабристських поетів слово «свобода» не було таким палким, як у поезії О. Одоєвського «Струн вещих пламенные звуки». У цьому вірші воно представлене в семан­тичній групі (іскра, полум'я, святе знамено, мечі, народи) і на­буває символу визвольної боротьби. У новому словосполучен­ні «полум'я свободи», яке супроводжується активними дієсловами (скуємо, запалимо, нагрянемо на царів), воно спра­вді вражало читачів, які легко розшифровували вірш як гімн свободі і незламності борців за неї, декабристів, які й на катор­зі сміялися з царів і мріяли про нову боротьбу.

Ось відповідь слідчій комісії І. Якушкіна: «Після повернен­ня з-за кордону кріпосне становище людей постало переді мною як єдина перешкода до зближення всіх станів і разом з сим громадській освіті в Росії. Перебування деякий час в губе­рніях і приватні спостереження стосунків поміщиків з селянами більше і більше утверджували мене в цій думці»1.

20-і роки XIX століття — пік захоплення українською ста­ровиною та народною творчістю в російській і польській літе­ратурах і поширення списків «Історії Русів». У 1820 році «Невский зритель», анонсуючи зміст відділу історії та політи­ки, повідомив, що важливими матеріалами для журналу будуть «перевороти, якими вирішувались долі царств». Таку ж про­граму в художньо-історичному жанрі висунув у посланні «К друзьям в Кишенев» В. Раєвський:

Пора, друзья! Пора воззвать

Из мрака век полночной славы,

Царя-народа дух и нравы

И те священны времена,

Когда гремело наше вече

И сокрушало издалече

Царей кичливых рамена2.

 

Ніби відгукуючись на ці заклики, М.Карамзін 1821 року видає IX том «Истории Государства Российского», патріотично-національне спрямування якого якісно відрізнялося від по­передніх восьми томів, де головною і визначальною була ідея благодійності самодержавства для Росії — політична концепція, полярно протилежна концепції анонімного автора «Історії Русів». Причину тут, напевно, слід шукати в різних джерелах натхнення авторів російської й української історії: Монтеск'є прибічника монархії як найкращої форми сучасного державного устрою народів (М. Карамзін); Руссо, який в «Суспільному договорі» висунув демократичну ідею народного суверенітету і вважав зразковим правлінням не монархію, а республіку (невідомий автор «Історії Русів»). Не випадково декабристи гостро засуджували монархізм М. Карамзіна та апологію самодержавства.

________________________

1  Якушкин И. Записки. -Т. 2. - С. 11.

2  Декабристы: Антология. -Т. 2. - С. 24-25.

 

IX том розповідав про приєднання Новгорода до Москов­ського князівства. Історики XVIII століття вважали таке при­єднання позитивним явищем, бо воно припиняло «згубне без­владдя» і включало Новгород в сферу благодійного правління монарха. М. Ломоносов в «Идеях для живописных картин из Российской империи» (1763) так відтворив сцену «приведення новгородців під самодержавство»: «На площі Новгородській, перед церквою Святої Софії, великий князь Іван Васильович, верхи сидячи, звеляє прийняти від новгородців грамоти Яро­славля своєму наміснику при архієреї. Вічевий колокол, або набат, який служив новгородцям до самовільних зібрань, ле­тить скинутий із дзвіниці»1. М. Карамзін же відтворює завою­вання Іваном III Новгорода як драму, в якій кожна сторона мала свою істину, чим здивував критиків, які, чекаючи наступ­них томів «Истории...», передбачали оди на честь чергового правителя. Та, всупереч сподіванням, Іван Грозний постає як правитель, який дійшов до останнього ступеня падіння, а Новгород мав не «безвладдя», а політичну систему. Уявлення про враження від IX тому М. Карамзіна дають спогади митропо­лита Філарета, який 8 січня 1820 року слухав глави про Івана Грозного, що читав сам автор: «Той, хто читав, і читання були привабливі, але те, що читалося, страшне. Мені думалось тоді, чи не краще виконала б свій обов'язок історія, якби висвітила найкращі часи царювання Грозного, а інші — накрила б тінню, більше сумними, різкими рисами, які тяжко сприймати покла­деними на ім'я російського царя»2.

________________________

1  Карамзин Н. Предания веков. Сказання, легенды, рассказы из «Истории Государства Российского». - М.: Правда, 1988. - С. 752.

2  Там само. - С.756.

 

Декабрист М. Лорер згадував, що в оточенні майбутнього царя Миколи Павловича історіографа називали негідником, без якого народ не здогадався б, що між царями є тирани. У плані національно-визвольної боротьби, демократичного пра­вління російська література бере історичні мотиви з доби Київ­ської Русі, історії Новгорода і Пскова з їх республіканськими порядками і вічами («гремело наше вече») як виразника всена­родної влади, яку тодішні і сучасні історики вважають почат­ковим періодом своєї історії. В «Листах на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманов кинув докір українській історіографії за індиферентність і безсистемність у вивченні багатого істори­чного архіву історії України. «У нас немає жодної праці про козацькі й чорні ради, про з'їзди нотаблів (свого роду сойми) ХVIIVШ ст., тоді як у великорусів є уже докладні роботи про «віча», «земські собори», «комісії для складання укладів», до чого доклали рук і наші вчені, зокрема, Костомаров»1.

________________________

1 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. - С. 441.

 

У поезії декабристів тема історичного минулого була од­ним із засобів нагадування сучасникам, поневоленим самодер­жавством, про великі «громадянські подвиги предків». Вибір сюжетів з історії переважно обмежується епохою княжих між­усобиць в Київській Русі, «епохою смут», епохою давнього Новгорода    і    Пскова.    Поема    «Святополк    Окаянный» В. Кюхельбекера;  балади  О. Муравйова  «Ольга»  і   «Свято­слав»;   «Кутья»,   уривок   з   «Послов   Пскова»,   «Старица-пророчица» О.Одоєвського; поема «Андрей, князь Переяславский» О. Бестужева; трагедія «Вадим» В. Нарєжного; поеми (думи) «Ольга при могиле Игоря», «Святослав», «Мстислав Удалой», «Рогнеда», «Вадим» К. Рилєєва та ін. — твори, в яких героїчне минуле народу свідомо протиставлялося ганебному рабському сучасному. Образи староруських князів-воїнів — Олега, Святослава, Дмитрія Донського, Вадима, — першого новгородця, що повс­тав проти князів-варягів і який вже у XVIII ст. вважався росій­ськими лібералами їхнім предком — постають як живі приклади громадянської мужності, справжньої любові до батьківщини і глибоко   усвідомленого  громадянського   обов'язку.   «Націо­нально-історичні теми в російській літературі першої половини двадцятих років часто набирали значення легальної форми, в яку одягалися волелюбні настрої російського суспільства, — писав К. Пігарьов. — Шукали героїчних сюжетів у минулому, щоб довести наступництво і одвічно національне походження вільнодумства. Устами історичних діячів алегорично торкали­ся назрілих питань сучасності»1.

