Глава 9
"ІСТОРІЯ РУСІВ" - предтеча, імпульс
і джерело українських романтиків
(30-40-і рр.)

Виникнення в кінці XVIII — XIX століття нової української літератури на народній основі пов'язане з рухом загальнослов'янського відродження. Поєднання фольклору й історії розв'язувало не тільки національні проблеми, а й задовольняло естетичні та філософські запити, закладало міцний фундамент національної свідомості щойно пробудженого українства, що відкривало у такий спосіб саму сутність власної ідентичності.

В умовах різкого загострення кризи феодально-кріпос­ницьких відносин національно-визвольний рух зазнав чимало змін. Зросли його масштаби. Включалися дедалі ширші суспільні верстви, зокрема студентська та учнівська молодь. Відчутно демократизувалось не лише соціальне обличчя, а й ідеологія руху. Просвітницькі норми й уявлення якнайактивніше замінювалися ідеями романтизму. Утверджуючись на національній основі, українська культура епохи романтизму вступала в тісні контакти з культурами інших слов'янських народів як запорукою взаємного суспільного і культурного розвитку.

У нововідкритих університетах створювалися дослідницькі центри (Харків, Київ). Нові історичні документи, козацькі літописи і хроніки, оприлюднені Київським центральним архівом, синтезовані Д. Бантиш-Каменським в «Історії Малої Росії» (1822, 1830), автором «Історії Русів» (у рукописах), у 30-х рр. XIX ст. набули широкого розголосу. В процесі самоосвіти зросли духовні запити молоді, розширилось коло опрацьованих ними історичних джерел і літератури. Вона виявляла інтерес до філософських праць И. Гердера та французького просвітителя, автора багатотомної праці «Всесвітня історія» К. Роттека.

Праці Й. Гердера, Я. Коллара, польського історика-романтика Й. Лелевеля, етнографа 3. Доленги-Ходаковського давали уявлення про місце слов'янських народів у історичному процесі, про їх народну культуру як берегиню національних традицій. Особливий інтерес виявляли молоді ентузіасти до фольклорних збірок та «Історії Русів», сліди чого знаходимо (більшою чи меншою мірою) абсолютно в усіх поетів-романтиків досліджуваного періоду і пізніше. Поступово перехід літературного романтичного напряму в реалістичний спри­чинився до того, «що література стала змальовувати життя народу, — а все це разом призвело до значних наслідків для розвитку як літератури, так і громади»¹.

Харківський гурток поетів-романтиків, переймаючись духом загального слов'янського відродження, прагнув вивести українську літературу із вузьких рамок побуту, відстоював вільний розвиток української мови, літератури, популяризував народну поезію як джерело пізнання минулих літ. Лояльні до «царя і отечества», романтики вірили в те, що українська літе­ратура може розвиватися в усіх жанрах українською мовою, котру треба було ще перетворити з регіональних діалектів (І. Котляревський — Полтавщина, Г.Квітка-Основ'яненко — Харківщина) на загальноприйняту нормативну літературну мову. Інтерес українських романтиків до фольклору, розроблення історичних тем, прагнення на матеріалі народної творчості та історії розкрити специфіку «українського духу», відстояти положення про повноцінність і самостійність української мови серед інших слов'янських мов, безперечно, викликаний народнопоетичною творчістю та «Історією Русів», яка відкрила весь жах підневільного становища України. «Ледве я почав розглядати «Паризину» (Байрона.— О. М.),— пише І. Срезневському захоплений І. Розковшенко, — як посланець мій до Яковлева привіз «Історію Малої Россії», («Історію Русів». — О. М.) я в сторону еротичні і взявся за рукопис. З жадібністю пробіг я сторінки та імена гетьманів... Завтра що-небудь тобі випишу...»².

____________________

¹ Максимович М. Критико-историческое исследование о русском языке // Журнал Министерства народного просвещения. - М.: 1838. -№ 3. - С. 538-539.

² Харківська школа романтиків. - Т І. - С. 79.

Інший член харківського гуртка Орест Євецький рецензує літопис, опублікований Войціцьким у краківському журналі «Квартальнік науковий» (1831) і сам публікує¹

«Універсал» Богдана Хмельницького і статтю «Про вигнання Богдана Хмельницького з Суботова», власний переклад з польської брошури «Про козаків» (Матеріали для історії гетьманщини)². «Історія Русів» була імпульсом і літературним джерелом для повісті «Про Морозенка» О. Євецького; переспівом мотивів «Історії Русів» можна назвати оповідання «Хмельниченко» І. Срезневського, повість «Українка» (1831) Шпигоцького. І. Розковшенко запозичує «предмет» для повісті про сина «відомого Івана Підкови» і повідомляє І. Срезневському про написану під впливом «Історії...» «пивглавы из повести», задумує поему «Про гетьмана Перев'язку»; «в дусі Вальтер Скотта» пише оповідання про козацького гетьмана Півтора Кожуха, допомагає німецькому письменникові Фрідріху Боденштедтові в перекладі українських народних пісень³. На основі «Історії Русів» і під безпосереднім її впливом П. Білецький-Носенко (1774-1856) написав перший в новій українській літературі історичний роман «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии, 1829 года, в трех частях, с позднейшими дополнениями». Звернення П. Білецького-Носенка до героїчної історії українського народу, коли відбувалися селянсько-козацькі повстання проти польської шляхти під проводом К. Косинського (1591-1593) та С.Наливайка (1594-1596), і середини XVII ст., коли національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654) дійшла апогею, не було випадковим. Цю історичну епоху романіст знав не тільки з друкованих і рукописних джерел солідного фамільного архіву, опублікованих уже «Истории Государства Российского» М. Карамзіна, «Історії Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, рукопису «Історії Русів», західноєвропейських романів В. Скотта, В. Гюго, які читав у оригіналі, а й з усних розповідей — «з перших вуст». Адже кілька поколінь його предків бу­ли активними учасниками і творцями історії України.

____________________

¹ Телескоп. - 1835. -№ 25. - с. 14-25.

² Там само. - 1836-№21-24.

³ Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття / Упоряд., підгот. текстів і прим. Б. Деркача, С. Крижанiвського. - К.: Дніпро, 1968. - С. 185.

Далекий предок письменника Іван Ніс в юнацькі роки, за звичаями того часу, пройшов школу мужності у запорожців,служив у війську «незабвенного, славного» Богдана Хмельницкого»¹. Дід Г. Білецький-Носенко був прилуцьким полковни­ком, батько деякий час служив ад'ютантом генерал-фельдмаршала Рум'янцева-Задунайського, загинув у одному з походів у Молдавії (1790). Мати письменника — Ганна Мак­симівна — доводилася племінницею по материнській лінії Георгію Кониському — псевдоавтору «Історії Русів».

Сам П. Білецький-Носенко блискуче закінчив Петербурзький кадетський корпус (1793) і у чині поручика був направлений у 1-й батальйон Катеринославського єгерського полку, брав участь у воєнних операціях російської армії під командуванням О. Суворова. «За труды и храбрость» нагороджений золотим хрестом на георгіївській стрічці під час штурму Праги в 1794 році. Як видно з передмови до роману, П. Білецького-Носенка обурювали історичні праці, особливо польських авторів, які тенденційно трактували національно-визвольний рух під проводом Б. Хмельницького, називаючи козаків дикунами, варварами, руїнниками, хижаками тощо. «Любителі красного письменства читають із задоволенням історичні картини Вальтера Скотта, Булгаріна, Загоскіна і справедливо хвалять їх: вони переносять уяву в ті цікаві часи, котрі вони відтворили, і заставляють нас брати живу участь у них, — писав він у передмові. - Історія повістує з важливістю для міркування одного розуму достопам'ятної події; але романтичні картини, малюючи мораль і дух часу, захоплюють розум і уяву, щоб сумирними пристрастями зігріти серця... Я насмілюсь дати любителям вітчизняної старовини спробу подібної історичної картини моралі і звичаїв XVII століття і вважатиму себе щасливим, коли принесу задоволення їм»².

____________________

¹ Белецкий-Носенко П. Биография. Полковник Прилуцкий Иван Иеремеевич Нос // ННБ ім. В. Вернадського НАН України. Рукописний відділ - Ф. 1. -№ 15.

² Чернетка роману в 3 ч. зберігається у РВ ННБ НАН України. - Ф. 1. -Од. зб. 1706; чистова редакція 3 ч. - ВРІЛ НАН України. - Ф. 85. - Од. зб. № 1.

Автор роману мав на меті «виправдати перед лицем світу народ і провідників його, яких історики польські, французькі і німецькі, що переписували один в другого наклепи, описали найчорнішими фарбами: називають просто розбійниками, приховавши істинні причини, що спонукали їх підняти зброю проти своїх гнобителів»¹. Своїм зверненням до героїчного минулого П. Білецький-Носенко вийшов за межі хутірського життя, вирвався з кола сімейних інтересів і конфліктів, порушив суспільно важливу тематику, розширивши тим самим жанрово-тематичні обрії дошевченківської літератури. «Жанр історичного роману, — справедливо зазначає А. Гуляк, — заперечував бурлескне епігонство (найталановитішим представником якого був сам П. Білецький-Носенко), відкидав етнографічно-побутову описовість, розчищав ґрунт для глибшого проникнення в духовне й матеріальне буття українського на­роду, увиразнював національну своєрідність із притаманним їй загальнолюдським змістом. Та найголовніше, задля чого писався роман, — це прагнення своїм твором утвердити довіру до історії й усвідомлено спрямувати літературу до конкретно-історичних джерел народного життя, щоб і в такий спосіб по­жвавити інтерес до національної самобутності українців»².

Як і в «Історії Русів», П. Білецький-Носенко показав Богдана Хмельницького як видатного полководця, безстрашного і хитрого військового начальника, талановитого військового стратега, який розробляв тактику і стратегію бою, сам брав безпосередню участь у боях, показуючи приклад мужності й героїзму. П. Білецький-Носенко створив образи плеяди бойових побратимів Б. Хмельницького (І. Богуна, М. Кривоноса, І. Золотаренка, Д. Нечая, П. Павлюка, Я. Остряниці, Г. Лободи), козацької старшини і простого козацтва — народу з його безприкладною мужністю і героїзмом у війні з польською шляхтою, справжніх воїнів-патріотів, захисників батьківщини. В дусі розкрито причини національно-визвольної війни 1648-1654 рр. — національний, духовний і соціальний гніт.

