Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія : Юридичні науки (Випуск 1, 2 (2022)), (Випуск 1, 2, 4, 5, 6 (2023)), Вип. 1, 2, 3 ,4, 5, 6 (2024), Вип. 1 (2025)
Permanent URI for this collectionhttps://ekhsuir.kspu.edu/handle/123456789/17320
Browse
Search Results
Item ПРАКТИКА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ГЕНОЦИД(2024) Боровик, А. В.; Голиш, І. В.; Borovyk, A. V.; Golysh, I. V.У статті поставлено за мету дослідження практики кримінальної відповідальності за геноцид. Методи. Для досягнення задекларованої мети й отримання належних результатів дослідження використано таку сукупність методів: логіко-юридичний, порівняльно-правовий, історико-правовий, нормативно-догматичний та інші методи. Результати та висновки. Кримінальна відповідальність за геноцид на міжнародному рівні формувалася протягом декількох періодів (Нюрнберзького, Постнюрнберзького, Гаазького, Римського) та ґрунтується на двох основоположних міжнародних НПА – Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік) та Римського статуту Міжнародного кримінального суду (1998 рік), які містять визначення поняття та складу злочину геноциду, правила імунітету за вчинення геноциду державними посадовцями, обов’язки держав-учасниць щодо запобігання геноциду, механізм реальної відповідальності за вчинення геноциду та вжиття превентивних заходів щодо його запобігання. Зауважено, що кримінальна відповідальність за злочини геноциду також передбачає відповідальність на рівні держав, які імплементували норми міжнародного законодавства в даній сфері, створили систему національного законодавства щодо врегулювання питання кримінальної відповідальності за злочини геноциду, визначили порядок взаємодії з Міжнародним кримінальним судом і визнали його повноваження. Частина країн, які ратифікували відповідні нормативно-правові акти у сфері кримінальної відповідальності за злочини, впровадили до національного законодавства принцип універсальної відповідальності, що дозволяє провести розслідування злочинів геноциду та здійснювати кримінальне переслідування осіб, винних у їх скоєнні, зокрема й у разі вчинення злочину геноциду на території іншої держави та якщо жертви або підозрювані є громадянами іноземної держави. The purpose of this article is to study the practice of criminal responsibility for genocide. Methods. In order to achieve the declared goal and obtain the appropriate research results, the following set of methods was used: logical-legal method, comparative-legal method, historical-legal method, normative- dogmatic method, etc. Results and conclusions. Criminal responsibility for genocide at the international level was formed during three periods (Nuremberg, post-Nuremberg, Hague, Rome period) and is based on two fundamental international NPAs, the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (1948) and the Rome Statute of the ICC (1998), which contain the definition and composition of the crime of genocide, the rules of immunity for the commission of genocide by state officials, the obligations of the participating states to prevent genocide, the mechanism of real responsibility for the commission of genocide and taking preventive measures to prevent it. It was noted that criminal responsibility for crimes of genocide also involves responsibility at the level of states that have implemented the norms of international law in this area, created a system of national legislation to regulate the issue of criminal responsibility for crimes of genocide, determined the procedure for interaction with the International Criminal Court and recognized its powers. Some of the countries that have ratified the relevant normative legal acts in the field of criminal responsibility for crimes have introduced the principle of universal responsibility into national legislation, which allows for the investigation of crimes of genocide and the prosecution of those responsible for their commission, including and in the event of the crime of genocide being committed on the territory of another state and in the event that the victims or suspects are citizens of a foreign state.Item ЗАХИСТ ПРАВ КОРІННИХ НАРОДІВ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ДОСВІД УКРАЇНИ(2024) Капарулін, Ю. В.; Задорожня, О. В.; Kaparulin, Y. V.; Zadorozhnia, O. V.Метою статті є вивчення формування законодавчої бази України щодо захисту прав корінних народів з урахуванням сучасних підходів до розвитку теми у сфері міжнародного права. В основу дослідження покладено історико-правовий, порівняльно правовий, формально-юридичний і метод докумен- тального аналізу. Результати. Тема захисту прав корінних народів є відносно новою як у міжнародному праві, так і в законодавстві України. Рубіжними подіями, стали, зокрема, прийняття Декларації ООН про права корінних народів (2007) на міжнародному рівні й ухвалення Закону України «Про корінні народи України» (2021) в українському законодавстві. Наразі залишаються актуальними питання, пов’язані з розвитком прав корінних народів, а саме: щодо дотримання прав корінних народів у світлі динамічних змін клімату, або можливостей корінних народів у сфері морського простору та ресурсів, або питання пошуку справедливості у світлі колоніального минулого та спроб подолання його наслідків для представників корінних народів тощо. Наголошується на актуальності подальшого вдосконалення Закону України «Про корінні народи України» 2021 року, зокрема, у частині доповнення переліку корінних народів України, та розвитку галузі шляхом прийняття нових підзаконних актів. Висновки. На думку авторів, Україна пройшла важливий етап формування засадничої нормативної бази, що стосується захисту прав корінних народів. У цьому процесі український законодавець керувався міжнародними принципами в цій сфері. Крім того, сучасне українське законодавство отримало нормативне визначення поняття «корінний народ», яке досі відсутнє в міжнародному праві. Разом із тим перед Україною стоїть завдання ратифікації міжнародних угод, які дадуть змогу не лише декларувати, але й гарантувати дотримання прав корінних народів, зокрема приєднання до Конвенції Міжнародної організації праці про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя 1989 року. The purpose of the article is to study the formation of Ukraine’s legislative framework for the protection of the rights of indigenous peoples with due regard for modern approaches to the development of the topic in the field of international law. The study is based on historical and legal, comparative legal, formal legal and documentary analysis methods. Results. The topic of protecting the rights of indigenous peoples is relatively new, both in international law and in Ukrainian legislation. The adoption of the UN Declaration on the Rights of Indigenous Peoples (2007) at the international level and the Law of Ukraine “On Indigenous Peoples of Ukraine” (2021) in Ukrainian legislation were milestones. At present, there are still relevant issues related to the development of indigenous rights, in particular, the observance of indigenous rights in the light of dynamic climate change, or the possibilities of indigenous peoples in the field of maritime space and resources, or the search for justice in the light of the colonial past and attempts to overcome its consequences for indigenous peoples, etc. The authors emphasize the relevance of further improvement of the Law of Ukraine “On Indigenous Peoples of Ukraine” of 2021, in particular in terms of supplementing the list of indigenous peoples of Ukraine and developing the industry through the adoption of new bylaws. Conclusions. In the authors’ opinion, Ukraine has passed an important stage in the formation of the fundamental regulatory framework for the protection of the rights of indigenous peoples. In this process, the Ukrainian legislator was guided by international principles in this area. Moreover, modern Ukrainian legislation has received a normative definition of the concept of “indigenous people” that is still absent in international law. At the same time, Ukraine faces the task of ratifying international agreements that will allow not only to declare but also to guarantee the observance of the rights of indigenous peoples, in particular, accession to the 1989 ILO Indigenous and Tribal Peoples Convention.