________________________

1 Пигарев К. Жизнь Рылеева. - М: Сов. писатель, 1947. - С. 72.

 

Виділення славних історичних сторінок, що свідчать про волелюбність народу і мужність його проти загарбників, праг­нення збудити у сучасників усвідомлення власної гідності й не­нависть до рабства — така спільна позиція в підході до історії невідомого автора «Історії Русів» і декабристів.

У трагедії В. Княжніна, спаленій за наказом влади, у поезії й публіцистиці декабристів, у творчих задумах і нотатках О. Пушкіна періоду заслання на південь утвердився образ Ва­дима — борця за народну свободу, людини великої духовної сили, здатної на подвиг і самопожертву. Він непохитний у своїй ненависті до загарбників, він твердий і незламний у праг­ненні підняти співгромадян проти грізного князя Рюрика.

Такого патріота-воїна, борця за єднання Русі, за її незале­жність і могутність змальовано в поемі «Василько» О. Одоєвського. У дещо ідеалізованому образі князя Василька автор підкреслює риси вічового демократизму, увагу до голосу і дум­ки народу, з якими князь пов'язаний взаємною довірою і друж­бою. І це єднає твір з «Історією Русів», з її ідеєю демократизму в козацькій республіці.

Антиподом виступають князь Давид Ігорович — уособ­лення зла, насильства, віроломства, зради і жорстокості. В автора «Історії Русів» таким антиподом виступають Польща і Москва. Василько гине, зло перемагає, та ця перемога тимча­сова. Устами Бояна, який символізує народну совість і мо­раль, поет засуджує зло і накликає кару на тих князів, котрі «п'ють сльози рідного народу». І в цьому Одоєвський перегукується з автором «Історії Русів», котрий накликав Божу по­мсту за історичні злочини Москви, і який, хоч вірний цареві, сприймав москалів за націю чужу, що не сміє панувати над українцями.

Боротьба Новгорода і Пскова проти об'єднання російсь­ких князівств трактувалась декабристами як боротьба за полі­тичну свободу проти тиранії і використовувалась ними насам­перед з революційно-пропагандистською метою. Вдячним матеріалом для досягнення цієї мети і була напівлегендарна постать відважного Вадима. Не обминув цієї теми і К. Рилєєв (1795-1825).

Учасник походів (1813-1815) в Західну Європу, короткоча­сний мешканець Дрездена, де був гарно прийнятий кн. Рєпні­ним, тодішнім Саксонським віце-королем (1814-1815), наділе­ний значним поетичним талантом, К. Рилєєв, після відвідин Парижа, де перейнявся європейськими ідеями, «звернувся до історичних споминів російських, шукаючи в них форм для своїх ідей, і спинився любовно й на українських традиціях».1 Упродовж 1821-1823 рр. він створив низку історичних творів під загальною назвою «Думи».

Для своїх патріотичних «Дум» К. Рилєєв обрав сюжети з давньокиївської доби («Олег Вещий», «Святослав»), історії ві­льного Новгорода, Московщини («Глинский», «Курбский», «Державин»), а також Південної Русі («Хмельницкий», «Войнаровский»).

Зв'язок К. Рилєєва з Україною — тісний і багатий. Він був власником будинку, купленого для нього батьком у Києві. Сам поет часто бував у Києві, Харкові, тривалий час (1817-1819) мешкав у Слобідській Україні, в Острогозьку, де й одружився; знав непогано українську мову, твори І. Котляревського, на­родні пісні, хроніки малоруські і, звичайно ж, «Історію Русів».

Невеличке місто Острогозьк, поблизу якого розквартиро­вувалась рота К. Рилєєва після повернення з європейського походу, раніше було центром Острогозького слобідського полку і входило до складу Слобідсько-української губернії. В економічному, культурному та побутовому відношеннях насе­лення цього району підтримувало тісний зв'язок з Україною. В Україні, зокрема в Києві і Харкові, К. Рилєєв бував і після сво­го переїзду до Петербурга, де зійшовся з цікавими людьми. Серед них — відомі знавці українського фольклору й історії України: видавець історичного альманаху «Русская старина», автор «Жизнеописания Мазепы»  Олександр Корнилович; бра­ти Петро (автор «Статистических записок о южнорусских губерниях») і Павло (відомий збирач матеріалів з історії України)' Муханови; історик і поет М. Маркевич, фольклорист М. Цертелєв та багато інших2.

_____________________________

1  Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. - С. 435.

2  Про це детальніше див.: Мишуков О. Мемуаристика декабристов. - С. 30-31.

 

Не слід, гадаємо, ігнорувати факт знайомства К. Рилєєва із збіркою «Опыт собрания старинных малороссийских песен» М. Цертелєва. Українські історичні думи, їх високий патріотич­ний пафос, волелюбність і мужність козаків справили на нього сильне враження, що підтверджується передмовою до «Дум», написаною в 1824 році. «Ще й досі українці співають думи про героїв своїх... Дорошенка, Нечая, Сагайдачного, Палія — і са­мому Мазепі приписується твір одної з них»1. В. Маслов знай­шов текстуальні відповідники українських дум «Про похід Бог­дана Хмельницького в Молдавію», «Про смерть Івана Коновченка», «Про смерть Богдана Хмельницького», «Про вте­чу трьох братів з Азова» та ін. у поемах К. Рилєєва2.

_________________________

1  Рылеев К. Думы. - М: Наука, 1975. - С. 42.

2  Маслов В. Литературная леятетьность К. Ф. Рылеева. - 144 с

 

У 1821 році, перебуваючи в Острогозьку, К. Рилєєв складає «Исторический словарь русских писателей», де належне місце посіли українські письменники: І.Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Сковорода та інші; пише статтю-нарис про Острогозьк, де, окрім історичної довідки, є роздум автора про економічний занепад краю та причини злиденного становища жителів України.

Під впливом «Истории Государства Российского» М. Карамзіна з'явилася перша історична дума К. Рилєєва «Курбский». Використавши факти, викладені М.Карамзіним, він дає їм нове з'ясування, новий політичний зміст, виявляючи особливий інтерес до епох загостреної політичної боротьби. Якщо М. Карамзін підносив роль самодержавства в об'єднанні і зміцненні Росії, твердив, що воно, самодержавство, врятувало Русь від іноземних загарбників, що ним і тільки ним створена держава і висока культура, то К. Рилєєв у «Думах» в художньо-антитезних образах спростовує придворного історика.

Завойовник Сибіру Єрмак, руйнівник хижого царства на кордонах Росії, — герой, який розширив і зміцнив межі вітчиз­ни в добу зловісного царювання Івана Грозного. Все це здійс­нено Єрмаком без підтримки центральної влади. Справжнє ге­роїчне дійство подібне до подвигів давніх героїв: спалена Москва під час нападу кримського хана, трупи убитих, заду­шених, затоптаних москвичів — десятки тисяч загиблих. Роз­гром армії на західних кордонах Русі — нечувані злодійства збожеволілого владики на троні.