«Історія Русів» імпонувала П. Білецькому-Носенку яскраво виписаними батальними картинами, про які він наприкінці життя любив згадувати і з великим художньо-образним хистом розповідати. Спогади першого біографа П. Білецького-Носенка і «слухача» захоплюючих його розповідей про давні походи і бої — яскравий цьому доказ.

____________________

¹ Материалы для биографии Павла Павловича Белецкого-Носенка как украинского литератора и педагога с его faximila, составленными одним из его воспитанников 1861 года // ННБ ім. В.

Вернадського НАН України. Відділ рукописів. -Ф. 1.-№294.-С. ЗО.

² Гуляк А. Становлення історичного жанру в українській літературі. - К.:1996.-С. 47.

«Перебуваючи уже в мирному колі своєї родини і дітей — вихованців своїх, — коли довгими зимовими вечорами, після читання вголос якого-небудь історичного роману або художніх сторінок Вальтера Скотта, ми, діти, перебуваючи ще під впливом прочитаного, слухали його цікаві оповідання з якимсь прихованим захопленням, він, бувало, малюючи перед нами живим і захоплюючим даром слова картини минулого.., любив переходити до спогадів своєї молодості, більшою мірою проведеної у походах і боях. Ці оповідання, сповнені живим інтересом, із кривавими епізодами війни, із жахами штурмів і пожеж, зі всіма нічними тривогами і принадністю життя походів, з його бівуаками при місячному сяйві або темної ночі із багаточисленними багаттями, ці оповідання... часто змінювались або легендами про старовинні замки і руїни на Волині і царстві польському, про які йому доводилось чути, або гумористичними оповіданнями із народного побуту малоросіян і поляків з усіма старосвітськими звичаями їх панів і магнатів»¹.

Опис тріумфальних перемог війська Богдана Хмельницького над польсько-шляхетським військом (штурм фортеці Кодак, перемога під Жовтими Водами і Корсунем) несе на собі значний відбиток «Історії Русів». Богдан Хмельницький виступає не лише послідовним симпатиком Переяславського акту, а й державним мужем, здатним переконати весь козацький народ у вигоді єднання. Народ беззастережно і з фанатичною радістю сприймає докази гетьмана. «Волимо під царя восточного пра­вославного! Волимо ліпше умерти, боронячи себе до послідньої краплі крові, ніж оддатися поганому ненависнику христову або ляхам!» — Полковник переяславский Тетяря, обходя в кругу, спрашивал всех: «Чи всі того бажаєте?» — «Всі до єдиного духа!» — отвечал народ единогласно. Гетман воздвинул очи и руки к небу, сказал с умилением: «Буди тако! Да Господь Бог наш укрепит нас горливостью под его царскою рукою!» Народ с восторгом возопил: «Боже, утверди! Боже, укрепи! Нехай навіки за єдно зостанемось!»²

 

^{______________________________________}

¹Метериалы для биографии Павла Павловича Белецкого-Носенка как украинского литератора и педагога с его faximila, составленным одним из его воспитанников 1861 года.-Ф. 1.-№294.-С.30.

² Белецкий-Носенко П. Зиновий Богдан Хмельницкий // РВ ННБ ім. Вернадського.- Ф.85.- № 1.- С.1.

 

 

У своєму трактуванні Переяславського акту П. Білецький-Носенко не зрівнявся з політичною свідомістю українських автономістів, насамперед із версією автора «Історії Русів», згідно з якою вибір молодого чиновництва та козацтва випав не на Росію, де існує рабство у вигляді кріпацтва, а на Туреччину: «Молоді чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками, упевнюючи, що «у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд Жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам, за словами Гетьмана, неможливо пробути самим собою, без сторонньої протекції, то Турецька протекція є від усіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє босурманство, кожен Ту­рок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже при­сяги своєї не переступить і слова свого не зламає» (165).

Анонімний автор вкладає в уста молоді безперечні аргуме­нти християнської братії на користь босурманської, бо пророче передбачає трагічні наслідки угоди з «християнами-росіянами», клятви і навіть присяги яких є «маскою, під котрою хова­ються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважніші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині у них розумні люди або великі міністри і політики» (165).

Правоту резонів молоді дуже швидко відчув на собі геть­ман, який, будучи найщирішим патріотом народу свого, завше шукав йому гаразду, та, замість них, знайшов лише нові напас­ті: «І, розмірковуючи про майбутні наслідки, коли така лиха гроза, що зібралася над отчизною його, на неї вдарить, уявляв, якої зазнає вона руїни і спустошення од держав таких могутніх і її майже оточуючих. Прийняти ж систему їхню вважав він за віроломство, підле боягузтво і самий підлий злочин, що озна­чає у Християнстві гріх смертний, вічно непрощенний. Усі такі міркування гризли Хмельницького таким гірким смутком і безнастанною журбою, що роз'ярили колишні його припадки,  од надмірних військових трудів, повсякчасних клопотів та без­соння.., і занепав він у тяжку недугу і, по довгому в ній страж­данню, став, врешті, до життя ненадійний» (188).

Як автор історичного роману, П. Білецький-Носенко мав право на художній домисел, тим більше, коли домисел був у руслі історіографічної традиції того часу і його моральних зобов'язань перед предками, як от полковника І. Носа, який разом з Б. Хмельницьким «присягнул ... на верность России в 1654 году»¹.

Повага і пієтет до предка, його життя і вчинків висловлена ним у зазначеній «Біографії І. Носа», в якій підкреслюється мужність і героїзм Івана Єремійовича, вірність присязі цареві. З гордою повагою пише П. Білецький-Носенко про участь І. Носа зі своїм полком у Полтавській битві, «осяявши вічною славою Росію і подарувавши їй першість на Півночі».² За сло­вами П. Білецького-Носенка, за виняткову хоробрість Петро І нагородив його прапредка царською грамотою «на вечное и потомственное владение» маєтками в селах Голубівка і Щурівка Прилуцького повіту з призначенням його прилуцьким пол­ковником.

Іншу версію про заслуги І. Носа подає автор «Історії Русів»: «Але присутній у місті із полком своїм Полковник Прилу­цький Ніс, що був незгодний також, як і інші полки, з Мазепи-ними заходами і бридився його віроломством, а утриманий був у місті під наглядом сердюків, вислав уночі з міста Старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста пе­ред світанком і напав на вказане тим Старшиною місце, де роз­ташований був полк прилуцький і сам полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його лежатиме ницьма біля валу; і се буде знак або гасло, щоб милу­вати тих зрадників під час загального вигублювання мешкан­ців» (261-262). Через зраду полковника Івана Носа князь Меншиков узяв Батурин і знищив усіх без розбору, не виключаючи малят; гетьманський палац, маєтки козацької старшини і коза­ків перетворено на попіл та руїни.

Вихований в Петербурзі, в середовищі, де російську мову вважали рідною, а Російську імперію своєю батьківщиною, П. Білецький-Носенко не міг піднятися до ідейно-художнього рівня своїх сучасників, але своєю подвижницькою працею письменника, перекладача, фольклориста, етнографа, мово­знавця та педагога сприяв становленню нової української літе­ратури, духовному відродженню народу, а своїм романом — зародженню української історичної прози.

______________________________

¹ Белецкий-Носенко П. Биография. Полковник Прилуцкий Иван Иеремеевич Нос // Рукописний відділ ННБ України ім. Вернадського. - Ф. 1. - № 15. -С. 15.

² Там само. -С. 16.

 

 

Розпочатий у 20-і роки роман до 1839 року доопрацьову­вався, корегувався, доповнювався різними вставками власних поетичних творів (баладами «Нечай», «Бурун», «ївга»; гумори­стичними віршованими оповіданнями «Литвин та Українець»), що знижували художній рівень роману, оскільки ніяк не були пов'язані з його сюжетом. Сам П. Білецький-Носенко усвідом­лював і виправляв свої прорахунки залученням народних істо­ричних переказів. «Ці перекази, — зауважував М. Петров, — легко відокремити за допомогою пізніших етнографічних і лін­гвістичних нотаток автора про насильства уніатів, про княгиню Сангушкіну, що замкнула розбійників у льосі, про гадяцьку полковницю, приречену натовпом на спалення за чаклунство, за топлення відьм у Гадячі, за полковника Гладкого та ін»¹.

Ще більше народних переказів та легенд з історії козацтва П. Білецький-Носенко використав у другій частині роману, запозичивши їх з «Історії Русів» та «Запорізької старовини» (1839) — найпопулярніших книжок у Російській імперії та Галичині, що мали всеохопний вплив на українське письменство. Саме на основі історичних переказів про Івана Золотаренка та його смерть, використаних анонімним автором «Історії Русів» та І. Срезневським, П. Білецький-Носенко написав «драматич­не оповідання (дійсна пригода) в одній дії «Іван Золотаренко» та «Історичні перекази про Івана Золотаренка» (1839), про якого, на думку Білецького-Носенка, «історія сказала дуже мало». Цю прогалину історичної науки частково заповнив Є. Гребінка повістю «Нежинский полковник Золотаренко» (1842). Справжні події і герої переплелися тут з художнім доми­слом, переказами, подробицями особистого життя сестри го­ловного героя Любки і польського шляхтича Францішка як данина західноєвропейському роману з обов'язковою любов­ною фабулою. Та все ж головна сюжетна лінія оповідає про Івана Золотаренка, його подвиги у боротьбі з поляками після возз'єднання спільно з російськими військами та його смерть. Про сміливість молодого полковника ходили легенди.

____________________________

¹ Петров Н. Очерк истории украинской литературы XIX столетия. - С. 50.

 

 

Б. Хмельницький довіряв йому і як воїну-побратиму, і як роди­чу (за М. Костомаровим, сестра І. Золотаренка була другою дружиною Б. Хмельницького¹), свідченням чого є факт перебу­вання у почті І. Золотаренка сина Богдана Хмельницького: «Під командуванням його були полки Ніжинський, Чернігівсь­кий і Стародубський, перейменований із Сіверського, і сім ін­ших Малоросійських полків в числі 20 тисяч реєстрових Коза­ків і п'яти тисяч охочекомонних; а в числі урядників був молодий Гетьманич Юрій Хмельницький, посланий батьком для вивчення військового мистецтва та призвичаювання до нього» (170).

Автор «Історії Русів» подає детальний опис перемог у бит­вах за Смоленськ, Гомель, Бихів та інші міста. За похід під Смоленськ всі «од вищої до нижчої старшини з їх нащадками» разом із наказним гетьманом І. Золотаренком були обдаровані «на грядущі часи честю і гідністю наших Російських дворян. І по сій жалуваній нашій грамоті ніхто не повинен з наших Ро­сійських дворян у всіх випадках супроти себе їх понижувати, як кожен життям свойого здоров'я і непорочною вірністю заслу­жив теє в нашій вітчизні супроти нашого неспокійного і брех­ливого неприятеля» (172-173).

У розпорядженні Є. Гребінки було кілька варіантів свід­чень про смерть ніжинського полковника: в «Історії Малої Ро­сії» Д. Бантиш-Каменського («... при облозі старого Бихова позбавився життя»²), монографії М. Костомарова «Богдан Хмельницький» («... був убитий на герці»³), проте вибрав він стислу схему подій з «Історії Русів», поповнивши її окремими живими деталями, психологічними ходами та колізіями, збага­тивши історичний колорит окремими вдалими подробицями, пісенністю оповіді, надавши їм дієвого та життєвого характеру.

У 30-і роки «козакоманія» і «мазепоманія» монополізують усі жанри літератури, науки та українознавства, проникнувши і в драматичну поему Євгена Гребінки «Богдан» (1842). Ство­рюючи її, Є. Гребінка провів ґрунтовну підготовчу роботу. Крім народних переказів, легенд, історичних пісень, він про­студіював «Історію Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «Історію Русів»,  праці  іноземних авторів:«Geschichte der Ukriana» Енкеля, «Коrоnа роlskа» Несецького.

^{___________________________________________________}

¹ Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. - СПб.: 1870. -Т.Х.-С. 388.

² Бантиш-Каменский Д. История Малой Росии. - С. 7.

³ Костомаров Н. Исторические монографии и исследования.. - Т. XI. -С. 201.

 

 

Знав Є. Гребінка романи «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Осво-божденная Малороссия» (1819) Ф. Глінки; «Наливайко» (1824), «Иван Госницкий, исторический роман с описанием нравов и обычаев   запорожских»   (1827),   «Иван   Мазепа», «Хмельницкий», «Наливайко, или Бремена бедствий Малороссии, ро­ман XVI века» (1833) І. Голоти; «Богдан Хмельницкий» (1833) М.Максимовича; «Максим Перебийніс» (1839) М.Костома­рова та ін. Однак жоден з них не справив на нього такого вра­ження, як родинні перекази столітнього діда «і про шведів, і про татар, і про запорожців», народні пісні кріпачки-няні, «як ляхи спалили Наливайку». Не випадково вже серед перших по­етичних спроб згадуються «Переяслав», «Отзыв русского воина к товаришам его молодости», «Радость Мазепы, когда он узнает о смерти Кочубея (эполог)» та інші, що засвідчує серйо­зний інтерес поета-початківця до вітчизняного минулого.

Осмислюючи проблему самобутності українського народу, письменники-романтики роблять спроби мовою Хмельницько­го, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Апостола, Мазепи передати нащадкам героїчний дух народу, чого бажає і автор «Історії Русів». Є. Гребінка перший перекладом «Полтави» намагався спростувати думку, яка тоді побутувала, про обмежену, суто розважальну функцію української мови, та це йому не зовсім вдалося. «Перекласти «Полтаву» Пушкіна українською мовою, — писав М. Костомаров, — ідея смілива, вона надає честі тому, хто перший визнав мову здатною для цього. Як численні перші спроби й інших обдарованих письменників, переклад, правду сказати, не вдався; але в кожному разі поціновувачі української мови завжди будуть вдячні письменникові за те, що він показав її достоїнство і проклав шлях іншим»¹.

Пильну увагу українців до вітчизняної історії М. Петров пояснює культом русофільства в літературі, викликаного ука­зом 1831 року про суспільне виховання на основі православ'я, самодержавства, народності. «Ось цей націоналізм чи русофі­льство відбилися частково і на українській літературі 30-х і на­ступних років. Українські вчені і письменники цього часу обрали для себе місцевий, питомий зміст, але розглядали його як необхідну частину великого цілого, законне надбання всього руського народу і часто писали загальною російською мовою.

_____________________________

¹ Костомаров М. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова: Зібрані заходом Акад. Комісії укр. історіографії / За ред. М. Грушевського. - X.: Держ. вид-во України, 1928. - Т. XXII. - С. 45.

 

 

Називаючи російського царя рідним своїм батьком, вони ста­вили поряд нього рідну свою матір — Україну та ідеалізували її минулу історію і сучасне життя»¹.

Із позицій концепції «самодержавство, православ'я і на­родність» Є. Гребінка трактує історичні характери Павлюка, Наливайка, Остряниці, національно-визвольну боротьбу українського народу XVII століття, а також приєднання України до Росії. На початку XIX століття історики однознач­но оцінювали останню подію і роль Богдана Хмельницького та царя в ній як явище позитивне. Проте відомо, що благородні правові та політичні засади договору 1654 року не дотримува­лися царським урядом, на чому наголошував автор «Історії Русів». Віддаючи данину ліберальним ілюзіям про «освіченого монарха», Є. Гребінка також змальовує царя як поборника справедливості, бо «з дитинства в царях ми звикли бачити свя­ту владу помазаників божих на недосяжній висоті» і не нам за­суджувати дії вінценосців.

Офіційна історіографія, а за нею й літературознавство тра­ктували визвольну війну під проводом Б. Хмельницького як боротьбу за соціальне і національне визволення, ігноруючи при цьому релігійний гніт. Є. Гребінка, слідом за автором «Історії Русів», на котрого він неодноразово посилається (а це означає, що Є. Гребінка користувався ще неопублікованою «Історією Русів»), Переяславський договір трактує як визволь­ний рух, як оборону чистоти віри, що відповідає історичній правді. «Історичні обставини українського життя, — зазначав М. Грушевський, — призвели до того, що в сім моменті націо­нальні інтереси, національні змагання, національна боротьба скупчилися на точці оборони існування православної церкви. Обороняючи її стан володіння, козаччина прихилила до себе всі оті верстви, які обстоювали національні і релігійні інтереси українського народу»².

На шкоду істині Є. Гребінка гіперболізує «благодійність» царя і всеосяжну радість народу України. Тут, з одного боку, переважали ілюзії щодо справедливості і гуманності монарха, з другого, — намагання створити героїчні образи улюбленців народу.

__________________________

¹ Петров Н. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. - С. 173.

² Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ віці //Жовтень. - 1989.-№ 4. - С. 94-95.

 

 

У «Пролозі», побудованому у фантастичній формі на різ­них контрастах чарівної природи і нелюдських учинків, від­творено становище України напередодні визвольної війни 1648-1654 рр., з'ясовано причини її виникнення, показано під­готовку до повстання, очолюваного Остряницею, Павлюком, Наливайком. Фантастика «Прологу» — данина не так роман­тичній літературі, як фольклору, на який автор, як і на істори­чні джерела, посилається у виносках¹. Фантастика і реальність зведені ним до певного синтезу: «минуле відтворюється за ві­рогідними (в усякому разі — наявними) історичними джерела­ми, а реалістичне начало відчутне як в стилі викладу, так і в змісті»².

Основна частина зосереджена на постаті Богдана Хмель­ницького — від вигнання Хмельницького Чаплинським із Суботова до січня 1654 року. Колоніальна політика панської Польщі в Україні, розгул магнатів, економічні, національні та релігійні утиски призводили до повстань і раніше. Відомо, що в них брав участь і Богдан Хмельницький. Заслуга поета в тому, що він відкинув домисли, які траплялися в деяких історичних працях, ніби Б. Хмельницький вступив у боротьбу проти поля­ків тільки через особисті образи. Насправді він не зміг змири­тися з тим, що шляхтичі ставилися до українців, як до рабів. Він, що ніс «тягар страждань» у боротьбі проти гнобителів, керується почуттям чистої, безкорисливої любові до України. На застереження священика: «Важка, мій син, тобі боротьба з ворогами. Вони сильні зброєю і златом» — Б. Хмельницький відповідає: «А ми любов'ю до України. І до віри предків наших православних»³.

Вивчивши свідчення українських літописів, фактичний ма­теріал, уміщений в історичній літературі XVII, XVIII і початку XIX століть, Є. Гребінка намагався максимально охарактери­зувати Б. Хмельницького як полководця і державного діяча.

___________________________

¹ Див.: Гребинка Е. Богдан: Сцены из жизни малорос, гетмана Зиновия Хмельницкого: (Действие в XVII ст.) // Гребінка Є. Твори: V 5 т. - К.: 1957. -Т. І.-С. 196,203,218,223,227.

² Зубков С. Євген Павлович Гребінка. Життя і творчість. - К.: Держлітвидав., 1962. -С. 91.

³ Гребінка Є. Богдан. - С. 219.

 

 

Повністю довіряючи літописам Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка, за основне джерело він бере «Історію Русів», пока­зуючи Б. Хмельницького як людину глибоко демократичну, здатну підняти і повести за собою народ. Безстрашний, енер­гійний, досвідчений у військовій справі, загартований у вось­мирічній боротьбі за волю і самостійність України, Б. Хмель­ницький зрозумів, що втримати цю самостійність неможливо, тому свої сподівання він покладає на Москву, на спілку з одно­вірцями. Козацький народ підтримав гетьмана.

Український романтизм, як і аналогічні явища в інших лі­тературах, характеризується новим ставленням письменника до дійсності і мистецтва. Заглиблення у багатий і складний внутрішній світ героя потребувало ширших і гнучкіших худо­жньо-мовних засобів, емоційно забарвлених, що, безперечно, допомагало розкривати необмежені можливості людської осо­бистості. Відтворюючи справжні історичні події, романтики примушували діяти героїв у конкретно створеному середовищі, не дбаючи про життєву достовірність і психологічну їх (героїв) багатогранність. Натомість намагалися висвітлити ідейно-моральну домінанту характеру, його провідний пафос та пре­валюючу пристрасть.

Відрив характеру від конкретних історичних і соціальних обставин, бажання підпорядкувати часткове вираженню рома­нтичних уявлень про світ і людську природу ще більше сприяло нівелюванню романтичних героїв, тому нівелюванню, що явно проглядається крізь численні біографічні і психологічні деталі, властиві, здавалось би, тільки окремій особистості.

Класичним жанровим канонам із властивою їм завершені­стю форм, настрою, спокою і порядку романтизм протиставив почуття простору, безконечності, світ надприродного, буйно-неспокійного, а в кращих зразках — бунт проти неволі, зла і меркантильності, втілених засобом блискучої літературної тех­ніки в нові ліро-епічні жанри — баладу і думу. Якраз ці жанри відтворюють історичний досвід та моральний ідеал народу шляхом фантастичного переосмислення реальних подій. Спра­вжнім майстром жанру балади і думи виступив Амвросій Метлинський (А. Могила) у збірці «Думки і пісні та ще дещо» (1839).