Думи К. Рилєєва були своєрідним поетичним літописом минулого Росії, історичний діапазон яких досить широкий — від X століття («Олег Вещий») до рубежу ХVШ-ХІХ століть («Державин»). Життєпис одного національного героя іде за розповіддю про іншу видатну особу, змушуючи читача замис­литись над високими традиціями, заповіданими нащадкам ві­ками вітчизняної історії.

Усвідомлюючи новаторський характер циклу, К. Рилєєв пояснює суть свого задуму бажанням розказати юнацтву про подвиги пращурів. Створена ним складна структура з багатьма внутрішніми зв'язками повинна була відповідати багатству і суспільній значимості змісту «Дум». Об'єктивний зміст історії Росії не тільки викладено і засвоєно на різних поетичних рів­нях, а й неодноразово представлено під різним кутом зору.

Вибір жанру думи, унікального явища в Україні XVI сто­ліття, теж не випадковий. У дусі часу К. Рилєєв посилається на давню закоріненість жанру: «Дума, старовинний спадок від південних братів наших, наш руський, рідний винахід. Поляки позичили його від нас»1. Одним із факторів, що стимулювали роботу К. Рилєєва над серією віршів із вітчизняної історії, були історичні пісні поль­ського письменника Н.Нємцевича. Але головним джерелом, з якого автор почерпнув ідею свого віршованого циклу, побудо­ваного на історичній тематиці, була народна творчість та істо­рія України, період козаччини.

________________________

1 Рылеев К. Думы. - С. 182.

 

К. Рилєєв, як і переважна більшість письменників (росій­ських та українських) 20-30-х рр. XIX ст., сприймав Україну як невідривну губернію Росії. Не схвалюючи тотальної імперської асиміляції, часто різких нападів на царя та імперську адмініст­рацію, росіяни ніколи не ставили під сумнів царські претензії на суверенітет Гетьманщини. І все ж, хоч автор «Історії Русів» також трактує українську історію як спеціальний розділ історії великої «загальноросійської» держави, його твір різко анти-польський і антиросійський. Він побудований на ідеї фундаме­нтальних принципів правди і справедливості (О. Оглоблін); на вірі, що «все народы, живущие во вселенной, всегда защищали, и будут защищать вечно бытие своє, свободу и собственность» (с. 62). Автор виступає проти тиранії будь-якого гатунку і ста­вить монарха нарівні із законом, бо «законы управляющие всем вообще человечеством и охраняющие его от зол, есть точ-ное зерцало Царям и Владыкам на их должность и поведение, и они первые блюстители и хранители им быть должны» (с. 229).

Основна думка, що її проводить анонімний автор через увесь твір, є правомірність і недоторканість прав Гетьманщини та української шляхти. Обов'язок українців захищати їх, а мо­нархів і королів — не нехтувати ними, щоб не порушувати гар­монії ладу. Бо українці — «есть народ вольный и готовый всегда умереть за свою вольность до последняго человека и характер сей в нем врожденный и неудобен к насилию» (с. 87). Саме в іс­торії України доби козацтва, у волелюбності і тираноборстві українців убачав К. Рилєєв урок історії і зразок для наслідування російським політикам свого часу. «Повчальність ця випливала з визвольних воєн України, — зазначає Ю. Луцький, — коли ко­зацтво виробило свій демократичний спосіб життя, яким проти­ставилося деспотизмові як польських королів, так і російських царів. Козацькі війни мали й ще одну принаду для К. Рилєєва: в них сформувалося чимало славетних і колоритних провідників, які правили за ідеальні прототипи людей сильної волі»1.

_________________________

1 Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. - С. 99.

 

1821 року одноголосно була прийнята до друку в журнал «Соревнователь Просвещения» дума «Богдан Хмельницький» (опублікована в 1822 році), співзвучна з повістю Ф. Глінки «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия», основна ідея якої — боротьба свободи з тиранством. Змальовуючи образ сина українського народу, К. Рилєєв роз­криває потаємні його прагнення визволити народ від рабства, відплатити ворогу за всі приниження й знущання:

 

Так, так, — он думал, — час настанет!

Освобожденный от оков,

Забытый узник бурей грянет

На притеснителей врагов;

Отмстит холодное презренье

К священнейшим правам людей;

Отмстит убийства и хищенье,

Бесчестье жен и дочерей;

Позорные разрушит цепи

Рабства, сокруша кумир,

Вновь водворит в родные степи

Святой свободный тихий мир...

 

Той час настав після битви на Жовтих Водах, результатом якої стало визволення України:

И вот сошлися два народа:

И с яростью вступили в бой

С тиранством бодрая свобода,

Кипя отвагою младой...

И воцарилася свобода

С тех пор в украинских степях,

И стала счастием народа

Цвесть радость в селах и градах.1

К. Рилєєва, як і романтиків, цікавлять духовно сильні, ці­льні, видатні, героїчні особистості. Любов до Батьківщини у них невіддільна від свободи. Рилєєв правдиво відтворив деякі суттєві риси реальних історичних діячів, хоч інколи відходив від конкретно-історичних обставин епохи, від конкретних осо­бливостей, властивих діячам визвольного руху в Україні.

________________________

1 Рылеев К. Думы. - С. 186

 

У своїх історичних творах К. Рилєєв говорить про «найсвященні права людей», про «утискувачів-ворогів», вкла­даючи в ці слова той зміст, якого надавали їм декабристи, оці­нюючи сучасну політичну дійсність.

У поемах і думах української тематики увага К. Рилєєва зосереджена на відтворенні образів мужніх героїв. І Наливай­ко, і Хмельницький — справжні патріоти. В зображенні Рилєє­ва вони постають могутніми одинаками, а народ здебільшого покірно йде за героями.

Зрозуміло, що ототожнювати політичні цілі К. Рилєєва й автора «Історії Русів» немає підстав; різниця їх безперечна, проте не можна не бачити живого, реального зв'язку між виз­вольними ідеями автора псевдолітопису і визвольним пафосом українських дум і поем К. Рилєєва. На українському матеріалі він мужнів і зростав як поет. До епохи визвольної боротьби в Україні кінця XVI і XVII ст. звернувся К. Рилєєв і в поемі «Наливайко» (1824-1825), в якій зображено страждання украї­нського народу під польським гнітом (уривок думи «Сповідь Наливайка» разом з двома уривками «Киев», «Смерть Чигиринского старосты» опубліковано в альманасі «Полярная звезда на 1825 год», перекладена двічі французькою, а також іта­лійською і голландською мовами).

Якщо попередні думи К. Рилєєва, написані під впливом «Історії...» М. Карамзіна, порушували проблему ідеального монарха й ідеальних громадян, прославляли свободу давньої та середньовічної Росії, то «Наливайко» зазнала впливу «Історії Русів», отже, автор виразніше простежує концепцію історії України як історію окремої української держави.