Порівнявши батальні сцени «Історії Русів» із поезіями зі збірки А. Метлинського, М. Возняк дійшов висновку, що національно-патріотичний пафос поета викликала лектура «Історії Русів»¹.

Виключна запрограмованість на певне кліше, затверджене тоталітарною системою, і понині не дозволяє «визволити» А. Метлинського з того «прокрустового ложа», в яке загнали його ще в 30-і роки нашого століття, затаврувавши «консервативним», «пасивним», «реакційним» романтиком. Тим часом, реальний зміст філологічних інтересів та поглядів А. Метлинського був надзвичайно широкий. Орієнтуючись ідеологічно на самодержавство, сприймаючи у принципі тео­рію офіційної народності, А. Метлинський засвідчує повну со­лідарність з ідеями М. Максимовича щодо утвердження в літе­ратурі народних естетичних засад.

А. Метлинський настільки глибоко і беззастережно любив Україну, що будь-яку неузгодженість дійсності з вимріяним ідеалом сприймав трагічно. Тому песимізм у творах А. Мет­линського, М. Костомарова, В. Забіли, М. Петрова та ін. з'являється від зіткнення їхнього гуманістичного ідеалу з дійс­ністю. У творчості А. Метлинського «маленькому» світові су­часності протиставлено яскравий цілісний світ минулого, дріб­ним і нікчемним буденним персонажам («Підземна церква») — героїчні цілісні характери.

Неприйняття сучасного, поетизація минулого, єднання з фольклором, творення літератури народною мовою стали принципами нового світобачення і нового світорозуміння, практичним інструментом художнього узагальнення, основою певної естетико-теоретичної програми. У передмові до «Южнорусского сборника» (1848) А. Метлинський справедли­во зазначає, що розмови про самобутність і народність є по­рожніми, коли вони не підкріплюються глибоким вивченням виявів народного життя і культури. Поважаючи європейську освіту і почуваючи любов до людства, «не можна, одначе, за­бувати ні себе самих, ні свого народу, ні сім'ї, ні родини, якими обумовлюється коло і спосіб наших дій»².

Амвросій Метлинський — перший, хто осягнув естетичну повноцінність української мови як мови нації і дав теоретичне обґрунтування її. На підтвердження естетичної краси українсь­кої мови А. Метлинський радить усім, хто сумнівається, прочитати українські думи, переконатися в тому, що їх мова може «живописати величні явища природи, і народні хвилювання, і свари, може натякати на неісповидимість божих шляхів у поді­ях, може виражати і несамовитий нашому серцю регіт відчаю».

________________________

¹Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. - С. 26.

²Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. - С. 185.

 

 

У статті «Заметки относительно южнорусского языка», вміще­ній, замість передмови, до поетичної збірки «Думки і пісні та ще дещо», він писав: «Під час вираження будь-якої пристрасті, будь-якого почуття південнорус не зустріне браку слів в рідній мові своїй!.. Все висловиться цією мовою, злеліяною не на мер­твому ґрунті граматики, а в полі бою... на вільних бенкетах ко­зацтва... Мовою, злеліяною у тужливих речах до батьківщини бездомного мандрівника на чужині, в піснях кохання... і в піс­нях розлуки, розігрітих гарячими сльозами очей дівочих, у ні­жних і турботливих речах матерів до синів, з якими щорічно готувались вони розлучитися надовго, якщо не назавжди»¹.

У передмові А. Метлинський розглядає українську мову як таку, що зросла зі спільного давнього кореня слов'янських мов і, черпаючи із цього кореня життєвий сік, зросла самобутньо. Передмова А. Метлинського — це зміст і мета його довголіт­ньої праці в царині збирання, видання перлів народнопоетич­ної творчості, жанрово-тематичному збагаченні української мови, у плеканні й захисті її.

Нове життя формувало нову свідомість: старі естетичні принципи не задовольняли вимог часу. Новий підхід до від­творення життя перекреслив застарілі естетичні канони і схеми, раціональне поступилося місцем емоціональному. Розкутість стилю, збагачення нових тем, сюжетів, мотивів (ліричні, соціа­льно-побутові, історичні), розроблення нових жанрів (елегія, пісня, романс, думка, балада, ліро-епічна поема, історична тра­гедія, історичний роман); збагачення арсеналу художніх засо­бів (використання міфів, символів; висока культура віршування; урізноманітнення  строфіки,  поглиблення  музичності,  збага­чення ритміки) — все це привнесли у літературу романтики. Створивши українську романтичну школу, вони стали найяск­равішими виразниками епохи національного відродження, те­оретиками і практиками народності літератури (М. Костома­ров, П. Куліш).

________________________

¹ Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. - С. 183-184.

 

 

Теоретичними засадами естетичної концепції українських романтиків 20-40-х рр. були: змагання за народність літератури, а звідси й увага до фольклору, етнографії, мови (національно-фольклорний тип мислення);вивчення життя й історії українського народу. «Ми не переставали міркувати, сперечатися, розтлумачувати, — згадував Я. Головацький, — перебирали всілякі теорії й гіпотези, наприкінці прийшли до висновку, що про народ ми знаємо тільки з чуток, а народної мови, народного побуту зовсім не знаємо. Було вирішено, що треба йти між народ, досліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, котрих народ зберігає в пам'яті тисячі, записувати його приказки і прислів'я, його оповідання і перекази.., вчитися його мудрості»¹.

М. Костомаров влучно підмітив різницю народного харак­теру українця і росіянина, що зайвий раз підтверджувала окремішність української нації, її неповторну самобутність. Народ­ницька концепція М. Костомарова була суголосна з концепцією французького історика-романтика Огюстіна Тьєррі (1795-1856), який намагався в історії Франції побачити долю французького народу, а не держави. Праці М. Костомарова «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности», «Черты народной южно-русской народности», в яких зроблена спроба охарактеризувати відмінність українсь­кого і російського народу, демократичний, федеративний по­рядок України і автократичний, бюрократично-кріпацький порядок Москви, — в руслі «Історії Русів».

Внутрішня глибина духу народу українського, за М. Костомаровим, похована «у великій народній могилі» (давнині) і воскресити його можна шляхом осмислення його історії, народнопоетичної творчості. «Вихований на романти­чній філософії і романтичній поезії, — писав П. Зайцев, — гли­боко, до містицизму релігійний, з твердими моральними засадами, був він щирий і палкий народолюбець, а джерелом того народолюбства була передусім українська народна поезія, яку він із захопленням почав вивчати, ще бувши студентом»².

На базі народних пісень М. Костомаров персоніфікував су­спільну свідомість («дух народу») українців, зробив спробу до­вести самобутність історії кожного народу, переконати, що справжня історія, — це історія не держави, а народу.

________________________

¹ Твори М. Шашкевича, [Я. Головацького, Н. Устияновича, А. Могильницького]. - Львів.: Просвіта, 1906. - С. 4.

² Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - К.: Мистецтво, 1994, - С. 146.

 

 

Історичне минуле, зв'язок із фольклором, література народною мовою, обстоювання народності для М. Костомарова були принципа­ми нового світобачення і світорозуміння, практичним інстру­ментом художнього узагальнення, основою певної естетико-теоретичної програми, що згодом зіставлялася в історико-типологічному плані.

Не випадковими були теми магістерської монографії («О причинах и характере унии в Западной России», 1841; «Об торическом значений народной поззии», 1843). Перша моно­графія, негативно оцінена професором М. Устряловим, не тільки не допущена до захисту, а й, згідно з указом тодішньо­го міністра С. Уварова, була спалена. В зазначених працях простежувалося, що в М. Костомарова вже сформувався пев­ний погляд на історію України і на долю народу українсько­го. У спаленій праці про унію визначився «сепаратизм», по­черпнутий з «Історії Русів», пізніше так широко виражений у монографії «Дві народності» і в «Книгах буття українського народу».

М. Костомаров залишив близько 320 праць, багато з них присвячено добі Гетьманщини, а саме: «Руина» (1879-1880), «История козачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества» (1880), «Мазепенцы» (1884), перша у світовій історіографії фундаментальна монографія «Мазепа» (1882) та ін. Витоки цих поглядів закорінені в «Історії Русів», про всеосяжний вплив якої (до її публікації) говорив сам М. Костомаров. Це вбачаємо і в монографії «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», над якою вчений працював усе життя (надрукована 1857 року в «Отечественных записках» і доведена до трьох томів за рік до смерті (1884)).

Монографія впродовж копіткої тривалої роботи зазнала кардинальних змін і коректив. Окрім історичних першоджерел, М. Костомаров вивчав місцевість, де відбувалися події часів Хмельниччини. Особливе зацікавлення в історика викликали місця знаменитої битви під Берестечком, про яку він стільки чув, читав, думав і писав. Про Б. Хмельницького і його добу М. Костомаров знав з розповідей очевидця, що не могло не вплинути на вибір проблематики дослідження — доби Гетьма­нщини. Дід М. Костомарова Петро Костомаров був учасником Берестейської битви на боці Богдана Хмельницького. Після його поразки родовий маєток було конфісковано і «Костомаров разом з багатьма волинцями, що приставали до Хмельницького і вступили в звання козаків, пішов у межі Мос­ковської держави»¹.

Героїзм козаків, які витримали десятиденний штурм поль­ського і німецького військ і майже всі загинули, оспівав Т. Шевченко на засланні у вірші «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» (1848). Українські історики приділяли велику увагу добі Хмельницького, зокрема і битві під Берестечком, але майже всі вони відзначалися доволі сухою мовою та офіціоз­ним духом, властивим російській і польській історіографії. На­томість блискучі замальовки М. Костомарова й досі вирізня­ються глибиною аналізу тогочасних процесів і подій. Інтерес до народних рухів «мало не цілком усунув інші моменти, — за­значав О. Оглоблін, — не масового руху, а певних течій, хай вужчих, зате безперечно чіткіших»².

М. Костомаров видав монографію «Богдан Хмельниць­кий», в основу якої поклав, окрім літописів, актових матеріа­лів, історичні пісні і думи, повір'я і легенди. Використання ус­нопоетичної творчості як вагомого джерела наукової праці було усвідомлене і виправдане. М. Костомарову вдалося від­творити історичні події крізь призму народного сприйняття й оцінки. «Для правдивого розуміння тієї епохи, — писав далі О. Оглоблін, — Костомаров пов'язує Руїну з революційними часами Хмельниччини і з добою Мазепинського ренесансу, ви­діливши з того хаотичного матеріалу окремі процеси. Серед видатних і невиразних людей Костомаров знаходив живі об­личчя історичних постатей того часу й відтворив особисте й громадське життя історичної доби на тлі великих подій того часу»³.

Всі намагання «відмежуватися», «очиститися» від «намулу» «Історії Русів» у подальших редакціях не дали бажаного ре­зультату, що визнав і сам М. Костомаров. У другій редакції він менше посилався, інколи із застереженнями, на «Історію Ру­сів», але вона все ж фігурувала у наукових першоджерелах; у другій редакції вона вилучена зі списку першоджерел, та поси­лання в тексті все ж залишилися.

«Історія Русів» була імпульсом і джерелом праці М. Костомарова над створенням історії України, стимулом у підготовці до видання літописів; під її впливом формувались історіософські погляди М. Костомарова, поглиблювалась лю­бов до України, яка з кожним днем ставала йому, росіянину, ближчою і ріднішою.

___________________________

¹ Костомаров Н. Автобиография. –С.246

² Записки Історико-філологічного відділу / УАН. - 1928. - Т. XVI. - С. 200.

³ Там само. 283

 

 

Перейнятий національною ідеєю, почерпнутою з «Історії Русів» і фольклору, М. Костомаров переніс її у статутні доку­менти Кирило-Мефодіївського братства, керівником якого він був. Здійснення Божої правди, панування свободи, братерської любові та народного добробуту — до цього прагнули братчи­ки. Вони чекали воскресіння України і вірили, що воно прийде за умови дотримування суспільством Божих заповітів.

Ідеї братчиків були суголосні з ідеями європейських полі­тичних і культурних діячів: Я. Коллара, П. Шафарика, В. Караджича та ін. Розходячись у дрібницях, вони відзначались єди­ним баченням глобальних проблем: національної (право віль­ного розвитку кожної нації як окремішності); соціальної (знищення кріпосного права); політичної (федерація слов'ян­ських республік). Втративши свою державність, слов'яни (чехи, словаки, поляки і українці ) вбачали політичну свободу у феде­рації на основі рівноправності.

Та рівноправність не влаштовувала ні поляків, які після розподілу Польщі (1795) устами А. Міцкевича, А. Красинського і Ю. Словацького проголосили космічну ідею польської місії щодо Східної Європи, ні росіян — із претензіями на ви­ключне главенство серед слов'ян.

Політичні амбіції російських панславістів підкріплювалися сумнівними теоріями про благородство російської мови, поси­ланнями на історію, традиції, силу російської держави, покли­каних переконати слов'ян, що перехід на ниву російської освіти і культури, на єдину, російську мову — їхнє спасіння і прогрес. «Бог визначив її чудесну долю тим, що вклав її в уста того наро­ду, який зосередив першість над усіма народами слов'янського, а, можливо, і європейського світу!»¹, — заявляв М. Погодін.

Заангажований панславістськими ідеями, Карел Гавлечек відвідав Варшаву і Москву, щоб краще пізнати сусідів-слов'ян, стосунки з якими талановитий чеський журналіст уявляв не ін­акше, як рівноправно-братерськими. Зустрівшись віч-на-віч із російським егоїзмом і всепоглинаючим прагненням панувати, він позбувся романтичних ілюзій щодо цього.

___________________________

¹ Погодин М. Отрывки из писем о положений славян в Европе // Русская беседа. - 1859.-Ч. 1.-С. 63-64.

 

 

Згодом сама згадка про слов'янофільство викликала в нього відразу і роз­дратування: «Російські панславісти переконані, - писав він,- що ми та іллірійці справді бажаємо бути під їх владою! Вони твердо впевнені, що в один прекрасний день всі слов'янські зе­млі опиняться під їхньою владою!!! Вони з насолодою уявляють свої майбутні виноградники в Далмації. Ці джентльмени скрізь почали говорити і писати «росіянин» замість «слов'я­нин»... Я можу... підтвердити, що росіяни ставляться до інших слов'ян не по-братньому, а швидше нечесно та егоїстичної"¹

Щодо України, то вона вже давно сприймалася Росією, як околиця, в якій живе плем'я дике, другосортне, без своєї держави, без своєї історії, мови, літератури, культури, навіть без назви Малоросія, що поступово витіснялася терміном Південно-Західна Росія. На цій історичній несправедливості підтриманій польськими та російськими істориками, наголошує ав­тор «Історії Русів» уже на перших сторінках. Упродовж усього твору він простежує шлях українського народу, відмінний від інших слов'янських народів  мовою, традицією, соціальним устроєм тощо. «Про Козаків Руських, а паче про Малоросійсь­ких і про саму їхню назву дивне щось кажуть деякі письменни­ки. Вони, немовби сперечаючись із собою, твердять: одне, що тії Козаки суть зайди на Русі, то зі Скіфії, або від татар або з Кабарди Черкаської; а інші твердять, що це мовби залишки чужеплемінного народу Козарського. Польську ж історики по­казують ще, ніби вони набирались з різної вольниці або наволочі і заселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу. Але такі безглузді думки важать більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин,   сам глузд їх спростовує; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнов необхідності з самих себе, щоб довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству, а інакше було б крайнє безумство і сама необачність схожі на те якби змусити стерегти шулікам голубів, а вовкам — овець» (55).Наукове, теоретичне і поетичне обґрунтування ця концеп­ція одержала у статті «Дві руські народності» М. Костомарова, в якій акцентується відмінність між двома народами вже у XII столітті через різницю російського національного характе­ру від давньоукраїнського. Більшість великоруської і польської публіки звикла не вважати українців окремим народом і стави­ла їх особливості в ряд провінційних відтінків то російської, то польської національностей. А тим часом, історичний шлях українського народу, його характерологія і навіть фольклор і релігія, окремішні й відмінні.

______________________________

¹ Гунчак Т. Панславізм чи панрусизм? - Ч. 7. - С. 34.

 

 

Попри деяку тенденційність зіставлення, спроба М. Косто­марова засобами історичної й етнографічної науки дати широ­ку і детальну характеристику народу, його долі й історичного покликання — вельми значна. Інтерес до історії, народної тво­рчості важливий для М. Костомарова як шлях для з'ясування особливостей українського народного духу, специфіки україн­ського характеру, відмінного від польського та російського.

У «Книгах буття українського народу» — головному ідео­логічному документі Кирило-Мефодіївського братства — М. Костомаров стисло дає образ історіософської концепції України, згідно з якою історичний шлях людства окреслений Богом. Щастя людської історії повністю залежить від дотри­мання принципів: а) злагоди, рівності і свободи всіх племен і народів; б) від твердої віри й незрадливої любові до єдиного істинного Бога. Порушення зазначених принципів призводить до трагедії, нещастя, а то й згуби народу-порушника, як це ста­лося з обранцями Господа євреями, які, всупереч заповітам Божим, обрали собі царя, тим самим знехтували принцип рів­ності й свободи; з греками, які, зберігаючи свободу і рівність, забули Бога, поклоняючись вигаданим богам.

Звідси й завдання кирило-мефодіївців — представників слов'янського народу, що прийшов до істинного Бога, — реа­лізувати обидва принципи: знищити самодержавство, встано­вити демократичну державу, ліквідувати кріпосне право, про­голосити рівність людей різних віросповідань, пропагувати християнське примирення і злагоду. Загнана в могилу Україна не втратила голосу, що кликав усю Слов'янщину до свободи й братства. «І відізвався той голос у Польщі й Московщині, про­буджуючи «мертвих і живих», і повістував устами синів своїх люблячих: «І встане Україна зі своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царів­ни, ні князя, ні графа, ні герцога.., ні пана, ні боярина, ні кріпа­ка, ні хлопа...»¹ в усій Слов'янщині. «Але на шляху до реалізації його (Божого замислу. — О. М.), що має принести звільнен­ня всім народам, є дві перепони: незгода слов'ян між собою і схильність бездумно переймати те, що вироблене старшими народами.

_________________________

¹ Костомаров М. Книги битія українського народу // Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін. -Львів.: 1991. - С. 58.

 

 

Це привело їх в неволю до інших народів: чехів і полабців — до німців, сербів і болгар — до турків; москалів — до татар. Поступово три народи слов'янські — Польща, Литва і Московщина — звільнились, утворили незалежні держави, але зберегли царів і панів»¹.

У дусі ідейних концепцій автора «Історії Русів» М. Косто­маров трактує народ України, козацтво, що не любило ні царя, ні пана і « чистоту християнську держало». Україні й судилося підняти всіх братів-слов'ян на боротьбу за волю. Історичний поступ, як вияв духу народу, за М. Костомаровим, має відпові­дати моральному законові, тому використовуване в єзуїтів правило — «для доброї цілі дозволяти лихі засоби» — для ньо­го і братчиків неприйнятне й аморальне. З цієї точки зору можна розцінювати й концепцію України Пантелеймона Куліша, що, за всіх його хитань і неодноразових радикальних змінах світоглядних позицій (від козакофільства до козакофобства, від поклоніння «західництву» до нищівної критики його), була вагомим внеском у теоретичне обґрунту­вання філософії української ідеї. У всіх змінах інтересів, пози­цій, ідеалів, різноманітних і суперечливих, до взаємозаперечення виявів його дуалістичного творчого «я» простежується один ідейний стрижень — піднесення українського народу до само­усвідомлення ідеї України, з огляду на яку розцінюється все розмаїття навколишнього світу. Заняття фольклором, етнографією, краєзнавством розши­рили діапазон наукових і громадських інтересів, ще в гімназій­ні роки зосереджених навколо пекучих проблем історії та су­часності України. Цілком у дусі часу, відповідно до етапу т. зв. «фольклорного романтизму» перші літературні спроби П. Куліша пов'язані із записом і літературною обробкою фо­льклорних переказів. Втручання авторів у матеріал тут досить значне. Така манера літературної обробки народних переказів історичних пісень і дум проглядається у поемі П. Куліша «Україна» (1843), створеної з автентичних народних дум і сти­лізацій самого автора.

__________________________

¹ Горський В. Історія української філософії: Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / Міжнар. фонд «Відродження». - К.: Наук, думка, 1996. -С. 156.