План «Наливайка», хронологія подій (Сільська картина. Нрави Малоросії. Київ. Почуття Наливайка. Картина України. Уніати. Євреї. Поляки і жорстокості поляків. Смерть Косинсь-кого. Смерть старости. Повстання народу. Бій. Наливайко — гетьман. Нові жорстокості поляків, Похід. Тризна. Мир. Лобо­да і Наливайко у Варшаві. Страта їх. Епілог) майже ідентичні з хронологією подій «Історії Русів». «Рилєєв не тільки сам читав «Історію Русів», але також знаходився під впливом українсько­го громадянства, — писав М. Возняк, — бо стояв близько до не одного з-поміж нього. А на настрої українського громадян­ства вже тоді впливала «Історія Русів»1. Тому й легко пояснити звернення К. Рилєєва до минулого України.

У думах і поемах він оспівував національних героїв, які бо­ролися за незалежність батьківщини. Наливайко, Богдан Хме­льницький, Мазепа й Войнаровський захоплені в К. Рилєєва тими самими почуттями, які хвилювали сучасних йому україн­ців. Ці герої не можуть байдуже бачити «поневолених земля­ків», не можуть вибачити «вікових зневаг тиранам батьківщи­ни й усіма силами намагаються врятувати Україну від гніту, повернувши давню її свободу»2.

У першій частині думи («Київ») Київська Русь розгляда­ється поетом як складова української, а не російської історії. У наступній частині зображена уярмлена Україна, де неволя при­тлумила все добре і гарне, навіть природу: Лазурь небес, цветы полей Для угнетенных не отрадны. Рабы и сумрачны и хладны. Питая грусть в душе своей, Глядят уныло на детей, Все радости для них противны, И песни дев их заунывни, Как заунывен звук цепей3.

_____________________________

1  Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. - С. 7.

2  Там само.

3  Рылеев К. Думы. - С. 180.

Наливайко — головний герой думи — готується до визволь­ної війни і готовий на всі жертви заради свободи батьківщини:

Чтоб Малороссии родной,

Чтоб только русскому народу

Вновь возвратить его свободу —

Грехи татар, грехи жидов,

Отступничество униатов,

Все преступления сарматов

Я на душу принять готов.

Итак уж не старайся боле

Меня страшить. Не убеждай!

Мне ад — Украйну зреть в неволе

Ее свободной видеть — рай!..1

 

У рецензії на думи К. Рилєєва О. Пушкін висловив чимало претензій, керуючись принципами реалізму, вимагаючи конк­ретної історичності. К. Рилєєв, на думку О. Пушкіна, припус­кався помилок у відтворенні історичних подій і постатей із причини відсутності історичного матеріалу і браку знань істо­рії. «Ти даремно не виправив у «Олега» герба Росії. Древній герб, святий Георгій, не міг знаходитися на щиті язичника Оле­га; новітній двоглавий орел це герб візантійський, прийнятий у нас за часів Іоанна III, не раніше. Літописець просто говорить: «Также повеси щит свой на вратех на показание победы»2. Претензії стосувалися і вираження суспільного змісту власти­вими поезії засобами, специфічною мовою мистецтва.

Навіть талановиті письменники, а таким О. Пушкін вважав К. Рилєєва, якщо вони захоплюються на шкоду змісту вирі­шенням хоч і суттєвих, важливих для розвитку літератури фо­рмальних завдань, роблять свою творчість незначною і несер­йозною. Особливо це стосується історичних жанрів, в яких часто спостерігається заміна митця істориком, як це трапилося, наприклад, з прекрасним романом Мандзоні (Манцоні) «Обрученные». Величезні вставки суто історичного характеру ча­сом зовсім і надовго відокремлювалися від художньої фабули і романтичного розвитку подій. Тоді, за словами Гете, який за­хоплювався цим романом, «історик зіграв з поетом поганий жарт. Манцоні страждає від надлишку історичного матеріалу»3.

_______________________________

1 Рылеев К. Думы. -С. 82.

2 Пушкин А. Письмо к К. Рылееву от мая 1825 г.// Пушкин А. Полн. собр. соч.:В 16 т. -М.: 1937-1949. - Т. 13: Переписка. - С. 175.

3 Зккерман И. Разговоры с Гете в последние годы его жизни. - М.; Л.:Асаdеmіа, 1934. -С. 376.

 

О. Пушкін явно недооцінив соціально-політичну дієвість і художню оригінальність дум. Залишилась непоміченою така типова для декабристської поезії особливість творення харак­теру, як висування на перший план, всупереч історичній досто­вірності, певних рис героя, які йдуть не від життя, а від пріори­тету в творі заданої політичної ідеї. Боротьбою за специфіку поезії, прагненням утвердити художню літературу як мистецт­во, а не проповіддю чи пропагандою ідей керувався О. Пушкін у цьому випадку. Були в О. Пушкіна претензії і композиційно-змістового характеру: «Що сказати тобі про думи? в усіх зу­стрічаються вірші живі, кінцеві строфи «Петра в Острогожске» надзвичайно оригінальні. Але в цілому всі вони слабкі винахо­дом та викладом. Всі вони на один зразок: складені із спільних місць (Loci topici). Опис місця дії, мова героя і мораль. Націо­нального російського немає в них нічого, окрім імен (виключаю «Івана Сусаніна», першу думу, за якою почав я пі­дозрювати в тобі справжній талант)»1.

Для К. Рилєєва і декабристів головним політичним воро­гом   завжди   залишалось   царське  самодержавство,  тоді   як О. Пушкін сприйняв захист самодержавства в «Истории Государ-ства Российского» М. Карамзіним спокійно, оскільки М. Карам­зін «друкував «Историю...» свою в Росії, що государ звільнив йо­го від цензури, цим знаком довіри певним чином наклав на М. Карамзіна обов'язок всілякої скромності й помірності. Він розповідав зі всією правдивістю історика, скрізь посилався на джерела — чого ж більше вимагати було від нього?»2, по-друге, «римляни часів Тарквинія, що не розуміли рятівної користі са­модержавства, і Брут, який засуджує на смерть своїх синів, бо рідко засновники республік славляться ніжною чутливістю, — звичайно були дуже смішні. Мені приписали одну із кращих епіграм; це не найкраща риса мого життя»3.

————————————

1  Пушкин А. Карамзин // Пушкин А. Собр. соч.: В 10 т. - М: 1981. - Т. 9. - С. 49.

2  Там само.

3  Там само.

 

Читачі сприйняли «Думи» К. Рилєєва із великим захоплен­ням, свідченням чого було вшанування пам'яті декабристів, що перетворилося в традицію вільнодумства, особливо в мирго­родському повіті серед дворян, пов'язаних із декабристами Сергієм та Іполитом Муравйовими-Апостолами, правнуками гетьмана Данила Апостола. Та й, здавалося, приглушений дзвін із спустілого палацу Апостолів у с. Хомутці невпинно нагадував про вільнолюбні прагнення загиблих господарів. У «Воспоминаниях о Рылееве» М. Бестужев використав для епіг­рафа рядки з «Исповеди Наливайки», вважаючи їх особливо показовими для самого К. Рилєєва:

Известно мне: погибель ждет

Того, кто первый восстает

На утеснителей народа, —

Судьба меня уж обрекла.

Но где, скажи, когда была

Без жертв искуплена свобода?

Погибну я за край родной, —

Я зто чувствую, я знаю...

И радостно, отец святой,

Свой жребий я благословляю1.

 

Сучасники і нащадки К. Рилєєва вбачали в «Исповеди На­ливайки» відображення душі великої, незламної, запаленої лю­бов'ю до вітчизни. «Дозвольте мені Вам писати, як істинний громадянин своєї любимої вітчизни, як добрий малоросіянин.., — писав 1825 р. до автора «Наливайка» український учений-історик і поет М. Маркевич. — Прийміть мою і всіх знайомих моїх співвітчизників подяку... Слава тому, хто прославляє ве­лич душі людської і кому народи цілі повинні складати подяку. Сповідь Наливайка вкарбована в серцях наших, і в моєму та­кож»2. Закінчує свій лист-подяку М. Маркевич запевненням: «Ми не забули дій великих мужів України, і в багатьох серцях не ослабла давня сила почувань і відданості вітчизні; ви знай­дете ще у нас живий дух Полуботка»3.

________________________

1 Русская старина. - 1888. - Т. 60. - № 12. - С. 599.

2 Там само.

3 Там само. -С. 600.

 

Зворушений К. Рилєєв відповів М. Маркевичу: «Тепер до­звольте подякувати вам за похвальну кінцівку листа вашого. Я росіянин, але три роки жив на Україні: мало для себе, але до­статньо для того, щоб полюбити цю країну і добрих її мешкан­ців. Поза тим Украйна обдарувала мене рідкісною незрівнян­ною дружиною. Вже шість років моя добра українка ощасливлює мене, отож до прихильності моєї приєднується ще й вічна вдячність душі моєї до Малоросії. Я писав, що почував, і ніколи не думав, щоб слабкі труди мої заслужили на таку вті­шну увагу нащадків Хмельницького і Наливайка. Не один Ви, багато хто із співвітчизників Ваших подібним зверненням відгу­кнулися до мене (підкреслення наше. — О. М). Це така нагоро­да, яка назавжди залишить мене в боргу перед Вашою вітчиз­ною. Дай мені, Боже, сил і можливості хоч трохи віддячити землякам Вашим»1.

Як і переважна більшість декабристів, К. Рилєєв сприймав Україну як невідривну частину Росії, та на противагу іншим він узяв з історії України найцікавішу і найповчальнішу сторінку її: боротьбу за свободу і демократичний спосіб життя козацтва, що так контрастувало з деспотизмом російських царів, не ви­ключаючи і «білого», оспіваного О. Пушкіним.

У перші десятиліття XIX століття українська тема набула широкого розвитку в російській літературі у творчості О. Пушкіна, К. Рилєєва, М. Гоголя та інших. «То були перші проби проповіді новоєвропейського лібералізму в формі украї­нських традицій, — писав М. Драгоманов, — і, звісно, ніхто не скаже, що в К. Рилєєві говорила українська, а не російська ду­ша... Тим часом думи і поеми великоруса К. Рилєєва сіяли не тільки в усій Росії з Україною ліберальні думки, а, безперечно, й піднімали, спеціально в Україні, національну свідомість. Ще в 50-ті роки, я пам'ятаю, «Войнаровский» і «Исповедь Нали­вайки» переписувались в наших потайних зошитах поряд з творами Шевченка і читались із однаковим запалом»2.

_______________________

1 Литературное наследство. Декабристы-литераторы / АН СССР. Отд-ние лит. и яз. - М.: Изд-во АН СССР, 1954. - Т. 59. - С. 154.

2 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. - С. 438.

 

Та доступ «Історії Русів» і творів К. Рилєєва до широкої публіки був не тільки обмежений, а й небезпечний, особливо в роки реакції, після придушення декабристського повстання. 1827 року російський уряд натрапив на слід існування цих то­вариств в Україні. У Харкові, в середовищі студентської молоді й офіцерів, було виявлено рукописні твори «шкідливого зміс­ту»: вірші О. Пушкіна, В. Раєвського, К.Рилєєва, монолог «Рылеев в темнице» у формі передсмертної промови в'язня, підписаний ім'ям страченого поета-декабриста.

У ході розслідування виявлено імена поручика Ландсберга, офіцера Сіянова, розжалуваного в солдати приятеля О. Пуш­кіна Р. Дорохова, вільного слухача Харківського університету Петра Балабухи, студентів цього ж університету: Івана Гібнера, Семена Сташинського, вихованця Ніжинського ліцею Андрія Божка та інших. Головним винуватцем було визнано шану­вальника і послідовника К. Рилєєва, студента Харківського університету Володимира Розальон-Сошальського. На допиті він визнав, що написав «Рылеев в темнице» і ще кілька творів громадянсько-патріотичного пафосу. Серед них слід назвати сатиру на Миколу І і два вірші, які не дійшли до нас, присвячені повстанню декабристів. На цю ж тему написа­но монолог «Рылеев в темнице», головним пафосом якого є прославляння справи К. Рилєєва і декабристів, ненависть до царського самодержавства. Монолог насичено рилєєвськими мотивами й образами, уривками з його поетичних творів. У центрі твору — образ мужнього борця, сповненого «високих надій», який «линув душею до користі співгромадян», щоб звільнити вітчизну «від сваволі самовласного правління» з його деспотизмом, неуцт­вом, рабством; який бажав встановити «закони просвіти і віль­нодумства» і вірив, що настане «чудова картина народного благоденства».1 Оголошений офіційно «державним злочинцем», К. Рилєєв у поемі — справжній лицар, який за свободу, правду і справедливість свідомо прийняв смерть: «Росіє, дорогоцінна Росіє, до якої і в темниці поривалось моє серце! Я гадав узріти тебе віль­ною, думав, запалений моєю пристрастю до твого блиску, зі­рвати тяжкі твої кайдани, жертвував усім, щоб повернути пра­ва  твої,  —  і   що  ж?  Сам   гину   під  беззаконним   правом могутнього; не щадив нічого, щоб розітнути злочинну запону, яка прикриває гноблення і сваволю, — що ж? Сам умру від со­кири неправди, що торжествує», — промовляє засуджений до страти поет-декабрист у монолозі Сошальського. Політичною прокламацією звучить фінальний акорд тво­ру: «Хай лиш один промінь свободи блисне разом з ударом смертельної зброї, і я помру з посмішкою. Коли ж мені не су­дилося її воскресити, з праху мого повстане грізна тінь, покли­че на суд самовладців і... затремтять»2.

_____________________

1 Міяковський В. Відгуки в Харкові та Києві на смерть Рилєєва // Україна. - 1925.-№ 6.-С. 15.

2 Там само. -С. 16.