 

 

У критичній літературі й досі побутує думка про те, що звернення П. Куліша до історії України є наслідком його інте­ресів до фольклорних та етнографічних матеріалів: «Поет відступає на другий план перед колективним генієм народу, «підстроюється» під нього, іноді стає посередником, «медіу­мом», через якого виповідає себе «дух народу». Така манера творення давала простір різного роду стилізаціям у літературі доби романтизму»¹. Пояснення В. Владимирової є слушним тільки частково, оскільки сам П. Куліш у передмові пояснював свій безуспішний намір познаходити думи про всіх гетьманів та й скласти з них таку книжку, як Гомерова «Іліада», і спробу заповнити «пропуски» пісень про всіх гетьманів своїми творін­нями, заснованими на розповідях козаків, бандуристів та ста­росвітських людей, на записах у літописах, як, що, коли діялося на Вкраїні.

Порівнявши схему «України» з «Історією Русів», Олек­сандр Грушевський зробив цікаве спостереження: хронологіч­на схема правління гетьманів і подій, оцінка головних момен­тів двохвікового періоду збігалися зі схемою «Історії Русів». «А що думи не заповнили дечого в хронологічній канві подій, П. Куліш сам доробив відповідні місця у формі дум, йдучи при цьому головно за матеріалами «Історії Русів», і тільки в кіль­кох випадках звертаючися за допомогою до інших джерел»². Цими ж джерелами (народнопоетичною творчістю та «Історією Русів) скористався П. Куліш і в «Книзі о ділах наро­ду українського і славного Війська козацького Запорозького» (1843). Головну мету цієї праці він висловив у «Предисловію»: розповісти про славні діла пращурів наших, про героїчні по­двиги козацтва, які ще так недавно гриміли на весь світ, а нині уже майже забуті. Молодь скоріше цікавиться римлянами, гре­ками, французами, німцями і не знає, «чим славився Наливай­ко, що за воїн був Петро Сагайдачний, що робили на своєму віці Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Павло Полубо­ток і багато інших лицарів, славних і розумом, і зброєю вище за грецьких і римських полководців?»³.

______________________________

¹ Владимирова В. Етнографічна та історична істини: два типи дискурсу Пантелеймона Куліша // Слово і час. - 1998. - № 11. - С. 59.

² Грушевський О.  З сорокових років // Записки  наукового товариства ім. Шевченка. - Львів.: 1908. - Т. 85. - С. 95.

³ Куліш П. Книга о ділах народу українського і славного Війська козацько­го Запорозького // Куліш П. Твори: В 2 т. - К: 1987. - Т. 2. - С. 66.

 

 

Автор вірить, що настане час, коли українці звернуть увагу на свою старовину, на свої пісні, на свою мову і доведуть наро­дам, «що недаремно їх діди гриміли славою у всьому світі і не­даремно залишили їм гучні свої пісні й багате слово. Буде, буде час, коли імена великих наших лицарів знову підуть межі наро­ди, коли найбагатші пани, покинувши іноземну музику, ста­нуть із захопленням слухати рокіт бандури і жодне серце по всій Україні не лишиться спокійним при голосі нашого співця, все оживе, стрепенеться, відчує Україна свої моральні сили, і оповиться, як орля, юність її»¹.

П. Куліш зробив чимало як фольклорист, історик, мово­знавець, літературний критик, поет, прозаїк і видавець, щоб повернути українцям історичну пам'ять, нагадати про діла праотців наших та їх національні ідеали. У романі «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1842), написаному під впливом «Історії Русів», використано мораліс­тичне уявлення про кару блудного сина. Узявши за вихідний пункт цитати з українських народних дум і пісень, П. Куліш пов'язав фольклорну тему із романтичною суспільною про­блемою «предків» і «нащадків», кари нащадків, що не шанують батьківських традицій, національної загибелі поколінь, що ро­зірвали зв'язки з народом і його минулим.

До кожного розділу роману П. Куліш подає «Примітки і додатки». У них — коментарі, посилання на літературні та іс­торичні джерела, їх критика, факти і висновки. Часом вони вклинюються і у виклад, як це маємо у першому розділі з його знаменитим гімном історії України, «що немов героїчна пісня лягла на скрижалях світу — і ви не можете не замислитись над долею цього надзвичайного народу, що дивом виник, наче розкішна квітка серед ворожих їй стихій, блиснув сліпучим блиском слави, дав про себе знати цілому світові; та забракло йому сили для кипучої діяльності, і він передчасно схилив го­лову, він зник, як надприродний привид майже перед нашими очима»². При згадці у першій частині дрижипільської битви П. Куліш у примітках наводить її опис³.

_________________________________

¹ Куліш П. Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького // Куліш П. Твори: В 2 т. - К: 1987. - Т. 2. - С. 67.

² Кулиш П. Михайло Чарньїшенко, или Малороссия восемьдесят лет назад:Соч. П. Кулиша. - К.: Университет. тип., 1843. - С. 204.

³ Там само. - С. 204-206. (Див.: Исторія Русовъ. - С. 130).

 

 

«Юнацтво тутешнє всіх статів і верств, — говорить сучасний літописець архієпископ Кониський, — ніби чарівною силою зашуміли й піднялось політом птаха із півдня на північ. Усі до­роги заповнені були до Петербурга цими Голштинцями»¹.

Щоб переконати читача у правдивості описуваного героя та його дій, П. Куліш посилається на авторитет автора «Історії Русів: «Щоб дати читачеві деяке поняття про цю нову особу (себто Крижановського), що також увійде почасти в моє опові­дання, — здається, вистане, якщо я наведу думку автора «Історії Русів» про нього. Він жив у тих часах і міг особисто знати Крижановського»². Далі наводиться оповідання про Крижановського³ із приміткою: «Літопис архієпископа Кониського відомий під заголовком: «Исторія Русовъ или Малой Россіи». Ствердження ідеї України у творчості П. Куліша за­безпечується засобом антитези внутрішнього (сердечного) і зо­внішнього (чужого і ворожого); минулого (закопаного в могилу) і сучасного (сьогодення, покликаного нагадати й воскресити історичне минуле, пробудити вічне, стале і гармонійне в цьому суперечливому, дисгармонійному світі). Через антитезу внут­рішнього і зовнішнього розглядає П. Куліш історію України і козацькі повстання під проводом Богдана Хмельницького. Ви­ходячи із фундаментального дуалізму внутрішнього і зовніш­нього, П. Куліш через протиставлення минулого і сучасного мовби здійснює акт «воскресіння» мертвого, збагачуючи пам'ять народу знаннями його славної історії.

Зображуючи події доби Руїни, П. Куліш з любов'ю повер­тається до висвітлення постаті Б. Хмельницького як «великого вождя народного» і зображення всенародної єдності до того моменту, коли народилась нова аристократія, з якою народ довго не міг ужитися. Ідеї всенародного національного зру­шення, братерського єднання, порядку і дисципліни, тісної спі­лки з Москвою виразно простежуються у першій редакції ро­ману «Чорна рада» (1843-1846). Більшою чи меншою мірою він засуджує егоїзм козацької старшини в різних його виявах (Череваня, Гвинтовки, Золотаренка, Брюховецького), але не щадить й антидержавну, на його думку, анархічну практику частини Запоріжжя, міщанства, селянства. Устами полковника-попа Шрама він закликає до єднання, до відмови від вузьких егоїстичних інтересів у ім'я України.

______________________________

¹ Купиш П. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад: Соч. П. Кулиша. - К.: Университет. тип., 1843. - С. 29. (Куліш дає примітку, що «архієпископ Кониський під словом «голштинці» розуміє добровольців, що зібралися на війну за голштинську спадщину. Див.: Исторія Русовъ. - 251 с.)

² Там само. - С. ЗО. (Див.: Исторія Русовъ. - 251 с.)

³ Там само. - С. 30-31. (Див.: Исторія Русовъ. - 251 с.)

 

 

Захоплення П. Куліша героїкою козацьких воєн стимулю­валося й підтримувалося як традиціями української історіо­графії, етнографії та художньої літератури (згадаймо прослав­лення козацтва автором «Історії Русів», а також етнографами і письменниками — М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Мар­кевичем, М. Костомаровим, О. Бодянським, Є. Гребінкою), так і зростанням у 40-х рр. XIX ст. опозиційного, передусім анти­кріпосницького руху інтелігенції.

Написана як уособлення політичних поглядів певної суспі­льної групи, виразно опозиційної та антиімперіалістичної, «Історія Русів» посіла особливе місце в історії суспільно-політичної думки взагалі й найяскравішого її репрезентанта Тараса Шевченка зокрема. Оцінюючи загальне значення «Історії Русів» для української культури, М. Драгоманов на­звав її «предтечею «Кобзаря» Т. Шевченка, на якого вона, оче­видно, мала неабиякий вплив. І якщо чернігівське і полтавське дворянство було одним із небагатьох, яке в 1857 роках не ви­словлювалось хоч проти визволення селян, і якщо це дворянст­во дало декількох діячів партії, що більше сприяла селянам у редакційних комісіях, у цьому значною мірою треба бачити вплив «Історії Русів»¹.

Ознайомлення із пам'яткою відбулося під час навчання Т. Шевченка в Петербурзькій академії мистецтв. У домашній бібліотеці К. Брюллова, доступній Шевченкові як кращому уч­неві Маестро, він прочитав «Историю Малой России» Д. Бантиш-Каменського, «Историю Государства Российского» М. Карамзіна, «Краткую летопись Малой Росии», видану В. Рубаном, «Літопис» Г. Грабянки (у списку). Радість звіль­нення з кріпацтва захмарювалася тугою за Україною. Т. Шев­ченко був самотній серед чужих людей, хоч, як рівний, мав до­ступ до товариства петербурзької еліти: «Напиши до мене не по-московському... нехай же я хоч через папір почую рідне слово, — благав він брата Микиту у вересні 1839 року, — не­хай хоч раз поплачу веселими сльозами...»².

________________________

¹ Драгоманов М. На захист невідомого покійника автора «Історії Русів» //Порядок.-1881.-№128.-С. 45.

² Шевченко Т. Твори: У 5 т. - К., 1978. -Т. 5. -С. 125.

 

 

Україна була невід'ємною частиною його єства. Вона була скрізь: у серці, у мозку, у мріях. Із думками про неї стояв він пе­ред дивними творіннями К. Брюллова в його майстерні, леліяв у серці свого сліпого Кобзаря і кровожерних гайдамаків; уявляв мученицькі тіні бідолашних гетьманів; степ, засіяний могилами; бідну Україну в усій непорочній меланхолійній вроді.

У майстерні К. Брюллова, «крізь візію маляра-пластика, що знає лише зовнішні барви і лінії, зачинає думами проростати ота внутрішня Україна, і маляр стає поетом, а «думи мої, думи мої» — настирливою думкою, постійним супутником його тво­рчого напруження. Цей мотив «Думи мої...», спочатку тьмяний і неясний, але вже повний велетенського змісту, дедалі розкри­вається щораз повніше, деталізується щораз яскравіше»¹.