 

Переляканий начальник Головного штабу Дибич звернув­ся до генерал-лейтенанта Желтухіна, новопризначеного київ­ського військового губернатора, і зажадав навести порядок у Харківському університеті: «Государ-імператор з обуренням відзначає, що як між студентами, так і у військовому поселенні Слобідсько-української губернії, приховується недозволена схильність до заборонених писань, що доводить шкідливий на­прям думок, повеліває, щоб ваше превосходительство по доро­зі з тутешньої столиці у Київ заїхали в Харків, ознайомилися б докладно з взаєминами, що існують між навчаючими і тими, що навчаються в тамтешньому університеті, розвідали б до­кладно, в яких стосунках перебувають вони з військовим посе­ленням і чи не криється також і в самому поселенні неблагона-міреної схильності до поширення подібного напряму думок, відкрили джерело сього зла і справжніх винуватців і разом з тим дізналися б точно, хто склав і випустив згадані злонамірені писання, і про все, що виявиться, донесли б прямо государеві імператору»1.

Майже одночасно з цим листом київський губернатор Ко­вальов одержав лист від харківського губернатора Муратова, який у процесі слідства виявив поширювача рукописного тво­ру Володимира Сошальського. Ним був вільний слухач Хар­ківського університету Петро Балабуха, який після допиту виї­хав до Києва: «За важливістю випадку... треба мати показання від вищезгаданого Петра Балабухи... через що я прошу уклінно ваше превосходительство, покликавши до себе оного Балабуху, відібрати найсекретнішим способом показання і самі рукописи, якщо він має і тепер їх у себе та в тих, кому б він ще давав спису­вати копії, і доставити все те до мене з першою поштою»2.

________________________

1  Міяковський В. Відгуки в Харкові та Києві на смерть Рилєєва // Україна. - 1925.-№ 6.-С. 25.

2  Там само. - с. 29.

 

К. Рилєєв був першим у Росії письменником, який, перей­нявшись європейськими ліберально-демократичними ідеями, використав у своїй поезії українські історичні традиції, вклав­ши в уста українських історичних героїв свої думки. Кардина­льні проблеми свободи і знищення самодержавства значною мірою навіяні «Історією Русів».

Дбаючи про поезію, насичену передовим суспільним зміс­том, К. Рилєєв відновив кращі традиції своїх попередників, зо­крема О. Радищева, поєднавши її з фольклорно-історичною традицією України, обравши для своїх «Дум» та поем сюжети з героїчного минулого української історії і жанр думи, модифікувавши його. На матеріалі українського життя XVII — поч. XVIII ст. К. Рилєєв написав такі твори: в уривках «Нали­вайко», «Мазепа» і «Палій». У травні 1823 р. «Вольное общество» тепло приймає перший уривок великої поеми «Войнаровський», написаної в тому ж ідейному ключі — «борьба свободы с самовластьем». Даючи схвальну оцінку поеми «Войнаровский», критик «Украинского журнала» приєднується до думки К. Рилєєва про високе громадянське значення поезії, згадуючи і цитуючи посвяту поеми О. Бестужеву. «Поема сія присвячена О. Бестужеву, як то видно з віршів, на самому початку розміщених, де поет стисло і сильно змальовує своє сирітство у світі, ненависний холод до людей і недовіру до дружби безкорисли­вої, що сповнювали його душу до часу знайомства з О. Бестужевим. Пропонуючи йому плоди свого дозвілля, К. Рилєєв підсумовує:

Ты не увидешь в них искусства;

Зато найдешь живые чувства:

Я не поэт, а гражданин.

 

Ті, хто читав «Войнаровского», перший з наведених віршів віднесуть до однієї скромності, досить привабливій у молодому поетові; у другім погодяться: він найкращим чином виправдав­ся під час продовження поеми; а у третьому відчують особливу повагу до творця, який намагається поєднати в собі обидві ці священні назви: Поет і Громадянин».1

Спроби К. Рилєєва виправдати відсутність в поезії «мистецтва» наявністю високих громадянських почуттів О. Пушкін піддав критиці. «Не дивлячись на свій лібералізм (декабристські переконання. — О. М.), він (Пушкін — О. М.) казав, що, якщо хто пише вірші, то насамперед має бути по­етом; якщо ж хоче просто громадянствувати, то пиши про­зою»2, — згадував П. Вяземський. Ці ж причини зумовили від­повідь О. Пушкіна В. Жуковському на негативну оцінку його «Циганів»: «Ти питаєш, яка мета у «Циганів»? ось на! Мета по­езії — поезія, як каже Дельвіг (якщо не вкрав цього). Думи Ри­лєєва і влучать, а все не до ладу»3.

_____________________________

1 Украинский журнал. - 1825. - Ч. VIII. - № 19 і 20. - С. 72.

2 Остафьевский архив князей Вяземских. Переписка князя П. Вяземского с А. Тургеневым, 1812- 1819.-СП6.: Изд. С. Шереметьева, 1899. - Т. 1.-С.511.

3 Пушкин А. Письмо к В. Жуковскому от 20 апреля 1825 г. // Полн. собр. соч.:В16т.-М.: 1937-1949. -Т. 13: Переписка, 1815-1827. -С. 167.

На противагу М. Карамзіну, який стверджував, що велика держава і сучасна культура створені самодержавством, що са­модержавство врятувало Русь від іноземних загарбників, К. Рилєєв змальовує самодержців тиранами, братовбивцями, насильниками, лицемірами і розпусниками на троні. І в тому він співзвучний із автором «Історії Русів», який наслідки цього «величайшего блага» (М. Карамзін), «спасительной пользы самодержавия» (О. Пушкін) показав у моторошній картині кривавої розправи в Лебедині за особистого контролю і участі Петра І та князя Меншикова над козаками і прихильниками Мазепи: «Казнь сия была обыкновенного Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать и на кол сажать, а самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку, вешать и головы рубить. Вины их изыскивались от признання их самих, и тому надежным средством служило препохвальное тогда таинство, — пытка... производимая со всею аккуратностию и по узаконение Соборнаго Уложения, сиречь, степенями и по порядку, — батожьем, кнутом и шиною, т. е. разженным железом, водимым с тихостию или медленностию по телам человеческим, которые от того кипели, шкварились и воздымались. Прошедший одно испытание поступал во второе, а кто всех их не выдерживал, таковый почитался за верное виновным и веден на казнь» (с. 212) і все це тільки за те, що шукали вони «свободы, или лучшей жизни в собственной земле своей и имея о том замыслы, всему человечеству свойственны» (с. 213).

Під час написання «Войнаровського» К. Рилєєв уже корис­тувався рукописом «Історії Русів», де уславлені народною піс­нею історичні герої — Залізняк, Гонта, Наливайко, Б. Хмельницький, Мазепа, Палій та ін. — показані не стільки як хоробрі й віддані батьківщині ватажки народних повстань і воєн, скільки як виразники визвольних прагнень українського народу взагалі, носії ідеї соціального й національного розкрі­пачення України.