До озвучення тої мелодії причетна й «Історія Русів», яку М. Зеров назвав многолітнім позовом між правом і насильст­вом, між українським патріотизмом і московським хижацтвом, а Д. Донцов був упевнений: «Хто читав цю історію, той на все життя лишиться під впливом блискучого, вібруючого стилю автора «Історії...», той не зможе не подивляти внутрішнього горіння, з яким писалася та «біблійна» книга; той не зможе не поставитися з респектом до гарячопульсуючого патріотизму «Історії...», органічного, беззастережного, такого, яким він був на Україні, заки злетіла на неї сарана вселюдських ідеологій»².

Д. Донцов мав рацію. «Історія Русів» запанувала над дум­ками Т. Шевченка «своїм українським автономізмом і козаць­ким республіканством, своїм духом, у якому до патріотизму козацьких літописців ХVІІ-ХVШ ст. й кобзарських дум дода­лася якась доля європейського республіканства часів декабрис­тів. Т. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини, і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Ше­вченка, як ця «Історія Русів», у 1844-45 рр»³. Із далекого Орен­бурга засланець Т. Шевченко звертається до О. Бодянського: «Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я караюсь? І не знаю, за що. Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк — Левицький, привітай його, друже мій добрий! добра, щира душа! Він мені у великій став у пригоді на чужині!

__________________________

¹Маланюк Є. Ранній Шевченко // Укр. мова і літ-ра в школі. - 1993. - № 3. - С. 6.

²Донцов Д. Шевченко і Драгоманов // Дві літератури нашої доби. - С. 29.

³Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм // Драгоманов М. Виб­ране. - К.: 1991.-С. 344.

 

 

Дай йому мою «Тризну» і «Гамалію», коли вона ще жива, а мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського, добреє зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніко­ли не побачу!»¹. Посилання на «Історію Русів» знаходимо в повістях, напи­саних на засланні («Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), у драматичному уривку «Никита Гайдай». У повісті «Близнецы» Т. Шевченко відзначає популярність «Історії Русів». Розповідаючи про бібліотеку Гречок, Т. Шевченко ак­центує увагу читача на рукописному примірнику «літопису Кониського» з посвятою «Юному моєму другу и собрату Григорию Гречке, доктору богословия и других наук, в память посылает Г. Конисский». Никифір Федорович Сокира, герой по­вісті, ніколи не розлучався з цією книгою; він читав її сам, у товаристві друзів на їхнє прохання, та ніколи не міг дочитати до кінця: «А літопис Кониського, в розкішній оправі, постійно лежав на столі й завжди заставав я його відчиненим. Никифір Федорович декілька разів прочитував його, але до самого кін­ця ні разу. Усе, всі мерзоти, усі польські нелюдства, шведську війну, Біронового брата, що в стародубських матерів відіймав грудних дітей і давав їм цуценят кормити грудьми для своєї псарні, сплюне, зачинить книгу й ще раз сплюне»².

«Історія Русів» немовби нагадувала Т. Шевченкові те неви­черпне багатство, яке таїла рідна історія. Вона була джерелом нових тем і сюжетів, що вийшли б за межі родинного побуту, і громадянських роздумів про долю своєї батьківщини; вона прямо чи посередньо сприяла формуванню громадянського осмислення минулого, характерного уже для ранніх поем «Іван Підкова» і «Тарасова ніч» (1839), впливала на глибше усвідом­лення своєї людської гідності, прислужилася до виходу поетич­ної збірки «Кобзар» і поеми «Гайдамаки» (1841).

__________________________

¹ Шевченко Т. Лист до О. Бодянського від 3 січня 1850 р. // Твори: У 5 т. -Т.5.-С.274.

² Шевченко Т. Близнецы // Твори: У 5 т. - Т. 4. - С. 70.

 

 

У «Гайдамаках» маємо перше друковане свідчення Т. Шевченка про використану ним у творі «Історію Русів» як джерело:

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили¹.

У «Приписах» знаходимо таку примітку: «Павла Наливай­ка живого спалили в Варшаві, Івана Остряницю і тридцять старшин козацьких після страшної муки розчетвертували і розвезли їх тіла по всій Україні. Зиновій Богдан і син його Тимофій були поховані в Суботові коло Чигрина. Чарнецький, коронний гетьман, не доставши Чигрина, спалив їх мертвих (Георгій Кониський)»².

У творах історичного жанру Т. Шевченко прославив боро­тьбу козацтва за свободу, внутрішню морально-духовну силу народу, який не змирився з підневільним становищем. Відвідав­ши Україну через 15 років уже не кріпаком-козачком, а віль­ною, ерудованою, національно свідомою людиною, Т. Шевченко іншими очима подивився на Україну. Він позна­йомився з М. Костомаровим, П. Кулішем, які також перебува­ли під впливом «Історії Русів». «В особі Куліша, — писав П. Зайцев, — Шевченко вперше зустрів українця цілком новіт­нього типу, про який мріяв і якого шукав, — справжнього українського патріота, що мав перед собою виразний ідеал розбудови української культури й поширення української на­ціональної свідомості і тоді мало не в усьому був ідеологічно близький і рідний Т. Шевченкові. Ідеалізована тоді П. Кулішем козацька доба була для нього, як і для Т. Шевченка, джерелом політично-організаційних концепцій для майбутнього і засіб-ним арсеналом національно-виховних ідей»³. Антиподичні психологічні типи, вони сходились у меті — працювати на ко­ристь національного відродження.

Подорож по Україні засмутила поета. «Був я торік на Україні; був у Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був, і все плакав. Сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися»⁴, — писав Т. Шевченко Якову Кухаренкові. Найбільше боліло почуття приреченого безсилля. Всім єством він любив свою Україну, та не міг воск­ресити її убиту волю. Відчув нагальну потребу поширювати серед зденаціоналізованої інтелігенції національну свідомість засобом образотворчого мистецтва і слова.

_________________________

¹ Шевченко Т. Твори: У 5 т. - Т. 3. - С. 125.

² Там само. - С. 280.

³Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - С. 93.

⁴Шевченко Т. Лист до Я. Кухаренка // Правда. - Львів.: 1895. - № 74. -С. 143.

 

 

Одночасно з віршем «Розрита могила» (1843), написаним в Україні, поемою «Сон» (1844), написаною в Петербурзі, Т.Шевченко розпочинає но­вий період творчості — «Три літа», що проходить під всеосяж­ним впливом «Історії Русів».

Удруге в Україну він приїхав (25 березня 1845 р. — 5 квітня 1847 р.) уже відомим поетом і художником. Молодша генерація української еліти зустріла Т. Шевченка як національного поета-пророка. Він полонив усіх, викликав у слухачів своїх сльо­зи ніжності і співчуття і «настроював душі на високий діапазон своєї захоплюючої літератури, — згадувала Варвара Рєпніна, — він притягував до себе старих і молодих, холодних і палких... Він був обдарований більше, ніж талантом, — йому даний був геній, і чутлива й добра душа його настроювала його ліру на високе і святе»¹.

Т. Шевченко побував у всіх історичних місцях України, зу­пинявся в Яготині у маєтку князя М. Рєпніна-Волконського, слухав розповіді про декабристів. Декабристів добре пам'ятали в Україні після збройного повстання Чернігівського піхотного полку в Київській губернії та придушення його царською армі­єю. В Україні залишилось багато друзів і родичів засуджених декабристів, їхні ідеї продовжували жити, надихаючи наступні політичні рухи та організації. Після страти п'ятьох лідерів та покарання сотень молодих, освічених, діяльних людей почав розвиватися культ декабристів, інтерес до перших «поборників свободи» не вщухав. Т. Шевченко був серед тих, хто віддав да­нину пам'яті декабристам. Як вважають деякі шевченкознавці, перебування Т. Шевченка в родині брата декабриста, розповіді Варвари Рєпніної про декабристів навіяли думку створити об­раз декабриста-пророка в поемі «Тризна». «Глагол же Господень пребывает вовеки, се же єсть глагол, благовествованный в вас» — епіграф до поеми, де носіями Глагола Господнього ви­ступають декабристи. Починаючи з цієї поеми, літературний образ пророка — провісника і діяча, зразка самопожертви в ім'я свободи — зливається з самоусвідомленням Т. Шевченком власної ролі як месіанської.

Для пропаганди ідеї свободи Т. Шевченко звертається до постатей-символів світової культури — Прометея («Кавказ»), Яна Гуса («Єретик»).

_________________________

¹ Русские пропилен: Материалы по истории русской мысли и литературы / Собрал и приготовил к печати М. Гершензон. - М.: Изд. М. и С. Сабашниковых, 1916.-Т. 2. -С. 225.

 

 

 «Всі ми, — визнавав П. Куліш, — знали Шевченкові твори напам'ять і були зачаровані ними. Мова йо­го впливала на нас всіх і на Костомарова страшенно. Шевчен­ко, вихований читанням «Історії Русів» Кониського, зробив з нас людей, що ненавиділи москалів і всіх, що були винними в бідуванні нашої рідної України»¹.

Грабунок і знищення історичних і культурних цінностей, культивованих царським урядом, мали на меті позбавити на­род національної пам'яті, політичного, етнічного й культурно­го самоусвідомлення. З болем і гірким сарказмом письменник говорить про російських узурпаторів — байстрюків Катерини, які сараною обсіли Україну та ще й «кажуть, бачиш, що все то те таки й було наше». Тут, на руїнах козацької слави, душа плакала кривавими сльозами, «просила святої правди на зем­лі», зверталась «до мертвих і живих», била на сполох, благала, скаржилась і проклинала. «Тут остаточно сформувалась і протимосковська політична концепція поетова, — дійшов виснов­ку П. Зайцев. — Тут він, думаючи про «сплюндровану», «обчухрану» москалями Україну, дивлячись на Богданову цер­кву як на символ руїни нації, прокляв Богданове діло — злуку з Москвою. Тут теж із пережитих його пристрасним серцем тер­пінь і болів виросла й віра, яку він, бичуючи зрадницьку верхі­вку нації, мав на майбутнє голосити Україні»².

Безкомпромісну непримиренність москальства Т. Шевченко перейняв знову ж таки від «Історії Русів». Устами ж москалів автор пояснює, чому не можна їм вірити, чому смертельно не­безпечно зближуватися з ними, зрештою, за що їх ненавидять у світі:

Все покажем! Тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми мурувати,

Кайдани кувати,

Як і носить!., і як плести

Кнути узлуваті, —

Всьому навчим...³

Самі росіяни говорили «про ненависть українців до великоросіян. Ти легко можеш тут переконатися, бо часто почуєш, як вони (українці) говорять: Добрий чоловік, а москаль (як протиставлення!).