У такому сенсі сприймав визвольну війну українського на­роду XVII століття і К. Рилєєв, для якого російське самодер­жавство, що уособлювало собою тиранію, було і залишалось найлютішим ворогом. Ось чому, малюючи борців за свободу проти російського самодержавства, К. Рилєєв, на відміну від О. Пушкіна, створив образи Мазепи і Войнаровського лица­рями свободи, носіями ідеї боротьби з деспотизмом, героями-громадянинами, що дратувало О. Пушкіна навіть після страти К. Рилєєва, але захоплювало українців. Рівно за два тижні після грудневого повстання декабристів у Петербурзі, 28 грудня 1825 р., було придушене повстання пі­хотного полку, загітованого декабристами в Україні, під Васи­льковим. У день страти декабристів 13 липня 1826 року було видано маніфест Миколи І, підготовлений М. Сперанським на основі «Доповіді Слідчої Комісії», написаної Д. Блудовим, де закладалися основи урядової ідеології миколаївської доби. Уперше було офіційно висловлено догмати, які через де­який час розгорнув С. Уваров. Протиставлення Росії і Європи, політичних, громадських і культурних ідеалів відтепер підно­сились у ранг важливої складової частини урядової політики. Публічна смертна страта декабристів уразила росіян. «Для мене Росія тепер споганена, окривавлена: мені в ній душно, не­стерпно, — писав поет П. Вяземський 17 червня 1826 року дру­жині. — Я не можу, не хочу жити спокійно на лобному місці, на сцені страти! Стільки жертв і яка залізна рука впала на них»1. Після поразки декабристського повстання царський уряд прийняв новий цензурний статут, розроблений Олександром Шишковим, «губителем русского слова» (О. Пушкін), спрямо­ваний проти будь-якої преси, крім офіційної. 19 глав і 230 па­раграфів регламентували все, що могло підлягати  цензурі. «Мета установи цензури полягає у тому, — сповіщав параграф перший, — щоб творам словесності, наук і мистецтв, під час видання їх через книгодрукування, гравіювання і літографії, дати корисне або, хоч би, нешкідливе для блага батьківщини спрямування»2.

Згідно зі статутом 1826 року заборонялося друкувати роз­відки з будь-яких галузей знань, особливо історичних: «При розгляді історичних творів насамперед слід звертати увагу на моральну та політичну мету їх і на дух, в якому твір цього роду написано у цілому»3, — гласив параграф 177. Не дивно, що пройнята патріотичним пафосом «Історія Русів» не могла бути опублікована, тому саме в 20-ті роки вона так широко розпо­всюджується в списках.

___________________________________________

1 Русское общество 30-х годов XIX века: Мемуар современников. - М: 1989. -С. 9.

2 Скабичевский   А.    Очерки    истории    русской    цензури    (1700-1863) А.Скабичевского.-СПб., 1892.-С. 130.

3 Там само.

 

Сувора розправа Миколи І над декабристами стероризу­вала російське громадянство, що відбилося й в Україні. Члени товариств всіма способами намагались приховати свою приче­тність до них, заперечували навіть їх існування. Тому до нас дійшло дуже мало матеріалу про цю сторінку політичного ру­ху, повне уявлення про який можна мати хіба що з мемуарів сучасників. У новітній період історії в Росії створюються мему­арні хроніки декабристів; виходять у світ монументальні «Истории» війн 1812-1814 рр. М. Богдановича; загострюється пильний інтерес до постатей М.Кутузова, Барклая-де-Толлі, О. Єрмолова, чий дім у Москві стає місцем паломництва всіх, кому дорога пам'ять про 1812 рік. Дещо пізніше починає пра­цювати над створенням мемуарної хроніки С. Волконський — один із найбільш відомих членів Південного товариства декаб­ристів, які діяли в Україні. У своїх «Записках» він найбільше місця виділив подіям героїчної епопеї — боротьби з Наполео­ном впродовж десяти літ1.

Окремо можна виділити книгу М. Тургенєва «Россия и русские», в якій здіснена спроба проаналізувати минуле і дове­сти, що «бажання блага вітчизні ні за яких обставин не може бути злочином перед нею»2. У центрі мемуарної хроніки стоїть не особистість декабриста, а сама історія, оскільки світогляд багатьох мемуаристів формувався у період загального інтересу до минулого своєї батьківщини. Серед декабристів було чима­ло істориків не тільки за покликанням, а й за професією: О.Муравйов і О. Корнилович служили помічниками «з архів­ної справи» при військових істориках українського козацтва; історіографами російського флоту були М. Бестужев і Д. Завалишин; викладали історію в навчальних закладах В. Раєвський, С. Палицин, П. Муханов; історичні книги і статті ще до 1825 року писали Ф. Глінка, В.Штейнгель, Г. Батеньков, М. Кутузов, П. Черевін та ін3.

________________________

1 Мишуков О. Русская мемуаристика первой половины XIX в.: Проблемы жанра и стиля. - К.: 1997. - 324 с.

2  Там само. - С. 27.

3  Там само. - С. 29.

 

Правоту вчених щодо «українського походження декабри­стів» можна підтвердити й іншими аргументами. У радянській історіографії та літературознавстві написано величезну кількість праць про декабристський рух1, вплив ідей декабризму на становлення і розвиток української літератури взагалі та окре­мих письменників (найбільше Т. Шевченка) зокрема, форму­вання їх світогляду й удосконалення індивідуального стилю тощо. При цьому скромно замовчувалося, звідки взявся могут­ній порив до свободи в народу, ментальність якого так яскраво описав автор «Історії Русів», народу, в якого «владычествует... рабство и невольничество в высочайшей степени, и что у них, кроме Божьяго да Царскаго ничего собственнаго нет и быть не может, и человеки, по их мыслям, произведены в свет, будто, для того, чтобы в нем не иметь ничего, а только рабствовать. Самые вельможи и бояре московские титулуются обыкновенно рабами Царскими, и в прозьбах своих всегда пишут они, что бьют ему челом; касательно ж посполитаго народа, то все они почитаются крепостными, как бы не от одного народа произ-шедшими, а накупленными из пленников и невольников, и сии крепостные или, по их названию, крестьяне обоиго пола, то есть мужчины и женщины с детьми их, по недоведомым в мире правам и присвоєнням, продаются на торжищах от владельцев и хозяев своих на ряду скота, а не редко и на собак промени-ваются, и продаваемые повинны при том быть еще нарочито веселыми и отзываться о своем голосе, доброте и знаний како-го ни єсть ремесла, чтобы потому скорее их купили и дороже заплатили» (с. 98); в народу, що визнавав лише «право дарова­не» і відкидав «будь-яку думку про право природне... ідеї за­конності», в народу, для якого «ідея права... нісенітниця...»2, в народу з генетичною рисою, яку визначив сам О.Герцен, — скорятися сильнішому?

________________________

1 Див. найбільш ґрунтовну з них: Фризман Л. Декабристы и русская литература. - М.: Художня література, 1988. - 304 с.

2 Чаадаев П. Отрывки и разные мысли //Вопросы философии. - 1986. - № 1.  С. 133.

 

Не бралися до уваги контактно-генетичні зв'язки лідерів декабристського руху — нащадків гетьманів, козацької стар­шини, української шляхти, волелюбство якої в першій чверті XIX століття йде від українського дворянства, яке перейняло естафету сепаратизму і боротьби за автономію від своїх пра­щурів — депутатів Катеринівської Комісії.

Свої прагнення про відновлення гетьманського ладу і по­вернення колишніх привілеїв козацтва вони виявляли у підготовці й поданні різних «записок» із обґрунтуванням дворянсь­ких прав українського шляхетства й політичних прав України. Складали їх Григорій Полетика, а далі його син Василь Полетика та ін. «Прошеніє» такого змісту було подано Олександро­ві І при вступі його на престол, удруге М. Рєпніним — братом декабриста С. Волконського, 1816 року, після війни.

Чимале значення у формуванні народних опозиційних на­строїв мав факт діяльності декабристів взагалі, а Товариства об'єднаних слов'ян в Україні зокрема. Члени Товариства, май­бутні декабристи, проводили наради в Тульчині, Кам'янці, Києві (1820-1825), де обговорювали проекти майбутньої перебу­дови Росії. На одній з таких нарад у Кам'янці, в маєтку Раєвських-Давидових узимку 1820 р. був присутній О.Пушкін. Згодом у десятій главі « Євгенія Онєгіна» він згадає про «горби похилі Тульчина» і про «Кам'янку тінисту».

Серед сітки масонських лож і таємних політичних това­риств варто назвати масонську ложу «Любов до істини» в Полтаві (її куратором був І. Котляревський, а керуючим — військовий губернатор Малоросії князь М. Рєпнін), «Малоро­сійське таємне товариство», кероване переяславським повіто­вим маршалком В. Лукашевичем, «Попівську академію» О. Паліцина на Харківщині, врешті, декабристське Південне товариство, серед членів якого були, на думку О. Пріцака, ав­тори «Історії Русів»1.

Переважна більшість декабристів прямо чи безпосередньо була пов'язана з Україною кровними, службовими і дружніми зв'язками. Сусідами і близькими друзями батьків М. Гоголя була родина В. Капніста. їхній маєток в Обухівці, крім батьків М.Гоголя і самого автора «Тараса Бульби», часто відвідували відомі діячі декабристського руху: М. і С. Муравйови-Апостоли — родичі Капністів; «Пестель, один з головних дія­чів Південного товариства. Тут Пестель і пропагував наміри і мету товариства»2.

________________________

1  Пріцак О. Доба військових канцеляристів. - С. 66.

2  Труды Полтавской ученой архивной комиссии. - Полтава.: Электрич. Типо-литогр. И. Дохмана, 1905. - Вып. 1. -С. 66.

 

Син В. Капніста Олексій Капніст, член «Союзу благоденс-твія», був заарештований у зв'язку із декабристським повстан­ням. Дочка Капніста Софія Скалон у своїх спогадах про часті візити майбутніх декабристів до їхнього маєтку розповідає про жваві бесіди молоді, про палкі розмови і тлумачення політич­них справ, про «різні передбачення та перетворення»1.

Майбутні декабристи відвідували не тільки Капністів, а й маєток Д. Трощинського, якому присвятив свою книгу «Опыт собрания старинных малороссийских песен» М. Цертелєв, про що йшлося вище.

Дехто з декабристів та їхного оточення служив в Україні, довгий час проживав там і переймався опозиційно-войовничим духом українців; чимало з декабристів студіювали історію України і поспіль усі запозичували мотиви, образи, патріотич­ний дух як з життя народу українського, його поезії, так і з «Історії Русів», а дехто навіть — із власного її списку, як, на­приклад, К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Гоголь.

Велика Російська держава, утворена Петром за допомогою українців, могла б забезпечити культурні потреби всього слов'янства. Однак цього не сталося, тому українці працювали на ниві культури, освіти, літератури і науки в державному полі Росії, ніколи не зупиняючи змагань в розвитку національно са­мобутньої літератури, українського національного відроджен­ня. Певний час це прагнення не вважалося крамолою, бо українці, «не помишляючи про відторгнення від російської ім­перії, навпаки, відчуваючи себе її частиною, вбачаючи в її силі свою силу, в її розвитку свій розвиток, розуміли водночас, що власне в інтересі того розвитку і тієї сили треба дбати про українські національні особливості і про задоволення духовних потреб українського народу його рідною мовою і в звичних для нього віками витворених формах»2.

За сто років після Петра Росія так і не стала європейською державою в розумінні новочасного європейського ладу. Але вона виховала плеяду європеїзованої інтелігенції — носія по­ступу і сівача європейських ідей. До її числа належать декабри­сти і автор «Історії Русів». М. Драгоманов мав усі підстави для висновку: «В ті ж часи, як певно писалась та «Історія Русів», козацька історія підбивала й вільний дух по всій Росії, як це видно із Рилєєва — «Исповедь Наливайка» й «Войнаровский».3 Пильна увага літераторів-декабристів і публіцистів до західно-європейської просвітительської традиції, до теорії і художньої практики романтичного руху Англії, Німеччини і Франції утвердила погляд на літературу як засіб пропаганди своїх ідей для створення громадянської політичної поезії, спрямованої проти рабства і тиранії.

Орієнтація декабристів на «високі» поетичні жанри вияви­лась в розробці теми новгородської і псковської вольниці, в устремлінні підтримати національно-визвольну боротьбу в Єв­ропі і в постійних зверненнях до історико-героїчних осіб, біб­лійних образів і фразеології, трансформованими відповідно до завдань декабристської пропаганди. Відкрита ідеалізація діячів минулого спричинилася до того, що історичні персонажі ста­вали прямим рупором декабристських ідей і поглядів. Власне, до цього значною мірою прагнули поети 20-х рр. XIX ст. За­лишаючись у межах романтичної концепції історії, вони нама­гались дати новим поколінням приклади героїчних звершень сивої давнини. Малюючи характери борців, які віддали життя за свободу, поети-декабристи висунули ідею жертовності задля свободи народу.

Антимонархічні волелюбні ідеї декабристів та «Історії Русів» підпорядкували своєму впливу широкі кола російського суспільства. Вони сприяли українському національному відро­дженню та становленню нової української літератури. У «Полтаві» О. Пушкіна, «Тарасі Бульбі» М. Гоголя, історичних жанрах поетів-романтиків, наукових працях М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, В. Антоновича — аж до худож­ньо-наукових праць нашого сучасника В. Шевчука можна знайти витоки «Історії Русів».

————————————

1 Исторический вестник. - 1891. - № 6. - С. 606.

2 Франко І. Українсько-руська (малоруська) література. - С. 83.

3 Драгоманов М. Переднє слово (до «Громади» 1878 р.) // Драгоманов М.Вибране.-К.: 1991. -С. 282.

Київ     Парламентське видавництво     2002