___________________________

¹ Листи до Т. Шевченка, 1840 - 1861 / АН УРСР. Ін-т літ. - К.: 1962. - С. 55.

² Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - С. 100.

³ Шевченко Т. Кавказ. / Твори: У 5 т. - Т. 3. - С. 225.

 

 

Матері лякають своїх дітей словом: «москаль»¹, — писав А. Льовшин у згаданих вище «Отрывках из писем о Малороссии» (1816). Це, звичайно, не означає, що всі українці і Т. Шевченко були русофобами. Усі добре розуміли, що москальство — найогидніша риса російської натури, але не єдина, тому так привітно зустрічали московських утікачів на Січі; Шевченко дружив з багатьма росіянами і навіть якоюсь мірою був сам представником російської духовної еліти.

Т. Шевченко подорожував історичними місцями України і наочно бачив наслідки ідеології і практики москальства: «І од глибокої тюрми Та до високого престола — Усі ми в золоті і голі». «Він вочевидь не любив політичної репетилівки. Як і Го­голь, сахався російських суперечок між західниками і слов'янофілами. Але він мав свою позицію, яка трималася на українських республіканських традиціях, близьких до Заходу. Він одразу знайшов спільну мову з польськими політичними засланцями і на ґрунті патріотичному, і на ґрунті релігійно-етичному — за типом культури. У нього була органічна несу­місність з монархічними й великодержавними угрупуваннями за будь-яким фасадом. В опозиції до російського православ'я і в пошуках Великого Бога Шевченко схилявся до європейського протестантизму»². Політичний і релігійно-етичний ґрунт об'єднав Т. Шевчен­ка з Кирило-Мефодіївським братством, зокрема, з його органі­затором М. Костомаровим. Спорідненість душ і помислів з'ясувалися при першій зустрічі (1846). «Достатньо було пого­ворити з цією людиною годину, — згадував М. Костомаров, — щоб повністю зійтись з ним і відчути до нього сердечну при­язнь. Я завжди дуже любив розумного малороса-просто-людина: його простодушність у поєднанні з проникливістю, його добросердечний гумор і безтурботну веселість, змішані з сумом, його ідеалізм із практичною розсудливістю, його гото­вність любити до самозречення з тонким умінням розпізнати щирість від удавання, — та ці якості в Тарасі Григоровичу, якось зразу виявляючись, вирізнялись тією ознакою поезії, яка властива тільки таким натурам, як його»³.

_________________________

¹Левшин А. Письма из Малороссии, писанньїе Алексеем Левшиньїм // Укр.вестн.-1816. - 4.4. -С. 65-67.

²Сверстюк Є. Феномен Шевченка // Сверстюк Є. Блудні сини України. -К.: 1993.-С. 180.

³Русская старина. - 1880. - № з. - С. 597.

 

 

Обидва зазнали впливу західної романтики, особливо в ча­стині пробудження інтересу до національного питання; обох поєднувало захоплення романтикою філософії Шеллінга; хрис­тиянством та містикою (Фома Кемпійський); обидва вірили у «воскресіння України» і багато зробили для цього. Природно, що Т. Шевченко відразу ж стає членом Кирило-Мефодіївського братства. Його слова: «щоб усі слов'яни стали добрими братами і синами сонця правди» («Єретик») і «нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря до моря — слов'янська земля» («Гайдамаки») — вплинули на зміст тих пунктів програми Братства, що утвер­джували демократичне слов'янофільство, без відрази до «гнилого западу» і без російського імперіалізму. Взявши за ос­нову ідеї русоїзму (кожний народ має своє Богом усталене іс­торичне призначення, свою власну світову місію) і євангельсь­кого демократизму (самодержавство Бога як єдиного царя і пана), братчики заперечували теорію панрусизму (росіян) і ге­гемонію Польщі (поляків).

У колишній резиденції Богдана Хмельницького Суботові Т. Шевченко відчув ганьбу рабської сучасності, національної неволі, національної зради поколінь, літочислення якої почи­нається з Переяславської угоди. Надії Б. Хмельницького, що «москаль добром і лихом» ділитиметься з козаком, не здійсни­лися. Враження від відвідування історичних місць відбито у ві­рші «Стоїть в селі Суботові», що є епілогом до «Великого льо­ху». У ньому йдеться про наслідки акту возз'єднання України з Росією. Шевченко докоряє Хмельницькому за історичну не­обачність, що привела Україну в підданство російського царя: «Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!» '

Віддаючи належне Богдану Хмельницькому як гетьману України, Т. Шевченко не міг пробачити йому «єдиної помил­ки» — Переяславської угоди. Цей найбільший гріх Богдана спокутує вся Україна. Душа дівчини карається, що «вранці ра­но, в пилипівку, Якраз у неділю Побігла я за водою... Та вповні шлях перейшла; А того й не знала, Що він їхав в Переяслав Москві присягати!..»² Друга душа у «Великому льосі» не допу­щена в рай за те, «що цареві московському Коня напоїла — В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави».

_______________________

¹ Шевченко Т. Великий льох / Твори: У 5 т. - Т. 4. - С. 65.

² Там само. -С. 11.

 

 

Третя душа по­карана за те, що усміхнулася цариці Катерині, не підозрюючи,що «тая цариця — Лютий ворог України, голодна вовчиця!»¹ Національна і політична самостійність України — це головний і незмінний ідеал Т. Шевченка упродовж усієї його творчості. Звідси — ідеалізація (в позитивному розумінні слова) гетьма­нів, ватажків національно-визвольних змагань, які виборювали свободу Україні: Ґонти й Залізняка («Гайдамаки»), Дорошенка («Заступила чорна хмара»), Полуботка («Сон») та Гордієнка («Іржавець»), зневага, погорда до тих, хто свідомо чи підсвідо­мо зраджував Україну, поневолював її, хто заради своїх амбі­цій та інтересів проводив політику розчленування України, хто шляхом приниження, плазування, ціною свободи всього наро­ду здобував гетьманську булаву, дворянські титули, маєтки. Та за всіх обставин найбільшим ворогом були всі, без винятку, московські царі. Для них — винуватців закріпачення українсь­ких селян, могильників національної ідеї, авторів і виконавців політики геноциду в Україні — у Т. Шевченка не було виправ­дання. Він заперечував офіційну Росію як демократ, федераліст і кирило-мефодієвець, який ненавидів централізм; як політич­ний радикал і республіканець, який був ворогом взагалі мона­рхії, самодержавства та царів; як український патріот, який ба­чив не тільки в російському уряді, а й у російському громадянстві головних винуватців знищення української наці­ональної волі та культури. («А над дітьми козацькими поганці панують», «А над нею орел чорний сторожем літає», «А моги­ли мої милі москаль розриває».) Подорожуючи вдруге Украї­ною, він побачив падіння української державності, запроданс­тво української шляхти, яка, замість «прадідів великих», плодить «правнуків поганих», не соромиться «в ярмі конати» й «людей у ярма запрягати». Перед ним постала Україна в усьо­му трагізмі її живої історії — модифікована ілюстрація Украї­ни, побачена ще очима автора «Історії Русів».

«Історія Русів» значною мірою сприяла виробленню в українських письменників першої половини XIX століття но­вого змісту і нової форми у розробленні історичної теми. Істо­ричне минуле України завдяки автору «Історії Русів» було не тільки одним із найголовніших виявів національної дійсності, яку українські романтики вважали першорядним і обов'яз­ковим об'єктом самобутньої літератури, а й епохою, коли на­ціональна дійсність утверджувалася найбільш діяльно, коли український народ в особі козацтва мав героїчного захисника національних інтересів України. Характерно, що у творах на історичну тему відкрився новий світ, незнаний молодою украї­нською поезією.

_______________________

¹ Шевченко Т. Великий льох / Твори: У 5 т. - Т. 4. - С. 22, 25.

 

Герої цього світу — люди патріотичного по­ривання й обов'язку, головним помислом яких була Україна, межі буття якої та її зміст надзвичайно розширювалися. Воск­ресити в художніх образах героїчне минуле козацтва означало певною мірою показати й право України на національне відро­дження в сучасну епоху. Постала нагальна потреба більшого художнього синтезу в змалюванні життя, вироблення місткі­ших жанрів та способів художнього відображення нової дійс­ності, запозичених з історичних дум і пісень, літописів і мемуа­рних матеріалів, історіографічних праць — джерел збагачення художнього пізнання дійсності та її ідеологічного тлумачення. У цьому сенсі значення «Історії Русів» як імпульсу і джерела української літератури — безцінне.

Новий підхід до відтворення життя заперечував застарілі естетичні канони і схеми; раціональне поступалося місцем емо­ційному, розкутість стилю — збагаченню нових тем, сюжетів, мотивів (ліричні, соціально-побутові, історичні), розробленням нових жанрів (елегія, пісня, романс, думка, балада, ліро-епічна поема, історична трагедія, історичний роман); збагаченню ар­сеналу художніх засобів (використання міфів, символів; висока культура віршування; урізноманітнення строфіки, поглиблення музичності, збагачення ритміки) — все це привнесли у літера­туру романтики 30-40-х рр. і Т. Шевченко. Створивши україн­ську романтичну школу, вони стали найяскравішими виразниками епохи національного відродження, теоретиками і практиками народності літератури (М. Костомаров, П. Куліш), а «Історія Русів» — предтечею, імпульсом і джерелом українсь­кого романтизму.

Основні результати дослідження відображені в монографії та статтях автора¹.

___________________________

¹ Мішуков О. Європейський контекст «Історії Русів». Монографія. - Київ; Херсон.: 1999. - 339 с; «Історія Русів» у творчості Тараса Шевченка // Українсь­ка література в загальноосвітній школі. - 1999. - № 6. - С. 26-30; Віддзеркалення історичної постаті гетьмана Мазепи у європейській літературі // Зарубіжна літе­ратура в навчальних закладах. - 1999. - №12. - С. 55-56; «Історія Русів» та прин­цип народності у літературі першої половини XIX ст. // Південний архів ( філо­логічні науки). - Херсон.: - 1999. - Випуск II. - С. 166-181; «Історія Русів» як літературний імпульс творчості Кондратія Рилєєва // Південний архів ( філологі­чні науки). - Херсон.: -1999. - Випуск IV. - С. 120 - 141 та інші.